114404 (591627), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Процес формування творчої особистості П.Хоми був складним і тривалим. З дитинства вона захоплювалась малюванням та вишивкою. Вишивкою Параска Хома оздоблювала ужиткові речі та одяг. Перші її самостійні малюнки побачили світ у 1968 році. Це такі творчі композиції, як «Золоте літо», «Луки», «Сонце сходить» тощо.
Художниця живе у селі, працює у полі, і тому однією з основ її творчості с щоденне спілкування з природою, людьми та іншими джерелами, що живлять творчу уяву художниці, — народними переказами, легендами, піснями, на які так багата Гуцульщина. Свої композиції П. Хома об'єднує в серії, що складаються з 10-15 замальовок і розкривають певний задум автора. Зображуючи навколишній світ, художниця не йде шляхом натуралістичного копіювання, вона вільно і творчо осмислює натуру, досягаючи символічної образності, великої художньої виразності. Поетична творчість народу, історія рідного краю, не раз надихала Параску Хому на створення оригінальних сюжетних творів.
Такою є її «Бондарівна». Композиція твору виконана у вигляді вінка, усередині якого зображена дівчина-селянка в національному одязі Покуття XVIII ст. Творчість Параски Хоми слід розглядати як інтерпретацію сучасності, виражену персоніфікацією зображуваних квітів, композиційним ладом замальовок, символікою кольорів. Синтез реального світу й оптимістичної народної символіки допомагає автору розкрити закладений у творі зміст [57]. Прикладом цього можуть служити композиції «Новорічна фантазія», «Жар-птиця», «Жоржини», «Папороть цвіте». Особливо цікавий останній твір. Радість буття, творчої праці відчуваються в мажорному звучанні червоно-вишневого кольору тла.
У більшості замальовок майстриня дотримує традиційної для українського народного живопису композиційної схеми вазона («Квіти в корзині», «Гвоздики у вазоні», «Ромашки») або дерева життя («Гвоздики у вінку», «Квіти в сонячний день»), але є і композиції, підпорядковані темі руху. Численна група аркушів відтворює сюжети відомих у народі пісень, казок, поетичних творів. Сюди належать такі композиції, як «Солов'їна пісня», «Чорнобривці», «Ой вербиченько», «Любисток», «Лісова пісня». Для них, як і для більшості творів народного мистецтва, характерна вільна симетрія, композиційна врівноваженість, що досягається ритмічним чергуванням кольорів.
Ознайомлюючись з уманським розписом, слід відзначити перш за все народних майстрів — сестер Ірину та Софію Гоменюк, які є яскравими представниками цього виду народного мистецтва. Майстрині відчули, вистраждали та відобразили у своїх творах, кожна по-своєму, ту досконалу естетичну гармонію, яка ніколи не порушується у природі. Такі твори І.Гоменюк, як «Степові маки» та «Степовий бур'ян» — найбільш характерні для уманського народного розпису [69]. Тут своє бачення природи і своє мистецьке звучання. Доволі вільне компонування на площині елементів (квітів, листків, стебел тощо), відсутність строгої симетрії, характерний ритм елементів, які створюють враження, що стебла бур'яну на картині «Степовий бур'ян» вільно рухаються під подихом вітру. В іншій картині «Степові маки», за характером більш статичній у центральній частині, також присутня динаміка, особливо із правого й лівого верхнього країв. Елементи розпису здебільшого спрямовані вгору, створюють певний ритм, який характерний для всієї картини. Кольори розпису насичені, яскраві, соковиті.
Найбільшим центром українського декоративного живопису, де склалася своя школа, є село Петриківка, що на Дніпропетровщині. Малюнки петриківських майстринь і майстрів — це імпровізації виконані легко та віртуозно, переважно на білому фоні. Художники використовують саморобні пензлі, анілінові, акварельні, темперні або гуашеві фарби, розведені на яєчному жовтку. Петриківський розпис широко відомий не тільки в нашій країні, але і далеко за її межами [57].
Щодо петриківського розпису, то варто наголосити, що саме організація простору відіграє тут головну роль, але в жодному випадку не його механічне заповнення. У творах кращих майстрів петриківського розпису біле тло набуває змістовності й активності. Воно трактується як один із засобів художньої виразності, значення якого далеко не обмежується функцією підсвічування фарби та підсилення її форми і зручності. То, власне кажучи, білий колір, у якому стебла і листки, квіти і пуп'янки саме «прозрівають», а не просто нанизуються на умовну лінію схеми. Звідси й та дивовижна технічна пружність «вазонів», «бігунців», «букетів», що аж випромінюють життєву силу, без будь-якого натуралізму виражаючи своєю красою глибокі ідеї постійного руху природи, суть вічних процесів відтворення. Композиціям класичного петриківського розпису притаманна рівновага, масштабність мотивів стосовно сусідніх елементів і цілого аркуша, чіткий ладовий інтервал (а не поступова, ледь помітна розтяжка) у наростанні розмірів окремих елементів, що нагадує акордові співзвуччя у народній музиці. Важлива роль належить гармонійному контрасту. Гостре чергується з округлим, пряма лінія — із хвилястою, великі елементи — із дрібними тощо, основні барви спектра зіставляються з додатковими.
Так, головна колірна гама класичного петриківського розпису — червоно-зелена, а побічна — жовто-синя. Засоби виразності дуже лаконічні, зате використовуються вони на повну силу. Лише з двох-трьох першоелементів (лінія, відтиск, пляма) утворюється різноманіття мотивів, хоч у кожній окремій роботі їхня кількість також обмежена. Та жива імпровізація дає незліченну кількість варіантів.
Одним з найяскравіших представників прославленої петриківської школи декоративного розпису є Федір Панко — художник талановитий і самобутній [30]. Народився він у селі Петриківка. З дитинства художник спостерігав красу південного степу Й чарівність та неповторність народного мистецтва розпису. Докладно вивчивши традиційний Петриківський розпис, майстер не обмежився лише традиційними елементами, він пильно вивчав в натурі різноманітні рослини та квіти й створює нові орнаментальні мотиви: колоски різних злаків, квіти соняшника, гороху, хміль, пухнасту голівку кульбаби тощо. Беручи з натури форми реальних птахів — павича, півня або фазана, він інколи поєднує окремі елементи і створює образ казкової жар-птиці. Митець захоплюється скромною й непомітною сивою зозулею й часто малює її на гілочці з ягодами червоної калини — символом дівочої краси.
Про здатність автора образотворчими засобами створювати складні психологічні сюжети промовляє серія живописних панно, виконаних темперою на картоні, об'єднаних загальною темою «Легенда про петриківську вишню». Цікаво простежити, як вдало здійснює свій задум митець, використовуючи емоційний вплив кольорів у цій серії. Вони то гармонійно спокійні, тональні в сцені побачення закоханих, то тривожні, контрастні в картині, присвяченій рокам лихоліття. А на останньому, заключному, панно серії, на синьому, спокійно-величному тлі неба зобра-жена біло-червона петриківська вишня, що виросла на могилі закоханих. Вона стоїть, наче стародавнє дерево життя, наче символ перемоги над смертю. Такс образне висвітлення теми – безумовно, нове явище в мистецтві петриківців.
Цікавим явищем у творчості художника є розмаїття дерев'яного посуду, розпис якого продовжив традиції стародавнього петриківського мистецтва і разом з тим був новим і сучасним. Це тарілки, декоровані орнаментом, ложки, блюдо з писанками тощо. Слід зауважити цікаві технічні пошуки майстра в цій галузі: тут ужито й підлаковий розпис, і розпис темперою без лаку, і спеціальний лак для столового посуду. Із часом Федір Ланко все більше захоплювався творчістю Тараса Шевченка, Олеся Гончара, українськими піснями, легендами, фольклором.
Він виконав два портрети Т. Шевченка: на першому зобразив великого кобзара у шапці та кожусі на тлі червоних квітів, а на другому — у вишитій сорочці серед розквітлих соняшників. Панно «Гайдамаки» написане в червоній гамі на тлі червоного дерева. У холодній зеленкуватій тональності виконане панно «Реве та стогне Дніпр широкий» — своєрідний зразок декоративного краєвиду. Цікавим за пластичністю та ритмікою є декоративне панно «Журавлі та соняшники» [57, 167].
У ліричному ключі розкриті поетичні образи жінок із поеми Кобзаря «Лілея» і «Тополя». Портретами Т. Шевченка, органічно пов'язаними із квітковим орнаментом, майстер оздобив декоративну вазу й таріль із дерева. Кілька декоративних ваз Федір Панко розписав за сюжетами Шевченкових віршів — «Тече вода з-під явора», «Сичі в гаю перекликались» тощо. Навіть бандуру художник розписав за улюбленим сюжетом багатьох поетичних творів Т. Шевченка — «Зозулі на калині». Ф. Панко спробував використати петриківський розпис для оформлення інтер'єрів, а також інших архітектурних споруд.
Цілу плеяду майстрів декоративного розпису, із творчою діяльністю яких пов'язаний новий етап розвитку народного мистецтва України, виховала заслужений майстер народної творчості Тетяна Пата [16]. Вона збагатила традиційний петриківський орнамент новими оригінальними композиціями та своєрідним колористичним рішенням. До когорти її учнів належать народний художник Марфа Тимченко, заслужений майстер народної творчості Федір Панко, Віра Павленко, Галина Павденко-Черниченко. Кожен з них має свій почерк, своє творче кредо.
Життєрадісність, краса та ліризм, художня виразність характеризує твори майстрів Київщини Анни Собачко-Шостак, Параски Власенко. Для творчості Анни Собачко-Шостак характерна невичерпна фантазія при створенні складних орнаментальних композицій, у яких серед розкішних квітів зображені птахи, риби, фантастичні істоти, що органічно вплетені в рослинний орнамент.
Український декоративний розпис набув розвитку й розквіту і в наш час. Існують нові оригінальні концепції і прийоми розпису, які виконують народні українські майстри.
1.3 Можливості народного мистецтва у національному вихованні учнів
Основою процесу виховання є діяльність учня як суб'єкта у різних видах та формах. Генетично вихідною є зовнішня, предметна діяльність, яка породжує усі види внутрішньої психічної діяльності. Загальну психологічну структуру діяльності характеризують дії та операції, що співвідносяться з потребами, мотивами, цілями учня; засоби діяльності, її результати.
Виховання українських громадян вимагає реалізації всієї сукупності педагогічних закономірностей і опрацювання та обґрунтування основних складових процесу виховання: мети, ідеалу, принципів, змісту, методів і форм, критеріїв оцінки результативності виховних впливів [8, 12]. Вихователь має враховувати їхні вимоги в ході планування й організації процесу виховання та оцінки його результатів.
Досвід виховання має національні особливості (традиції, погляди, звичаї, світогляд тощо), бо кожен народ творить свою систему виховання, яка відповідає характерним рисам його народності. Загальної системи виховання не існує ні в теорії, ні на практиці. У процесі виховання, першою чергою, формується характер людини. А характер і є саме той ґрунт, вважав К.Д.Ушинський, в якому корениться народність.
А.В.Духнович, котрий разом з К.Д.Ушинським вперше ввів поняття «народна педагогіка», на перший план виховання у дітей ставив формування почуття патріотизму [29]. Загальновідомо, що вся система педагогічних ідей Г.С. Сковороди була пройнята ідеєю народності.
«Національно-патріотичне виховання — це історично зумовлена і створена самим народом сукупність ідеалів, поглядів, переконань, традицій, звичаїв та інших форм соціальної поведінки, спрямованих на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь, у процесі якої засвоюється духовна і матеріальна культура нації, формується національна свідомість і досягається духовна єдність поколінь» [30, 12]. Національне виховання також передбачає широкі знання конституційних і правових норм, державної політики, патріотичних думок.
Мета національного виховання – формування національної свідомості, самосвідомості та патріотизму у вихованців. Національне виховання ґрунтується на ідеях і засобах народної педагогіки, наукової педагогічної думки, що уособлюють вищі зразки виховної мудрості українського народу — любов до рідної землі, до свого народу, його традицій, звичаїв, готовність до мирної та ратної праці в ім'я України, почуття гордості за Батьківщину, вірність Україні, власну відповідальність за її долю. Національне виховання використовує такі засоби: рідну мову, родовід, рідну історію, краєзнавство, природу рідного краю, народну міфологію, фольклор, національне мистецтво, народний календар, національну символіку, народні прикмети і вірування, виховні традиції, національні традиції, звичаї та обряди.
Але суттєвою відмінністю національного виховання має бути його опора на загальнолюдські цінності. За визначенням К.Д. Ушинського, — це народність, класицизм, наука, християнство.
У процесі виховання у людини, першою чергою, формується світогляд і характер, а «...характер і є саме той ґрунт, в якому корениться народність». Народність українського виховання визначають його мова, побут, етнос, традиції, етикет, гумор тощо. Саме ці складові зумовлюють специфічні особливості системи виховання кожного народу. «Звертаючись до народності, виховання завжди знайде відповідь і допомогу в живому і сильному почутті людини, яке впливає набагато сильніше за переконання, сприйняте тільки розумом, або за звичку, вкорінену страхом покарань... виховання, коли воно не хоче бути безсилим, має бути народним» [47, 9].
На цьому етапі розвитку особистості провідне місце посідає народна, життєва педагогіка. Починає здійснюватися процес передавання життєвого досвіду старших поколінь молодшим, у чому й полягає основна суть виховання. Про це свідчить народна мудрість: «Якщо старші мову ведуть, нехай молодшим вуха ростуть», «Знаннями міняються, щастям діляться», «Батьківські поради — дороги даль ясна, мудрого поради — озера глибина», «Старший серед молодих молодіє, молодший серед старших розумнішає», «Голова — для розуму, мудрець — для народу».
На думку В.Сухомлинського, національне виховання без патріотизму немислиме. Саме відданість рідній землі, любов до Батьківщини, рідного народу, його історії, мови, культури породжують національний менталітет, психіку і характер людини. «Світ дитини — це насамперед природа, яка оточує її в дитинстві, піклування матері і батька, казка, пісня. Спогади про цей світ накладаються на все наступне життя, надають емоційного забарвлення усім прагненням, помислам, поривам. Азбука патріотичного виховання полягає у тому, щоб утвердити в людській душі багате, яскраве, незабутнє дитинство, закарбувати в ньому образи рідної природи, які хвилювали б усе життя. У кожної людини повинен бути рідний куточок, який став би незабутнім спогадом про найдорожче, — без цього немає людини. Нема морально-емоційного і естетичного коріння, немає свіжого вітерцю, який живить непогасне полум'я любові до Вітчизни» [61, 125].
Таким чином, процес передання досвіду одних поколінь іншим забезпечує народознавчий підхід до виховання, що ґрунтується на всебічному і глибокому вивченні всього культурно-історичного розвитку і досвіду рідного та інших народів. Реалізувати процес виховання допомагає народна педагогіка.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
