112964 (591209), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Отже, праця І.Сінкевича, спрямована на розвиток українського музичного мистецтва, не була марною, бо саме тоді було вирішено прийняти на посаду вчителя музики‚ а день посвячення о.Поповича на мукачівського єпископа увійшов в історію і як день запровадження нотного співу в цьому навчальному закладі.
Вчителем було призначено Марка‚ який дав згоду навчати вихованців музики. Однак, протягом 1838-1840 рр. не було вагомих наслідків його праці. Це підтверджує той факт, що основна роль у навчанні професійного співу та поширенні загальної музичної грамотності належить І.Сінкевичу. Як тільки він закінчив цей заклад‚ музична справа почала хилитися до упадку. І хоча в 1840 році ректор семінарії‚ намагаючись поправити сумний стан навчання‚ приймає на допомогу Маркові вчителя співу Гіжовського‚ однак і його діяльність виявилась безуспішною. І тільки завдяки М.Вербицькому навчання музики наповнюється новим змістом і стає важливим чинником у вихованні молоді. Саме М.Вербицький спричинився до піднесення нотного співу не тільки в семінарії‚ а й в інших закладах Львівщини. Музично-педагогічна діяльність композитора знайшла своє продовження і розвиток у його наступників‚ зокрема І.Лаврівського та інших західноукраїнських митців.
У 1838-1840 рр. М.Вербицький працює платним тенором у львівській латинській катедрі, а також басистом й диригентом хору в костелі Бенедиктів. Крім цього, професійно володіючи гітарою, дає уроки гри на цьому інструменті і "вчив грати на гітарі навіть черниць-василіянок‚ щоб вони в подальшому навчали цьому своїх вихованок"[47, 335].
Наприкінці 1842 року М.Вербицький отримує тимчасову посаду диригента й учителя співу Ставропігійського інституту. Цей заклад у Львові вважався другим після духовної семінарії осередком, який сприяв розвиткові українського музичного мистецтва.
Прихід М.Вербицького давав керівництву інституту надії, що мистецтво хорового співу підніметься на належний рівень. Результатів праці довелося чекати не довго, бо вже 7 лютого 1843 року композитор виступив із концертом, який пройшов з величезним успіхом. Відразу ж йому було запропоновано роботу в цьому закладі‚ але мала платня примусила його 21 жовтня 1843 року піти з цієї посади.
Відзначаючи факт праці М.Вербицького у таких навчальних закладах Львова як духовна семінарія‚ Ставропігійський інститут‚ а також педагогічну діяльність як вчителя гри на гітарі‚ необхідно наголосити, що композитор значну увагу приділяв питанням науково-дидактичного забезпечення уроків музики відповідним матеріалом. Його "Школа гри на гітарі", написана, мабуть, у 40-х рр. ХІХ ст., створила добру основу і передумову для подальшого розвитку музичної освіти, а також зумовила необхідність створення в другій половині ХІХ століття теоретичних розробок та методичних посібників з музично-естетичного виховання школярів.
Загалом перша половина ХІХ століття характеризується певними здобутками в розвитку українського музичного мистецтва. І‚ незважаючи на несприятливу ситуацію‚ яка склалася в цій галузі, - існуюча практика всіляких утисків і зловживань, відкрите нехтування здобутками української музики‚– визначні діячі‚ серед яких з’являються і перші композитори, свій талант і енергію жертвують справі національного відродження‚ а також розвиткові української музичної культури в західноукраїнському регіоні.
Наукові матеріали свідчать, що найбільшим поштовхом до активної музичної діяльності галицького духовенства стали революційні події 1848 року. Саме вони порушили підвалини австрійської імперії‚ а нова конституція‚ скасування панщини створили умови для різних змін у суспільному житті регіону, зокрема в галузі музичного мистецтва.
Так, під впливом подій 1848 року в західних областях України виникають перші аматорські театри, в яких народна пісня та інструментальна музика надає виставам великого блиску і виразності, а також несе в собі ідеї національного відродження і виховання, залучаючи українську молодь до свідомої громадської і культурно-освітньої діяльності.
Перший такий театр виник у Коломиї, де о.І.Озаркевич, використовуючи досвід театрів на східноукраїнських землях, у червні 1848 року поставив "Наталку Полтавку" І.Котляревського в переробленому варіанті під назвою "Дівка на виданні, або на милування нема силування" у покутському діалекті. За зразком Коломиї виникли такі ж самі театри у Львові і Перемишлі, "де протягом 1848-1849 рр. було поставлено 15 драматичних п’єс"[36, 9].
Отже, вищенаведений і проаналізований матеріал дозволяє констатувати‚ що великий вплив на розвиток українського музичного мистецтва мало західноукраїнське духовенство. Їх діяльність була зумовлена процесами національно-культурного відродження‚ внаслiдок якого уже в 1828 році у Перемишлі була заснована українська музична школа, яка плідно вплинула на подальший розвиток національного музичного мистецтва.
-
Шкільні закони другої половини ХІХ століття і релігійно-моральне виховання
Після 1849 року в Галичині наступає реакція. Не маючи досвіду політичної боротьби, уміння і єдності, прогресивні сили почали поступово втрачати завойоване. Розпущено Головну Руську раду (1851 р.), відновлено орден єзуїтів (1852 р.), скасовано обов'язкове вивчення української мови в гімназіях (1856 р.), обмежено вступ українців до університету. В 1858 році у Львові було відкрито першу в Східній Галичині польську гімназію ім. Франца Йосифа і цим уряд дав початок полонізації галицького середнього і вищого шкільництва. Мовою викладання залишалася німецька мова як в середніх, так і в міських народних школах.
В цей час появилися негативні обставини, які не тільки зупинили галицький ренесанс, але грозили, що ця частина української землі знову опиниться на тих же самих рейках своєї історії, на яких культурно рухалась до виступу М. Шашкевича. На обріях ледве пробудженого життя появились хмари польської шовіністичної експансії, другою небезпекою, ідеологічно куди гіршою, було москвофільство. Третім важливим чинником у ці критичні роки була справа обрядово-церковна. Стараючись поборювати латинізацію і зберегти чистоту свого обряду, український католицький клер був більше схильний до компромісів з обрядовістю російської православної церкви. Треба відмітити, що духовенство грало першорядну роль серед завстрійщеної чи спольщеної галицької інтелігенції, а тон усьому надавала свято-юрська гора, осідок митрополита. Але цей же клер, в своїй старообрядності і своєму консерватизмі, з погордою і презирством ставився до української народної мови, як до хлопської, невиробленої й непридатної для культурного вжитку. Твердо стоячи на ґрунті церковно-слов'янської мови, він попадав теж під російський вплив [98, 300-301].
Чужа мова викладання, втрата віри в свої сили, очікування порятунку з чужих рук (москофільство) і польський аристократизм тодішньої інтелігенції у відносинах з селянськими і міщанськими масами спричинилися до небажання української молоді вчитися в гімназіях, що мало негативні наслідки для майбутнього Галичини. В 1863 році на 100 дітей шкільного віку відвідували школу 23 і то серед них були такі, які лише на папері рахувалися учнями [2, 6].
Важливу роль у розвитку шкільництва та визначенні змісту освіти відіграв конкордат, прийнятий 18 серпня 1855 р. і оголошений цісарським патентом від 5 листопада 1855 р., який узаконював по-новому стосунки між церквою і державою і відновлював церкві незалежність від переваги держави.
Згідно з конкордатом все навчання католицької молоді у всіх державних і приватних закладах повинно узгоджуватись до науки церковної. Завданням священиків було, використовуючи могутність своєї влади, керувати релігійним вихованням молоді і перестерігати, щоб в жодному навчальному предметі не вчити чого-небудь, що суперечило б католицькій вірі чи чистоті звичаїв.
Всі вчителі народних шкіл, призначених для католиків, підлягали наглядові церкви. Вищих інспекторів шкільних мав призначати цісар за представленням через єпископів.
Лише той міг залишитися учителем, чия віра і звичаї були без відхилень. Вчителі, що зійшли з "праведної дороги", звільнялися з посади. Таким чином, в результаті прийняття конкордату в шкільництві запанувала першість церкви.
1859 рік, коли Австрія потерпіла велику поразку у війні, приніс надії на зміни законодавства в державі, які б сприяли зміцненню її фінансового становища, посиленню контролю над господарською діяльністю, розвитку шкільництва. Франц Йосиф 1 , бажаючи врятувати свою монархію від руїн, відійшов від політики абсолютизму і онімечення, яку уособлював міністр внутрішніх справ А.Бах.
В справі розробки реформ в державі проявили себе дві течії. Одна шукала шляхів для зміцнення держави в задоволенні потреб усіх народів, що входять в її склад. Друга ставила собі за мету злиття всіх народів в єдину цілість, а якщо це довго не наступить, то підпорядкувати їх під зверхність найбільшої народності – німців. Перші шукали підстав в історичному розвитку кожної частини держави для того, щоб утримати всі існуючі їх властивості й особливості. Другі шукали виходу в ліквідації існуючих відмінностей шляхом їх нівелювання і уніфікації.
Перша течія вимагала рівноправності всіх народів, при якій школи мають перестати бути виключно німецькими, а рідна мова набуває своїх прав у школі і стає викладовою. Друга течія спрямувала всі свої сили, за прикладом культурної боротьби в Європі і, зокрема, в Німеччині, на боротьбу з впливом церкви на народну школу.
Як результат боротьби цих течій - артикул 17 основного закону (Конституції) від 21 грудня 1867 року щодо прав громадянських, який надавав державі право управління і нагляду за освітою, визнавав свободу мистецтв і кожної науки, право створення наукових (навчальних) і виховних закладів, а навчання релігії поклав на церкву і релігійні громади. Народна школа перетворилась в заклад інтерконфесійний, з якого усуното вирішальний духовний вплив церкви. Освіту і виховання віддано у руки світських людей.
25 травня 1868 року були прийняті так звані віросповідні закони, один з яких (№48) визначив відносини школи і церкви таким чином: школа незалежна від церкви.
В Західній Україні, зокрема в Галичині, особливо гострою була боротьба за мову викладання в школах. Хоч міністр освіти Австрії 8 серпня 1859 року видав розпорядження про викладання в середніх школах національних (народних) мов, але ніяких змін це розпорядження не принесло. В березні 1860 року було дано роз’яснення, що розпорядження стосувалось приватних шкіл.
Вся боротьба була спрямована на запровадження в школах викладання польською мовою, а українській мові, як мові, яка, на думку поляків, є недостатньо виробленою, надавалось другорядне значення. Вона могла бути викладовою лише в школах реальних і нижчих гімназіях.
Прийнятий в червні 1867 року закон про мови викладання в Галичині ввійшов у суперечність з прийнятим в грудні цього ж року основним державним законом, 19 артикул якого постановляв: “Всі народності держави є рівноправні і кожна народність має запоручене право зберігати і розвивати свою народність і мову. З боку держави признається рівноправність усіх мов у школі, уряді й публічнім житті. В краях, залюднених кількома народностями, публічні наукові інститути повинні бути так улажені, щоб не було примусу вивчати іншу краєву мову, а кожна з тих народностей мала б потрібні засоби для просвіти своєю мовою” [98, 499].
Однак, це було тільки в законі, а інше було в Галичині. І в законі від 22 червня 1867 року не було внесено змін, щоб привести його у відповідність з державним законом.
Витісненню української мови сприяло також і те, що в розпорядженні центральних властей від 5 листопада 1868 року було зобов’язано шкільні ради в своїй діяльності користуватися державною мовою, що також було зустрінуте негативно.
В 1867 році галицький сейм прийняв також закон про створення Ради шкільної краєвої, яка відіграла важливу роль у розвитку шкільництва краю.
Таким чином, закони стали лиш декларативними документами, жодна із статей яких так і не була реалізована.
Основний закон від 21 грудня 1867 року та віросповідні закони створили лиш законодавчі передумови щодо організації освіти. Це дало можливість 14 травня 1869 року прийняти закон про шкільництво в Австрії [19]. Закон мав два розділи: А. Про публічні школи народні. Б.Про приватні заклади навчальні.
В законі вказувалось, що народна школа має завдання виховувати дітей в релігійно-моральному напрямку, розвивати діяльність їхнього духу, дати основу для подальшого розвитку.
Обов’язковими предметами для народної школи було визначено: релігію (Закон Божий); мову; рахунки (числення); важливі знання з науки природи, землепису і історії, з особливим поглядом на Вітчизну і її закони; письмо; науку геометричних форм; співи; тілесні вправи (фізкультура). Дівчата мали навчатися також жіночих ручних робіт і домашнього господарства.
Закон вимагав, щоб навчальні плани для шкіл були затверджені міністерством віросповідань і освіти, а об’єм навчальних предметів мав залежити від учительського складу.
Вирішення питання про мову навчання в школі і про вивчення другої краєвої мови закон доручав краєво-шкільній раді.
Виходячи з потреб місцевості, закон давав можливість поєднувати з школами заклади для виховання і навчання дітей дошкільного віку, а також фахові курси. Кількість учителів у школі за законом залежала від числа учнів. Якщо число учнів в школі досягло 80, то вводилося дві посади вчителів, якщо 160, то три посади і т.д.
Закон передбачав обов’язкове навчання для дітей від шести до чотирнадцяти років.
Для освіти вчителів і підготовки до учительської професії передбачалось створення учительських виховних закладів, розділених по статі вихованців. Навчання тривало чотири роки.
В навчальних закладах для підготовки вчителів викладалися такі предмети: релігій (Закон Божий); наука про виховання і навчання, її історія і допоміжні науки; граматика і наука письменности і словесности; математика (числення, алгебра і геометрія); описуючі науки природи (зоологія, ботаніка і мінералогія); наука природи (фізика і початок хімії); землепис і історія; наука про вітчизняний устав (основи права); наука господарства з особливим поглядом на земельні відношення краю; креслення (геометричне і з вільної руки); музика; тілесні вправи .
У навчальних закладах для підготовки вчительок вивчались предмети: Закон Божий, наука виховання і навчання і її історії; граматика; наука природи (описуючі науки природи і наука природи); писання; креслення; співи; наука домашнього господарства; чужі мови; жіночі ручні роботи; тілесні вправи.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
