114775 (591699), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Наступною віхою в розвитку екологічної освіти стало розповсюдження до кінця 70-х років поняття «комплексна, соціальна, глобальна екологія», що якнайадекватніше відображає суть досліджень із взаємодії людини і суспільства з природою в цілому. З’явився термін «екологічна освіта» і став загальновживаним. У педагогічній теорії це коло питань стало розроблятися в руслі нової області педагогічного знання – теорії і методики екологічної освіти, яка виробляла зміст, принципи, методи і форми екологічної освіти [34].
Любов до природи слід виховувати з раннього дитинства. «Дітей, що не вміють ще ходити, – писав Г. Ващенко, – треба частіше виносити на свіже повітря, щоб вони могли бачити рідне небо, дерева, квіти, різних тварин. Все це залишається в дитячій душі, осяяне почуттям радості, і покладе основи любові до рідної природи» [47].
«Гадаємо, – писав В. Сухомлинський, – що школа майбутнього повинна найповніше використовувати для гармонійного розвитку людини все, що дає природа і що зможе зробити людина для того, щоб природа служила їй. Уже через це ми повинні берегти і поповнювати природні багатства, які маємо» [70].
Екологічне виховання – це систематична педагогічна діяльність, спрямована на розвиток в учнів екологічної культури [73].
Іншим визначенням проблему розглядають в більш широкому контексті. Екологічне виховання – це безперервний педагогічний процес, що не має завершених часових меж, а поступово переходить з однієї стадії в іншу і спрямовується на усвідомлення учнями морально-етичних норм та правил суспільства стосовно природи, формування ціннісної сфери особистості, моральних переконань про необхідність шанобливого ставлення до всього живого та власної відповідальності за майбутнє довкілля [59].
Екологічна культура учня – це сформована система наукових знань, спрямованих на пізнання процесів і результатів взаємодії людини, суспільства і природи; відповідальність за природу як національну і загальнолюдську цінність, основу життя; готовність до природоохоронної діяльності» [30, с.41].
На нашу думку, саме друге визначення є більш повним та достатньо чітко характеризує проблему екологічного виховання.
Молодший шкільний вік сприятливий для розвитку в учнів основ екологічної культури. Самою природою обумовлено соціальне призначення дитинства – адаптація дитини до природи і суспільства, здатність брати відповідальність за свої вчинки перед людьми, рослинним і тваринним світом. Початкова школа дає можливість сформувати пізнавальний потенціал екологічних знань для подальшої бази вивчення природничо-математичного циклу, виховувати особистість, яка усвідомлює місце людини у довкіллі, через ознайомлення з рослинним і тваринним світом, розкриття взаємозв’язків і взаємозалежностей у природі, вивчення та дослідження куточків рідного краю.
Пізнання навколишнього світу розпочинається з накопичення чуттєвого досвіду, фактичного матеріалу, який осмислюється з метою засвоєння системи знань, адекватної навколишній природі з її зв’язками і залежностями. Учням початкових класів важко уявляти незнайомі предмети або явища природи. Одним із методів забезпечення наочно-чуттєвої основи засвоєння знань є спостереження. Це цілеспрямоване, планомірне сприймання об’єктів навколишньої дійсності. Воно підпорядковане конкретно визначеним цілям і вимагає вольових зусиль. Систематично спостерігаючи за об’єктами природи, діти вчаться спостерігати, у них формується така важлива риса, як спостережливість. Розвиток спостережливості впливає на структуру і зміст інших психічних процесів, оскільки спостережлива дитина більше сприймає, глибше мислить і розуміє. Це полегшує засвоєння знань та умінь, забезпечує кращі результати у навчанні, позитивні емоції, розвиває пізнавальні інтереси, позитивно впливає на поведінку.
Зміст екологічного виховання передбачає розкриття таких положень [1]:
а) світ природи – середовище перебування людини, яка має бути зацікавлена в збереженні цілісності, чистоти, гармонії в природі;
б) осмислення екологічних явищ, вміння робити висновки відносно стану природи, давати рекомендації розумної взаємодії з нею;
в) естетична краса природи сприяє формуванню моральних почуттів обов’язку і відповідальності за збереження, спонукає до природоохоронної діяльності;
г) розуміння наслідків тих чи інших дій людини в природі.
В процесі екологічного виховання учні мають набути знань про навколишнє середовище, його захист для збереження гармонії, краси, навчитися охороняти природу.
Такі знання, уміння й навички не існують без самого осмислення школярами екологічних явищ, а також естетичної краси власне природи. Окремою стороною розглядається розуміння учнями негативних наслідків дій людини в природі.
Таким чином, визначені концептуальні положення, принципи конструювання та критерії відбору змісту екологічної освіти і виховання учнів у школі, дозволяють виділити шість підсистем знань та інтелектуальних умінь екологічного змісту, котрі мають обов’язково набути учні.
Пізнавальна: про цілісність навколишнього середовища, природознавчі, соціально-політичні, соціально-економічні і технічні теорії, закони і закономірності, які забезпечують формування наукового світогляду особистості на всіх етапах її навчання та розкривають комплексність і взаємозв’язок антропогенного впливу на сучасний стан довкілля, екологічні проблеми і шляхи їх розв’язання у системі «природа – людина – суспільство».
Оцінна: про роль і цінність природи, місце і значення людини в довкіллі та характер і ступінь антропогенного впливу на нього. Оскільки основою знань, інтелектуальних умінь та практичних навичок оцінної діяльності учнів стосовно природи є аксіологічні знання, то це сприяє створенню таких психологічних станів особистості, які забезпечують ефективне формування морально-етичного компоненту свідомості особистості та її моральних установок щодо усвідомлення власної причетності та відповідальності за прийняті і здійснені нею рішення щодо розв’язання екологічних проблем своєї місцевості.
Нормативно-правова: про правові основи взаємостосунків людини і суспільства з навколишнім середовищем, а також правила і норми поведінки у довкіллі.
Прогностична: про сутність можливих напрямів і способів вирішення екологічних проблем та про можливу стратегію власної природоохоронної діяльності в навколишньому середовищі. Це ті знання, інтелектуальні уміння і практичні навички, котрі забезпечують не лише аналіз сучасного стану навколишнього середовища чи окремих його об’єктів, але й створюють основу для інтелектуальної, емоційно-ціннісної і практичної діяльності особистості з моделювання можливих напрямів охорони довкілля.
Діяльнісна: про можливі форми, методи і засоби вирішення екологічних проблем, проведення спостережень та досліджень; про мотиви і стимули активізації конкретної природоохоронної діяльності особистості в довкіллі.
Комунікативна: про основні правила поведінки та способи спілкування як в одновіковому, так і різновіковому учнівському колективі; про способи, напрями та підходи до спільного вирішення навчально-практичних завдань з вивчення та охорони природи, подолання непорозумінь, конфліктних ситуацій, вироблення і слідування власній чи колективній думці, позиції, рішенню.
Розв’язання цих завдань можливе безпосередньо на уроках природознавства, інших уроках та в позаурочний час. Тому вчитель має чітко визначати місце, призначення та перспективу кожного уроку, його зв’язок з іншими заняттями. Організовуючи процес вивчення навколишнього середовища – світу природи і людини, педагог має дібрати методи і форми, які стимулюватимуть навчальну діяльність, робитимуть її творчою, бажаною і цікавою для кожної дитини.
Інструментом для залучення учнів до пізнавальне діяльності є завдання-запитання, вправи, проекти, ігри, вікторини, творчі завдання, загадки екологічного змісту. Значну роль в екологічній освіті молодших школярів відіграють і позакласні заняття: екскурсії, турпоходи, КВК, свята на екологічну тематику.
Процес пізнання природи і її законів нелегкий. Він здійснюється поступово, шляхом спостережень відкриттів. Головна роль у цьому процесі належить учителеві. На уроках і в позаурочний час він формує в учні уміння приймати екологічно правильні рішення, виховувати почуття любові й бережного ставлення до природи, вчить застосовувати набуті знання в повсякденному житті [5].
Екологічна освіта – порівняно нова галузь педагогічної теорії і практики. Вона має забезпечувати реалізацію принципових загально-дидактичних положень, таких як системність і систематичність, наступність і неперервність, гуманізація і науковість тощо. Необхідність реалізації цих принципів посилює інтегрувальну функцію навчальних предметів початкової школи. На цьому етапі навчальної діяльності необхідно дати початкові уявлення та знання про природу і людину як основу екологічної культури та створити умови для аналізу природного довкілля [19].
Екологічна освіта у вузькому значенні – це отримання знань з допомогою тих спеціалізованих предметів і дисциплін, що містять у назвах термін «екологія» і скеровані на вивчення живих істот із середовищем їх існування [66].
Інші вчені, зокрема Г.П. Пустовіт розглядають екологічну освіту з боку філософської, психолого-педагогічної концепцій та визначають наступну сутність поняття «екологічна освіта».
Екологічна освіта – це неперервний процес засвоєння учнями знань, цінностей і понять, спрямований на осмислення і оцінку взаємозв’язків між людьми, їх культурою та навколишнім середовищем, що забезпечує поступальний розвиток навичок прийняття екологічно доцільних рішень, а також засвоєння відповідних правил поведінки в навколишньому середовищі [59].
Завдання екологічної освіти містять:
– формування системи знань про природу. Тобто системна педагогічна діяльність, що направлена на накопичення осмислених дієвих знань про навколишнє середовище. Це завдання є ключовим на теоретичному рівні засвоєння екологічних знань;
– розуміння взаємозв’язків і взаємозалежностей, що існують у природі (школа дає можливість сформувати пізнавальний потенціал екологічних знань для подальшго вивчення, виховувати особистість, яка усвідомлює місце людини у довкіллі, через ознайомлення з рослинним і тваринним світом, розкриття взаємозв’язків і взаємозалежностей у природі тощо);
– формування позитивного ставлення до природи, норм поведінки у природі (це завдання є основою подальшого суб’єктивного усвідомлення учнем навколишнього середовища, як сукупності явищ і об’єктів у їх єдності і взаємозалежності. Суб’єктивне ставлення особистості до природи у цьому контексті розглядається як серцевина її суб’єктивного світу, де реальні й об’єктивні стосунки з природою обумовлюють сутність, кількісні і якісні показники її потреб і через процеси їх задоволення впливають на всю поведінку особистості);
– бажання зберігати і охороняти природу. Формування прагнень оберігати природнє середовище, непримиримо ставитися до недбалого використання природи; накопичення знань та вмінь власними силами зберігати та охороняти природу.
Екологічне виховання передбачає розкриття сутності світу природи – середовища перебування людини, яка повиння бути зацікавлена у збереженні цілісності, чистоти, гармонії в природі. Це передбачає уміння осмислювати екологічні явища, робити висновки про стан природи, розумно взаємодіяти з нею. Естетична краса природи сприяє формуванню моральних почуттів обов’язку і відповідальності за її збереження, спонукає до природоохоронної діяльності.
Екологічне виховання здійснюється на всіх етапах навчання у школі, на кожному з яких ставиться певна мета, завдання, добирається відповідна методика з огляду на вікові особливості школярів.
Перший етап (молодші школярі) – формуються перші уявлення про навколишній світ, про живу і неживу природу, про ставлення до природи, що виявляється в конкретній поведінці на емоційному рівні.
Другий (5–7 класи) і третій (8–9 класи) етапи передбачають накопичення знань про природні об’єкти, закономірності розвитку та функціонування біологічних систем, аналіз і прогнозування нескладних екологічних ситуацій, закріплення нормативних правил поведінки в навколишньому середовищі. Поглиблюються і розширюються знання про явища і закони природи, розкриваються причини екологічної кризи та обґрунтовуються шляхи збереження природних комплексів.
Четвертий етап (10–12 класи) – завершується узагальнення здобутих екологічних знань, здійснюється моделювання простих кризових ситуацій. У навчальні програми запроваджуються інтегровані курси різних природничо-екологічних дисциплін.
В екологічному вихованні та освіті діють, зокрема, загальноприйняті методи виховання і методи екологічного виховання.
Розглянемо психолого-педагогічні методи екологічного виховання, запропоновані В.А. Ясвіним та С.Д. Дерябо.
Метод екологічних асоціацій (від лат. з’єднання) полягає в педагогічній актуалізації асоціативних зв’язків між різними психічними образами у контексті порушеної перед учнями проблеми. Цей метод часто використовують для встановлення певної аналогії між будь-якими проявами природних об’єктів і відповідними соціальними проявами. Уявлення, що виникає при цьому, сприяє розвитку суб’єктивного ставлення учнів до феномена, що вивчається. Прикладами реалізації цього методу у процесі розвитку ставлення до природи можуть бути використані вчителем або керівником гуртка такі асоціативні образи, як «танці» бджіл, «шлюбний» сезон у тварин, екологічна «піраміда» тощо.
Метод художньої репрезентації природних об’єктів (від франц. представництво) полягає в актуалізації художніх компонентів уявлення світу природи засобами мистецтва. Особливе значення в процесі розвитку ставлення до природи тут належить образотворчому мистецтву, музиці, літературним творам. Скажімо, ставлення учнів до луки, озера чи лісу буде формуватися значно ефективніше, коли поряд з науковою інформацією вчитель буде використовувати поезію, класичні літературні твори, музичні п’єси, твори живопису, графіки, декоративно-ужиткового мистецтва.
Метод екологічної лабілізації (від лат. нестійкий) полягає в цілеспрямованій корекційній дії на певні взаємозв’язки в образі світу особистості, внаслідок чого виникає психологічний дискомфорт, зумовлений розумінням неефективності усталених стратегій індивідуальної екологічної діяльності. Лабілізаційні прийоми можуть бути найрізноманітнішими. Один з таких прикладів наводить дослідник екологічної свідомості В.А. Ясвін. Зоолог Михайло Пупиньш, створюючи біотопні експозиції в природничому музеї, цілеспрямовано «додавав» до природного ландшафту кілька недопалків, залишки молочних пакетів тощо. В.А. Ясвін стежив за психологічними реакціями відвідувачів музею, які, милуючись чудовими панорамами, несподівано помічали ці «прикраси». Люди BJKG були налаштовані на милування, а сміття в експозиції блокувало цей процес: виникала внутрішня напруга. Саме в невеликому об’ємі панорами особливо гостро відчувалася неприродність, чужинність цих слідів індивідуальної людської діяльності, відвідувачі відчували дискомфорт, у них починалися лабілізаційні процеси.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
