106987 (590952), страница 7
Текст из файла (страница 7)
Більш того, майже кожне церковне свято мало свою, також освячену традицією народно-майданну сміхову сторону. Такими є так звані «храмові свята», які зазвичай супроводжувалися ярмарками з їх багатою та різноманітною системою звеселянь. Карнавальна атмосфера господарювала у дні постановок містерій та соті. Царила вона також на таких сільськогосподарських святах, як збір винограду, що проходів і у містах. Сміх супроводжував зазвичай і міські церемоніали та обряди: блазні та дурні були їх незмінними учасниками та пародіювали різні моменти серйозного церемоніалу (прославлення переможців та турнірах, посвяту у лицарі та інше). І побутові бенкети не обходилися без елементів сміхової організації, - наприклад, обрання на час бенкету королів та королев «для сміху» («roi pour rire») [1:87-95].
Карнавал – це друге життя народу, це його святкове життя. Святковість – суттєва особливість усіх сміхово-обрядових форм середньовіччя. Всі ці форми й зовнішньо були пов’язані з церковними святами. І навіть карнавал примикав до останніх днів перед великим постом (тому у Франції він називався «Mardi gras» або «Carêmprenant», у німецьких країнах «Fastnacht»).
Особливе значення мало скасування під час карнавалу усіх ієрархічних відносин. На офіційних святах ієрархічні відмінності підкреслено демонструвалися: на них належало з’являтися у всіх регаліях свого звання, заслуг та займати місце відповідно свого рангу. Напротивагу цьому на карнавалі всі вважалися рівними. На карнавалі господарювала особлива форма вільного фамільярного контакту між людьми, що були розділені у звичайному житті непереборними бар’єрами становими, майновими, службовими, сімейними та віковими.
Танці. У епоху середньовіччя також широко застосовувалося мистецтво танцю, яке було популярним у римлян, греків, меровінгів. Середньовічні актори виконували танці і драматичні сцени у супроводі музики, а іноді і пісень (cantica). Нерідко можна було побачити античні танці у найнепристойнішіх номерах гистрионів та плясунів на канаті. В основному все зводилося до пристрасних поз, фокусів та акробатичних вправ, які виконувалися під музичний супровід. Все це було у традиції танцю, успадкованого від германців. В ілюстраціях до пам’ятників ХІ та ХІІ століть нерідко зображені трапези, на яких чоловіки та жінки танцюють, виконують акробатичні номери, до яких іноді вводилася ходьба на руках, і все це під супровід музичних інструментів. Такі вистави були розповсюджені до ХІV століття, коли на зміну виступам гистрионів прийшли інтермедії - сценки, текст яких розігрували – читали або співали – між подачею страв [24: 285-294].
Танці, які виконувалися на бенкетах однією танцюристкою, вочевидь, були модні у ХІІ столітті. Звичай цей міг мати східне походження. Довга одежа танцівниці була легкою, підкреслювала форми тіла. Такі танцівниці зазвичай акомпанували собі на дзвіночках [24:286]. Якщо вельможі залишалися задоволеними виступом, фігляри отримували щедрі подарунки, одежу та коштовності, що давала духівництву привід до нарікань. Невдоволеність духівництва не впливала на гарячу пристрасть дворян до цих вистав.
Трувери, мандрівні поети, виступали у віршах проти конкуруючих з ними гистрионів, що шкодили, на їх думку, поезії, яка, як вони вважали – мистецтво благородне та заслуговує особливого заохочування. Ані їх сатири, ані заклики духівництва не заважали фіглярам виступали у замках та бути бажаними гостями на народних святах. Однак наприкінці ХІІІ століття пристрасть світської знаті до подібних розваг значно послаблюється. Вона виникає знову у середині ХV століття, але професійні танцюристи вже не носили, як раніш, костюмів, що були заведені у вищому суспільстві; їх одежа елегантна або гротескна, як у мандрівних акробатів.
Танцями у середні віки займалися не лише професійні танцюристи. Не було свята - у дворян, міських жителів та селян – яке не завершувалося б танцями. Танці були одним з улюбленіших розваг для представників усіх прошарків суспільства. Вдень могли танцювати під відкритим небом, на лузі, а ввечері – у залах замку, аби товариство було численним. Кароль (caroles або karoles) нагадував коло; нерідко його танцювали лише дівчата. Ці танки нерідко супроводжувалися співом. В «Романі про Мерожиса де Портлегезе» [24 :293] герой опиняється у замку феї. Зупинившись біля дверей, він бачить, як під зеленою сосною співають та водять коло дівчата, серед них – лицар, що співає та танцює щосили. В нього – щит на шиї, меч збоку, бацинет на голові. І цей лицар його смертельний ворог. Розгнівавшись, Мерожис прямує до нього та кричить: «Біжи, досить пісень, я викликаю тебе, і та зараз помреш!» Але відразу від забуває про лицаря, про свою помсту, про кохану; з щитом на шиї та мечем збоку він також починає співати та танцювати у колі з дівчатами, у той час коли ворог його залишає коло. Відійшовши, той, у свою чергу, впізнає Мерожиса та готується вступити з ним у поєдинок; але незабаром відмовляється від свого наміру, тому що Мерожис танцює та співає протягом десяти тижнів, і його визволяє лише якийсь неочікуваний гість. «...Занадто довго я танцював у танку», - помічає він, бо вже прийшла весна та співає соловей. У замку фей весна прийшла посеред зими.»
Стиль аристократичних танців, що входили до універсальної системи куртуазних цінностей, з ХІІ століття підкорявся регламентованому етикету. Синтетичне хореографічне мистецтво середньовіччя не існувало без музики, яка посилювала виразність танцювальної пластики, складала емоційну та ритмічну основу танцю. Танцювали під інструментальну музику та спів самих танцюючих.
Виконували хороводи. Архаїчні колективні танці у колі виникли у глибокій давнині. У селянському середовищі вони не втратили зв’язків з аграрною магією під час календарних свят. Обрядові хороводи виконували функції оберегу: у середину кола злі духи не могли проникнути. Кругові танцювальні фігури відносилися до культу сонця та повного місяця, були символічними рухами. Але поступово їх давнє значення забувалося.
Також був популярним кароль або фарандола. Танцюристи, ставши ланцюжком, рухалися по одній лінії. Опущені руки подавали один одному або трималися за хустинки, гілки, букети квітів. Квіти та молоді гілки символізували кінець зими та відродження життя. Вірили у їхню оберігаючу цілительну силу. Рухи фарандоли прості: кроки, біг, зрідка підскоки. Танець очолював ведучий. У ведучого та замикаючого вільна рука лежала на поясі. Кароль міг бути чоловічім, жіночим або спільним. Придворний кароль відрізняла певна манерність. Його могли виконувати у супроводі музичних інструментів.
Хоровод і кароль найулюбленіші танці молоді, яка належала до верхівки феодальної знаті. Хореографія танцю слідувала етикету вишуканого залицяння.
Без ще одного танцю – фарандоли не обходилося жодне свято. На відміну від театралізованих та стриманих танців знаті, для жвавої веселої фарандоли жителів міст характерні імпровізаційність, різко позначений ритм (флейта, барабан, волинка). Танок, плавний та повільний, міг прискорюватися та переходити у біг. Рухаючись, розірваним ланцюжком, виконавці рухалися підскоками. Швидкість та поривчастість були відзнаками селянського кароля. У народів Європи сільська фарандола – не лише задля звеселяння вілланів, але й частина аграрно-магічного дійства. Вірили, що танцюристи, які проходили селами, сприяли пробудженню природи. Там, де вони ступили, луки швидше зацвітуть та принесуть великий врожай. Чим вище підскакували учасники ходи, тим вище мають піднятися сходи.
Під час турнірів кожен вечір після вечері починалися танці, які продовжувалися до пізньої ночі. Було прийнято запрошувати на танок даму або дівчину, що сиділа поряд за столом, та протягом вечора в жодному разі не змінювати партнерку; так у суспільстві зав’язувалися зв’язки, що викликали до таких зібрань живий інтерес. У залах, де проходили танці, посипали підлогу духмяною травою та квітами. Танцювали «ланцюжок» (chapeller), «три на три» (trois a trois), «по колу» (la ronde). Деякі з сучасних танців у сільських місцевостях Західної Європи - це танці середніх віків.
У середні віки у Європі були живі язичницькі обряди. Але народні свята (карнавал, травневі свята) мали елементи театралізації. Сюжети карнавальних вистав, наприклад боротьба життя та смерті, стали основою особливого виду театральної вистави – фарсу (farce) (від французького «фарш», «начинка»). Колись обрядовою стравою на святі проводів зими та зустрічі весни був фарш – рублене на мілкі частини м’ясо. Звідси й назва жанру. Спочатку фарси розігрували на звичайних столах; згодом столи замінив спеціально збудований поміст, що стояв на бочках. Якщо по сюжету персонажам слід було кудись іти, то учасники вистави просто проходили по помосту коло. Фарси виконувалися й на вулицях, і у тавернах. У фарсах діяла, як правило, пара героїв – молодий та старий. Актори вигадували сюжети по ходу дійства, але вже у ХШ столітті починали записувати: їм надавали літературну форму, прибирали грубощі та непристойності. Один з ранніх французьких фарсів, що збереглися є «Хлопчик та Сліпий» - що розповідає про вічний конфлікт молодості та старості [19:121]. Старий хоче обдурити хлопця, не заплатити йому за роботу, але той розгадує обман та тікає, відібравши у старого усі гроші. У ХV столітті фарс перетворився у коротку п’єсу, яскраву картину побуту та характеру жителів міста. Сюжети фарсів використовували у своїх творах драматурги наступних епох.
Наприкінці Середньовіччя церковні та світські театральні форми зближуються; стає характерним запозичення художній прийомів. А наприкінці ХV століття на півдні Європи, в Італії, все яскравіше та помітніше проявляються ознаки нового театру – театру Відродження. Театральне мистецтво середніх віків сходить у минуле.
Розділ 3. Музикальні розваги середньовіччя: засоби та виконавці
3.1 Трубадури, трувери, мінезингери
Розквіт світського музично-поетичного одноголосного мистецтва охопив період з другої половини ХІ до ХІV століття. Раніш за все він проявився на півдні Франції, у Провансі та в прикордонних з Францією областях Іспанії. Тут збереглися ще залишки давньої античної культури, яка була переважно одноголосною. Надалі ці області продовжували підтримувати торгівельний та культурний зв’язок з передовими на той час країнами: Італією, Левантом та іншими. Закріплення у ХІ столітті феодального стою у південній Франції супроводжувалося розвитком промисловості, торгівлі, міст, які відстоювали свою незалежність. На початку другого тисячоліття формуються передові центри як замкової, так і міської культури. У південній Франції раніш за все позначився перелом у лицарських звичаях, що призвело від грубого варварства та дикої розгнузданості до більш культурного поводження. Саме тут сформувалася плеяда видатних поетів-музикантів, трубадурів. (Від провансальського слова „trobar”, що означає „знаходити”, „складати”).
Творці цього мистецтва, які не були музикантами-професіоналами у повному розумінні цього слова, були прозвані трубадурами, тобто „винахідниками”, „митцями”. Їх батьківщиною був Прованс – одна з найрозвиненіших та культурних на той час південно-французьких провінцій, які відіграли велику роль у підготовці руху Ренесансу. Розквіт мистецтва трубадурів – від середини ХІІ і до кінця ХІІІ століття. До нас дійшло у рукописах двісті шістдесят пісень, які були створені сорока трубадурами. Більшість трубадурів належала до земельної аристократії та жила в своїх замках. У подальшому мистецтво трубадурів розповсюдилося і у містах; тоді його осередками на півдні Франції стали Марсель та Тулуза.
На жаль, історичні відомості про особистості трубадурів та труверів та матеріали їх творів, які збереглися до нашого часу, часту залишаються взаємно не пов’язаними. З одного боку, про життя того чи іншого трубадура зазвичай відомо більше, ніж за його твори, яких відомо одиниці. Багато творів записані без зазначення імені автора. Загалом збереглося більше двохсот п’ятдесяти пісень трубадурів (тест та мелодія) та близько півтори тисячі пісень труверів. Серед них є твори приблизно сорока трубадурів та двохсот труверів, тому важко судити про кожну творчу індивідуальність та в цілому про творчість якогось трубадура або трувера [36].
Мистецтво трубадурів розвивається у межах без малого двох століть з кінця ХІ століття. Серед трубадурів були представники різних прошарків населення. Першими трубадурами були: Гійом VІІ, граф Пуатьє, герцог Аквітанський (1071-1127) – та гасконець-жебрак Маркабрюн. Від першого з них залишилася лише одна мелодія, з сорока з лишком творів другого лише чотири записані з музикою (у тому числі пісні хрестоносців та пастурель). В подальшому серед трубадурів зустрічаються найрізноманітніші імена, та вони дозволяють зрозуміти неодноманітність цього художнього середовища.
Джауфре Рюдель – граф Ангулемський, (з ім’ям якого пов’язана легенда про романтичне кохання до далекої принцеси з Тріполі, яку він ніколи не бачив), автор чотирьох зразків любовної лірики, що збереглися. Баранг’є де Палазоль, який є автором восьми пісень. Бернарт де Вентадорн, син придворної служниці, розумний, освічений та талановитий поет-музикант ліричного складу (близько 1150-1195). Рамбо з Оранжу, що творив між 1150 та 1173 роками, про якого відомо, що він кохав декількох жінок, серед яких була графиня д’Юржель, яку він ніколи не бачив, і яка також його не бачила. Бертран де Борн (помер у 1196 році) – лицар, що володів замком, політичний інтриган, відомий у свій час численними любовними пригодами, а також військовими пристрастями, які мали відображення у його поезії. Арно де Маруай, який ймовірно був клерком з бідної сім’ї, але як і усі трубадури віддав своє серце служінню коханій дамі, доньці Раймонда V, графа Тулузького. В образі Альфонса ІІ, короля Арагонського, він мав могутнього суперника, який добився у дами звільнення нещасного поета. Арно де Маруай творив між 1170 та 1200 роками. Рамбаут де Вакейрас – син бідного лицаря, що колись був жонглером; з його ім’ям пов’язана розповідь про створення експромту (на мелодію естампіди, що заграли жонглери) пісні «Календа моя», що прославляла прекрасну даму у дусі лицарського культу. Пейре Відаль (помер у 1205 році) – експансивний, жвавий, дуже рухливий трубадур, який мандрував багатьма країнами. Фольке Марсельський – з сім’ї заможного генуезького купця у Марселі, відомий своїми любовними пригодами та любовною лірикою, став ченцем, а згодом єпископом у Тулузі. Гіраут де Борнель – високо шановний сучасниками, вчитель трубадурів та менестрелів, автор славетної альби (пісні світанку). Користувався покровительством Альфонса VІІІ, короля Кастилії. Госельм Феді – син буржуа, талановитий поет та музикант, що програв своє майно у кості та став жонглером. Гіраут Рік’єр – з останніх трубадурів, вмілий майстер - збереглося 48 його мелодій.
Ще більш різноманітне середовище труверів, у якому переважають міські жителі, але зустрічаються і мандрівні лицарі (Жан де Брієн) та учасники хрестових походів (Гійом де Феррьєр, Бушар де Марлі) та навіть духовні особи. Майже всі вони народилися у північних та східних провінціях Франції. Серед них є багато імен, що мають велике значення в історії літератури та музики.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
