112170 (591046), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Замість розкриття цього основного співвідношення, пов'язаного із загальною спрямованістю особистості, теорія уваги в більшій мірі зосереджувалася на питанні про те, до яких функцій її зарахувати. Прихильники волюнтаристської теорії вбачають сутність уваги виключно у волі, хоча мимовільна увага не може бути пояснена вольовою діяльністю. Прибічники інших теорій вважають, що у виявах уваги провідну роль відіграють почуття, хоча довільна увага виявляється всупереч почуттям. Треті, нарешті, шукали пояснення уваги винятково в зміні самого змісту подань, не з огляду на значення загальної спрямованості особистості. Тим часом специфічне ядро питання в іншому: увага істотно обумовлена взаємовідношенням між спрямованістю діяльності, у яку включена людина, і спрямованістю її внутрішніх психічних процесів. Увага там, де напрямок діяльності орієнтує спрямованість думок. Оскільки увага виявляє ставлення особистості до предмета, на який спрямована свідомість, то вагомість предметів, явищ для людини відіграє велику роль при зосередженні на них уваги.
Отже, увага виражає специфічну особливість процесів, напрямок яких регулюється діяльністю, у яку вони включені.
Оскільки в увазі виражається відношення особистості до об'єкта, на який спрямована її свідомість, значимість цього об'єкта для особистості має основне значення "для залучення'' до нього уваги.
Природа уваги в психології розглядалася представниками різних психологічних напрямків і шкіл залежно від їхніх поглядів на психіку взагалі.
Представники англійської асоціативної психології поняття „увага” не включали в систему психології як науки. Зосередженість вони тлумачили як асоціацію уявлень.
Представники інтроспективної психології ( Герберт, В.Вундт, Е.Тітченер) вивчали лише внутрішню суб’єктивну сторону уваги як явища. Увага, на їх погляд, - це стан свідомості, який характеризується ясністю, чіткістю, інтенсивністю наявного в ній змісту або перебігу процесів [81, 68].
В.Вундт, наприклад, обстоював апперцептивно-волюнтаристську теорію уваги, розглядаючи її як фіксовану точку свідомості, найяскравіше її поле діяльності, зумовлене переходом змісту свідомості із зони перцепції до зони аперцепції, яка являє собою особливу психологічну активність, що є виявом невідомої нам внутрішньої сили.
Американський психолог Е.Тітченер розумів увагу як сенсорну якість, яка визначає особливий стан відчуття у свідомості. Більш яскраве відчуття панує над іншими й набуває самостійності. Він вважав, що яскравість відчуття зумовлюється нервовими схильностями, але не розкривав, що вони становлять собою.
Представник фізіологічного напрямку в психології Т. Ціген пояснював увагу не суб’єктивними станами, а боротьбою відчуттів і неусвідомлених уявлень за фіксовану точку свідомості. Уявлення, яке перемагає, стає усвідомленим, домінуючим.
Французький психолог Т. Рібо, слідом за І. М. Сєченовим, вважав, що уваги без її фізичного виявлення не існує. У зв’язку з цим він висунув теорію рухової уваги. Увага, стверджував він, це не духовний акт, що діє таємничо, її механізм – руховий, тобто такий, котрий впливає на м’язи у формі затримки. На думку Т. Рібо, людина, яка не вміє керувати м’язами, не здатна зосереджувати увагу [67].
Представники біхевіоризму, розглядаючи психологію як науку про поведінку, в своїй психологічній системі визначають увагу лише як орієнтацію поведінки, як установку організму щодо зовнішніх стимулів.
Наведені дані про розуміння уваги свідчать про складність з’ясування сутності уваги та особливостей її виявлення в діяльності.
Кожен досвідчений педагог знає, що зацікавити учнів можна, тільки даючи їм свіжий, новий, ще невідомий матеріал, зв'язуючи його при цьому обов'язково із уже відомим, пройденим, засвоєним. Це не просто зовнішній тактичний прийом. Він вкорінився у самій природі інтересу. Викличе зацікавленість і приверне увагу тільки те, що нове, і тільки при тій умові, якщо воно якось пов'язане з минулим, знайомим. Цей зв'язок з досвідом особистості, так само як зв'язок з почуттями, означає зв'язок інтересів і залежність уваги від особистості в цілому, її конкретною спрямованістю, обумовленої всім ходом розвитку особистості.
1.2 Фізіологічні основи уваги
Увага, як показали дослідження, детермінуються співвідношенням збуджень у корі великих півкуль головного мозку, зумовлених подразниками, які впливають на органи чуття організму, а також, внутрішніми установками та психічними станами. Ідеї І. П. Павлова про орієнтувально-рефлекторну діяльність організму, пізніше поглиблені нейрофізіологічними дослідженнями, з'ясовують фізіологічне підгрунтя уваги [38].
Первинний факт, у якому виражається увага, полягає в тім, що деякі моменти, що як би виступають на передній план, здобувають пануюче, домінуюче значення для плину психічних процесів. Фізіологічною основою уваги відповідно до цього, є той характер процесів у нервовій системі, що одержав своє найбільш розгорнуте вираження в принципі домінанти Ухтомського. Павлов для позначення цього явища говорить про центр оптимальної збудливості.
Значний внесок у з'ясування фізіологічного підгрунтя уваги зробив О. О. Ухтомський своїм вченням про домінанту. Домінанта – це панівна ділянка, яка приваблює до себе хвилі збудження з найрізноманітніших джерел. "У вищих шарах і в корі півкуль принцип домінанти, - пише Ухтомський, - є фізіологічною основою акту уваги й предметного мислення" [87, 66].
Попередні спроби пояснення уваги, що панували в психологічній літературі, можуть бути, по класифікації Дюрро, розділені на теорії уторування шляхів (Эббингауз), теорії гальмування, або затримки (Вундт), і теорії підтримки (Мюллер).
Принцип домінанти, за Ухтомським, є "загальним робочим принципом нервових центрів". Терміном "домінанта" Ухтомський позначає "пануюче вогнище збудження". У нормальній діяльності центральної нервової системи поточні змінні завдання її в безперервному мінливому середовищі викликають у ній змінні "чільні вогнища збудження". Ці вогнища збудження, залучаючи до себе знову виникаючі хвилі збуджень й гальмуючи інші нейтральні ділянки, можуть істотно урізноманітнити роботу центрів. "Зовнішнім вираженням домінанти є стаціонарно підтримувана робота або робоча поза організму". При цьому домінанта є не топографічним єдиним пунктом збудження в центральній нервовій системі, а певною констеляцією центрів з підвищеною збудливістю в різноманітних шарах головного й спинного мозку, а також в автономній системі. Вона тому проявляється в цілому комплексі симптомів в цілому організмі - і в м'язах, і в секреторній роботі, і в судинній діяльності.
Загальмовані відносно слабші збудження ( порівняно з домінуючими ) О.О. Ухтомський називав субдомінантними.
Між домінантою та субдомінантами ведеться постійна боротьба. Домінантне збудження залишається домінуючим доти, поки якась субдомінанта не набуде більшої інтенсивності, ніж сила домінанти. Тоді субдомінанта стає домінантою, а домінанта – субдомінантою.
Виникнення уваги та відволікання пояснюється впливом взаємної індукції збудження та гальмування, які є фізіологічним підґрунтям найрізноманітніших виявів уваги: її стійкості, інтенсивності, відволікання, переключення уваги тощо.
Розподіл уваги, тобто здатність бути уважним до кількох об’єктів водночас, пояснюється тим, що звична діяльність може здійснюватися й тими ділянками кори, що певною мірою перебувають у стані гальмування. Переключення уваги з одного об’єкта на інший пояснюється переміщенням оптимального збудження з однієї ділянки кори в іншу у зв’язку з виникненням нового подразнення.
Психологічні дослідження показали, що різноманітні слабкі подразники при процесі уваги сприяють її концентрації. Ухтомський посилається на психологічні дані підтвердження свого принципу домінанти і її відношення до субдомінанти. Зокрема Мейман експериментально встановив, що процес інтелектуальної роботи протікає більш ефективно у звичайній обстановці, чим при абсолютній, мертвій тиші. Деякі додаткові подразники, підвищують загальний тонус організму; не надто сильні додаткові подразники підсилюють основні, які перемикають їх на свої шляхи. У цьому педагогічно надзвичайно важливому положенні для раціональної організації роботи переконує й повсякденний досвід.
Вчення Павлова про центри оптимальної збудливості, а також вчення Ухтомського про домінанту дають опорні точки для з'ясування фізіологічного субстракту уваги.
1.3 Функції і основні види уваги
При вивченні уваги необхідно розрізняти два основних рівні або види, ряд її властивостей або сторін. Основними видами уваги є мимовільна й так звана довільна увага. Мимовільна увага пов'язана з рефлекторними установками. Вона встановлюється й підтримується незалежно від свідомого наміру людини. Властивості подразників, їхня інтенсивність або новизна, емоційна забарвленість, зв'язок з потягами, потребами або інтересами приводить до того, що певні предмети, явища або особи заволодівають нашою увагою й приковують її на деякий час до себе. Це первинна форма уваги. Вона є безпосереднім і мимовільним продуктом інтересу [26].
Від мимовільної уваги відрізняють довільну. Сам термін одіозний. Він начебто створений для того, щоб персоніфікувати найгірші сторони ідеалістичних теорій: індетермінізм зсередини діючих духовних сил. Але вищі форми людської уваги так само мало довільні, як і нижчі; вони в такій же мірі, як і ці останні, підлеглі визначальним їхнім закономірностям, але закономірності ці інші. Довільна увага спрямовує свідомо й регулює увагу, у якому суб'єкт свідомо обирає об'єкт, на який вона спрямовуєтьсяється. Цей термін служить для позначення того центрального за своїм значенням факту, що пізнання людини, як і його діяльність, піднімається до рівня свідомої організованості, а не відбувається лише самопливом, стихійно, під владою ззовні діючих сил.
Довільна увага має місце там, де предмет, на який направляється увага, сам по собі її не залучає. Довільна увага тому носить завжди опосередкований характер. Це перша її риса.
Мимовільна увага звичайно визначається як пасивна, довільна - як активна ( В.Джеймс). Перша спрямовує незалежні від нас фактори: раптово, що пролунав шум, яскраве забарвлення, відчуття голоду; друге - спрямовуємо ми самі. Це друге розходження, однак, відносно: і мимовільна увага являє собою не чисту пасивність, і вона включає активність суб'єкта, так само як, з іншого боку, і довільна увага не є чиста активність; теж обумовлена зовнішніми умовами - об'єктом, вона включає й елементи пасивності.
І, нарешті, третя риса, що завершує визначення довільної уваги: вона - вольова операція. Свідоме регулювання є самим істотним в "довільній" увазі.
Розрізняючи довільну й мимовільну увагу, не потрібно, однак, відривати одне від іншого й зовні протиставляти їх одна одній. Не підлягає сумніву, що довільна увага розвивається з мимовільного. З іншого боку, довільна увага переходить у мимовільне. Мимовільна увага звичайно обумовлена безпосереднім інтересом. Довільна увага потрібна там, де такої безпосередньої зацікавленості немає й ми свідомим зусиллям спрямовуємо нашу увагу відповідно до завдань, які перед нами стають, із цілями, які ми собі ставимо. У міру того як робота, якою ми зайнялися й на яку ми спочатку довільно спрямували нашу увагу, здобуває для нас безпосередній інтерес, довільна увага переходить у мимовільну. Облік цього переходу мимовільної уваги в довільну й довільної в мимовільну має центральне значення для правильного теоретичного відображення реального протікання процесів уваги й для практичної правильної організації роботи, зокрема навчальної.
Потрібно зважати на те, що існують види діяльності, які по самій істоті своєму здатні легко викликати безпосередній інтерес і привернути мимовільну увагу в силу тієї привабливості, що представляє їхній результат; разом з тим вони можуть бути мало здатні її утримати внаслідок одноманітності тих операцій, яких вони вимагають. З іншого боку, зустрічаються види діяльності, які за складністю своїх початкових стадій, віддаленості тих цілей, яким вони служать, із працею здатні привернути увагу, і разом з тим вони можуть її потім довгостроково втримувати в силу своєї змістовності й динамічності, завдяки багатству поступово розкривається й розвивається зміст. У першому випадку необхідний перехід від мимовільної уваги до довільної, у другому - природно відбувається перехід від довільної уваги до мимовільної. В одному й іншому випадку потрібний як один, так і інший вид уваги.
При всьому - дуже істотному - розходженні мимовільної й довільної уваги розривати й зовні протиставляти їх може лише формалістична абстракція; у реальному трудовому процесі звичайно укладені їхня єдність і взаємоперехід. Використовуючи це, потрібно в педагогічному процесі, з одного боку, опираючись на мимовільну увагу - виховувати довільну , з іншого, формуючи інтереси учнів, а також роблячи цікавою саму навчальну роботу, переводити довільну увагу учнів знову в мимовільну. Перша повинна спиратися на свідомість значимості завдань навчання, на почуття обов'язку, на дисципліну, друга - на безпосередній інтерес навчального матеріалу. І одна й інша необхідна.
У психологічній літературі Тітченер відзначив уже перехід довільної уваги в мимовільну, коли поряд з "первинною" мимовільною і "вторинною" довільною увагою він говорив ще про третю стадію в розвитку уваги, що знаменує перехід від довільної знову до мимовільної первинної уваги.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
