112834 (591187), страница 5
Текст из файла (страница 5)
На Поділлі керамічні іграшки виготовляли більш як у десяти осередках (Бар і Бубнівка Вінницької області, Адамівка, Смотрич і Міньківці Хмельницької, Калага-рівка Тернопільської, Гологори Львівської областей та ін.). Як і на Полтавщині, тут користувалися попитом ляльки, коники і вершники. Подільські ляльки мають під пахвою пташку або тримають у руках дитину. Очевидно, в таких примітивних пластичних зображеннях майстри-гончарі підсвідоме виражали вічні нерозривні зв'язки селянина із землею-годувальницею. Стереотип жінки із птахами поширений у багатьох видах народного мистецтва слов'ян та інших народів і має надзвичайно глибокі міфологічні корені. Крім цього, лялька з найдавніших часів — один із засобів шлюбної магії, вона супроводжувала дівчину в подружнє життя, сприяла народженню дітей. У XIX ст. зображення жінки з птахом почало втрачати узагальнену міфологічну і магічну основу, набуваючи звичайних побутових рис. Саме тому в пізніх варіантах подільських ляльок все частіше повторюється жіноча постать з немовлям — не як символ материнства, а як конкретизований, локальний тип жінки у характерному місцевому одязі, і лише в деяких осередках ще траплялися ляльки з птахами як відголоски давньої символіки. Наприклад, на початку XX ст. жіночі фігурки з птахами під пахвою виготовляли у с. Міньківці Хмельницької області. Ляльки завжди ліпили у святковому одязі, сукня, розширена до низу,— стійка основа фігурки і місце для розпису; на шиї намисто, на голові модна зачіска; очі і рот позначені умовно, з поспіхом, крапками і рисками [ 29, 11 – 13].
Традиційні подільські іграшки-вершники — були завжди чоловічої статі. Зображували на коні селян, козаків, військових тощо. Попри всі загальні риси стереотипу, вершник мав чимало локальних відмін. Так, у с. Мазурівка коників робили витонченими, на високих, дугоподібних ногах, з гордовито піднесеною головою на довгій шиї.
Досить цікаві й рідкісні за фантазійністю образу керамічні свищики виготовляв Яків Бацуца наприкінці XIX— початку XX ст. (с. Адамівка). В основі їх композиції людська постать (можливо, жіноча) із пташкою під пахвою. Людина сидить верхи на антропозооморфній істоті — кентаврі. Таке фантастично-химерне поєднання не має прямих аналогій в українському народному мистецтві, виняток становлять російські полкани (напівлюди, напівтварини).
Багатий і самобутній світ подільських забавок у вигляді тварин і птахів. Передусім це свищики. Гончарі найчастіше ліпили їх кониками, баранцями, кізочками, півниками, курочками, індиками тощо. Особливою пластичною виразністю відзначаються коники й олені з м. Бар, баранці та індики з с. Смотрич (початок XX ст.) [28, 201 - 203].
Майже в усіх гончарських осередках виготовляли й іграшковий посуд — зменшену копію справжнього. Так, майстри з с. Адамівка виробляли мініатюрні збаночки, чаші на низьких і високих ніжках, мисочки й макітерки, пляшечки і двійнята, розписуючи світло-вохристий черепок темно-коричневим ангобом здебільшого рослинними мотивами за композиційним принципом вільного заповнення форми. Поміж гілок квітів інколи вносили силуетні зображення тварин, пташок, людей і под. Таким чином, дитячий посуд з Адамівки загальною формою та орнаментальною системою прикрас дуже нагадує місцеві керамічні вироби.
У XIX— на початку XX ст. на Волині діяли два найбільших осередки вигртовлення керамічних іграшок (с. Вишнівець та с. Великий Кунинець, тепер Збаразького району Тернопільської області). Вишнівецькі забавки порівняно із подільськими надзвичайно витончені, стрункі та барвисті. Коло образів тут цілком традиційне, як і в інших регіонах: ляльки з птахами, вершники, а ще узагальнених форм пташки і свійські тварини. Однак кожен стереотип багатий локальними варіантами. Вишневецькі ляльки мають чітку пропорційну форму, м'який силует, по-дівочому струнку, гордовиту поставу. Яскравий колорит суцільно фарбованого одягу графічно окреслений чорними й охристими смужками, оздоблений зигзагами, хрестиками тощо. У такому ж стильовому ключі виготовляли вершників та інші фігурні свищики.
На Львівщині керамічні іграшки виробляли у м. Миколаєві, с. Салаш, с. Стара Сіль, м. Стрий Самбір та ін. Давні традиції мають дуже цікаві, пластичні свищики і тарахкальця зі Старої Солі — переважно теракотові і розписані білими вертикальними, похилими або горизонтальними смугами. Наприкінці XIX ст. у згаданому осередку крім загальнопоширених стереотипів (вершник, лялька, пташка) виникли рідкісні в українському народному мистецтві сюжети — “танок”, “колисочка”. “Танок” — двофігурна композиція — жінка й чоловік, узявшись за руки, танцюють. До жіночої фігурки ззаду прилаштований мундштук для свистка. Скульптурне зображення “колисочки на кружалах”, а в ній дитини, становить сюжетну й пластичну основу свищика –“ колисочки” [25, 13 –17].
Окрему групу забавок становлять керамічні тарахкальця, так звані хихички. Їх виготовляли у вигляді порожнистої кульки завбільшки з гусяче яйце. Подібні тарахкальця, як уже згадувалось, яйцевидної форми, відомі трипільській культурі. Старосільські хихички при стандартній формі мають різноманітні оздоби, утворені із стародавніх мотивів: “сонце”, “півмісяць”, “спіраль” і т. ін.
Близько до керамічних іграшок є дрібна пластика із сиру, що побутувала на Гуцульщині з давніх часів. Однак, зважаючи на недовговічність матеріалу, достовірні відомості про характер виробів походять з XIX ст. З відповідно обробленої сирної маси майстри ліпили коників, оленів, кіз, пташок, витягуючи із одного шматка окремі частини — тулуб, ноги, голову, хвіст та ін. Матеріал утруднював деталювання, потребував узагальнення, тому фігурки тварин майже однакові, вирізняються лише головою або її окремими частинами — вухами, рогами тощо. Єдиним інструментом при формуванні фігурок були пальці. Мабуть тому стільки пружності, м'якості й теплоти відчувається у малесеньких забавках із сиру. Гадаємо, що вироби із сиру, враховуючи їх майже однаковий набір сюжетів із керамічною іграшкою, мали колись спільну оберегову функцію. Згодом, на початку XX ст. Переважали естетичні засади. Села Брустурів, Річка, Снідавка і Шепіт теперішньої Івано-Франківської області — осередки виготовлення традиційної сирної пластики.
На Україні іграшки виготовляли не тільки з твердих і пластичних матеріалів, а й з лози, рогози, соломи технікою плетіння. В осередках Бібрка, Яворів Львівської області, сіл Джурів, Мишин, Прутівка Івано-Франківської, Пишківці, Хотовиці Тернопільської та інших водночас з кошиками для дорослих виробляли й маленькі дитячі. В Остері та околицях наприкінці XIX ст. виплітали візочки.
Чудернацькі солом'яні ляльки з ледь помітною перев'яззю голови, тали і довгими руками на Україні, як і в інших слов'янських народів," були для дітей простого люду найдоступнішою іграшкою, а давніше, мабуть, використовувались у магічних, ритуальних обрядах. З соломи виплітали також тарахкальця у вигляді порожнистої подушечки, настромленої на паличку.
Для виготовлення саморобних іграшок застосовувалися наявні матеріали — тканина, кольоровий папір, картон. З них робили ляльки, зокрема, паяци, витинали для забави силуетні зображення тварин, птахів тощо.
У 20-х роках народні керамічні та дерев’яні іграшки переважно залишалися традиційними. У пізніших творах окремих майстрів відчутні новаторські спроби змінити ігрову фіункцію забавки ідеологічною. Так виникла скульптура малих форм, насичена відповідним ідейно-тематичним змістом (наприклад, дрібна пластика Івана Гончара з с. Крищинці — будьонівці, арешт буржуїв і под.). У 20— 30-х роках традиційні керамічні іграшки виготовляли майже в усіх гончарних осередках, але найбільшого визнання дістали Опішня, Ніжин, Ічня, Вороніж, Адамівка, Бубнівка та ін.
Крім керамічних забавок у багатьох центрах деревообробництва виробляли іграшкові меблі, свищики, мороки, рухливі фігурки. На Україні діяли також дві майстерні ляльок з пап'є-маше (голівки) та м'яких матеріалів у Києві й Полтаві. Полтавські ляльки — це романтизовані типи червоноармійця, комуністки та сатиричні постаті куркуля й попа, а київські (майстерня деякий час працювала під керівництвом художника М. Л. Бойчука і його дружини С. О. Неліпінської-Бойчук) — мали узагальнені неконкретизовані образи дівчинки (жінки)-українки, характерні для традиційних народних ляльок.
У 50—60-х роках кількість іграшкарських центрів зменшилася. Керамічні забавки виготовляли опішнянський завод “Художній керамік”, керамічні майстерні Київського зонального науково-дослідного інституту експериментального проектування, а також гончарі сіл Адамівка, Бубнівка, Великий Кунинець, м. Косів та ін. Найбільшим центром керамічних іграшок залишалась Опішня. Тут у 50— 60-х роках працювали відомі майстри Настя Білик-Пошивайло, Трохим Демченко, Григорій Кирячок, Мотря Назарчук, Олександра Селюченко та ін. Іграшки Т. Демченка здебільшого були анімалістичного характеру, тоді як іграшки М. Назарчук і О. Селюченко інколи утворювали багатофігурні тематичні композиції.
Традиції опішнянських іграшок розвивала й талановита одеська майстриня Ольга Шиян. Родом з Опішні вона ще в юнацтві захопилася виготовленням теракотових свищиків у вигляді кумедних тварин, що інколи приймають людські постави. Особливо вдалими є звірі-музиканти, які складають кілька тематичних композицій: “Тріо”, “Квартет”, “Оркестр”, “Джаз” тощо. Іграшки О. Шиян наділені особливою теплотою і природністю фактури, оскільки майстриня не приховує шорстку поверхню випаленої глини ані барвниками, ані лискучими поливами [1, 84 – 88 ].
Розділ II Методика проведення занять ліплення
в початковій школі
II.1 Матеріали та інструменти для створення
кераміки малих форм
Вихідним матеріалом для виготовлення керамічних виробів є глина. В основу класифікації глин покладено їх відносну чистоту. Поділяють глини і за їх вогнетривкістю (тугоплавкістю). Чистота глини впливає на тугоплавкість, тому що сторонні домішки великою мірою сприяють плавкості глини.
Найкращі глини білого кольору без домішок йдуть на виготовлення фарфору та фаянсу. Ці глини спікаються при високій температурі, яка підвищує якість продукції. Гончарна глина пластична, вона містить велику кількість окисів заліза, тому має червоне забарвлення та плавиться при нижчій температурі [41, 54 ].
Найбільш поширена проста цегельна глина.
Глину спочатку відповідно обробляють, причому від ретельної обробки залежить якість виробів. Насамперед, необхідно надати глині однорідності, тобто ліквідувати прошарки, прожилки, відколоти великі частинки (грудки, камінці, кусочки вапна). У всіх своїх частинах глина повинна мати однаковий склад та будову, а значить і однакову пластичність, інакше під час подальшої обробки вона легко ушкоджуватиметься і не буде достатньо міцною та рівномірно забарвленою.
Обробка глини починається із замочування. Глину замішують з водою для утворення пластичного тіста. Замочують її в широкій посудині ( найкраще в пластмасовій мисці ) невеликими кусками. Співвідношення сухої глини та води таке: для жирної глини – 1 : 0,5, для пісної – 1 : 0,25. Щоб прискорити вбирання води, куски глини проштрикують у кількох місцях. Вже за кілька годин замочування глина готова для вимішування. Вимішують її руками на дерев’яній дошці, надаючи масі однорідності, При цьому з неї витискують зайве повітря.
Великий шматок глини ділять на маленькі кусочки, які вимішують, наче тісто. Після такої обробки, крім однорідності, підвищуються липкість та тягучість. що так потрібні для виготовлення тонких виробів, Якщо маса вийшла рідкувата, її витискують на гіпсовій дошці, яка вбирає зайву вологу.
Перед ліпленням потрібно добре вимішати глину, покласти її в поліетиленовий мішок та діставати при потребі, Поруч у мисочці повинні бути вода та інструменти для ліплення – металічний або виструганий із твердого дерева ножик, дерев’яні стеки.
Існує ряд технік для створення керамічних виробів. Точіння форм на гончарному крузі – це означає виготовлення тіла геометрично правильної форми обертання за допомогою круга, що обертається. Спочатку гончарні круги були дуже простими і виготовлялися повністю з дерева, а під низ клали камінь із видовбаною та змащеною жиром ямкою.
Сучасні гончарні круги значно удосконалені: вони виготовлені на металічній основі з ніжним або електричним приводом. Такий круг складається з вертикального вала, на якому закріплена кругла плоска голівка. На голівці точать вироби. На звичайному крузі працюють, сидячи збоку на лаві його станини.
Круг повинен обертатися зі швидкістю від 50 до 300-350 обертів на хвилину із потужністю, яка забезпечує виготовлення великих виробів. Робоча площа у всіх випадках повинна обертатися проти годинникової стрілки.
При виготовленні тонкостінних виробів, які важко знімати з робочого майданчика у сирому вигляді (можлива деформація), рекомендується застосовувати товстий гіпсовий диск, який закріплюється та знімається разом з виробом [ 32, 66 ].
Якщо робота виконувалась на гіпсовому диску, то щоб не дуже засмітити днище виробу гіпсом, рекомендується прокласти шматок пластичної маси. Після закінчення роботи струну протягують вже під цією підкладкою, а потім, коли виріб трохи підв’ялений, її відривають від днища.
Головним інструментом гончара є гончарний круг та його руки. Застосовують також різні допоміжні пристрої: шаблони, товщиномір, струна для зрізання, губка, різак.
Товщиноміром уточнюють розміри виробу. Шаблони та лекала допомагають перевіряти і створювати кілька однакових виробів. Їх виготовляють із дерева, пластмаси, і вони можуть бути найрізноманітніших форм. Дротик-струна з двома руками призначений для зрізання з голівки круга, гончарний різак (звичайна дощечка з дерева твердої породи або пластмаси) – для обточування та вирівнювання при завершенні роботи, поролонова губка – для зволоження поверхні виробу при обточуванні, а також для загладжування та вибирання залишку вологи з дна посудини (в такому випадку її закріплюють на дротику, щоб можна було дістатися на глибину).
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
