106866 (590941), страница 4
Текст из файла (страница 4)
На той час товариство кількісно збільшилось, творчо зросло, уже порушувалося питання про створення при ньому постійної школи співу та музики. Та доброму намірові не судилося здійснитись. Причиною цього були незгоди, що виникли між членами виділу та диригентами, в результаті яких дехто й зовсім залишив товариство. До дальшого занепаду діяльності хору значною мірою спричинилась передвоєнна атмосфера, коли різні партії і їх преса нацьковували один народ на іншого, розпалювали національну ворожнечу, «змагались» у взаємних звинуваченнях. А проте і в 1914 році було відзначено концертом сторічний ювілей з дня народження Т. Г. Шевченка. Потім вибухнула світова війна, а з нею припинилась і будь-яка мистецька діяльність українських товариств.
Уже по війні в гнітючій атмосфері королівсько-румунської окупації краю активісти «Міщанського хору» вживали немало заходів, аби відродити його. Зробити ж це було не так легко: багато членів товариства вибуло за межі Буковини, деякі померли, і серед них відомий диригент М. Гундич, талановита артистка Й. Кордасевич та деякі інші ентузіасти пісні, театрального мистецтва. І все-таки життя йшло вперед, до товариства вливалась молодь. Поступово зусиллями І. Робачека вдалося створити й підготувати до виступів хор, почалися концерти, вечори, вистави. Ще більше пожвавилась творча діяльність у наступному, 1921, році. Крім кількох концертів і вечорів з танцями, читалися лекції з питань літератури та на інші теми. Через рік товариство кількісно виросло, поліпшились його фінансові справи. Хор узяв діяльну участь у відзначенні 35-річного ювілею письменницької праці Ольги Кобилянської.
Поряд з піснею і музикою «Міщанський хор» активно популяризував українське театральне мистецтво. Його аматори часто ставили п'єси з народного життя. Один з рецензентів «Буковини» писав з приводу гри у виставі «Свекруха» Л. Лопатинського: «Люди, що звичайно займаються найважчою працею, бо належать до мулярського стану, гарно справляються зі своїми завданнями» («Буковина», 1902, 28 березня). Повне ж визнання на театральній ниві «Міщанський хор» здобув у 1907 році, коли на його сцені було поставлено драму М. Стариць-кого «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Крім Чернівців, аматори виїжджали з концертами і виставами у Сторожинець, Кіцмань, Заставну та інші містечка Буковини.
Особливо виріс авторитет «Міщанського хору», коли його театральну трупу в 1923 році очолив відомий чернівецький актор і режисер Іван Дудич. До театральної трупи товариства входили такі обдаровані самодіяльні артисти, як І. Созанський, І. Робачек, С. Терлецький, І. Дутка, А. Лиснянська, В. Дячук, С. Дубиневич, X. Сологуб-Подзімик, пізніше сестри Павловські — Маруся, Катерина і Стефа та інші. Критика не раз відзначала талановиту гру І. Дутки, С. Терлецького, І. Дудича, X. Сологуб-Подзімик, М. Павловської та інших митців, а також режисуру І. Дудича, І. Дутки й С. Терлецького.
Основу репертуару трупи становили переважно твори української класики, серед них — «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Ніч під Івана Купала» М. Старицького; «Дай серцю волю — заведе в неволю», «Пошились у дурні», «Невольник» М. Кропивницького; «Безталанна», «Наймичка», «Хто винен» І. Карпенка-Карого; «Міщани» М. Горького, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського. «Катерина» М. Аркаса, «Вій» М. Гоголя; «Вихованець» М. Янчука, «Украдене щастя», «Учитель» І. Франка, «Повернувся із Сибіру» Л. Яновської, «Хмара» О. Суходольського, «Про що тирса шелестіла» С. Черкасенка, «Сватання на Гонча-рівці» Г. Квітки-Основ'яненка, «Ясні зорі» Б. Грінченка та інші.
Майже два роки (1924—1926) основний зміст роботи «Міщанського хору» становило драматичне мистецтво, хоч в умовах королівсько-румунської окупації нелегко було пробивати дорогу українській п'єсі, бо, крім багатьох перешкод і утисків, власті взагалі надовго забороняли вистави. Але і в такі моменти діяльність «Міщанського хору» не припинялася. Широко знаний у Чернівцях співак і музика Денис Руснак, підібравши в хор здібну молодь, влаштовував хорові виступи і високою виконавською майстерністю зумів розкрити красу і привабливість української пісні. Концерти збирали багато слухачів.
Можна з певністю сказати, що «Міщанський хор» тривалий період був театром з паралельно існуючими в Чернівцях напівпрофесіональними трупами І. Захарка, С. Терлецького та І. Дудича, а інколи єдиним товариством, що представляло українське сценічне мистецтво на Буковині.
При «Міщанському хорі» певний час існували курси по вивченню української хореографії, виступала танцювальна група, здійснювалась інша освітня діяльність. У 1923 році з ініціативи уже згадуваного І. Дудича було організовано також курси української мови, на яких чимало людей навчалось читати й писати рідною мовою. Ясна річ, це мало неабияке значення за умов, коли королівсько-румунські окупанти забороняли всі українські школи на Буковині.
Слід, проте, визнати, що діяльність товариства не була вільною і від впливу церкви; відчувалась і певна національна обмеженість. Тут позначились конкретні історичні обставини, в яких воно існувало. Та все. ж головна заслуга «Міщанського хору» полягає в тому, що у важких умовах соціального і національного гноблення він активно популяризував українську пісню, музику, театральне мистецтво серед робітників, ремісників та інших верств трудящих. При товаристві створювались курси і семінари, вивчалась фахова література. У театральній трупі в різний час брали участь професіональні митці (серед них відома оперна співачка Філомена Лопатинська), які свої знання і досвід передавали любителям. Не дивно, що чимало аматорів, за визнанням спеціалістів, виступали на рівні професіональних митців. Частина учасників хору в 1940 році, після встановлення Радянської влади на Буковині, влилася в колектив новоствореної Обласної філармонії.
Своєю діяльністю товариство «Міщанський хор» сприяло поширенню українського мистецтва в масах, заохочувало обдаровану молодь до творчої праці на користь свого народу. Саме за це воно і заслуговує на добре слово.
«БУКОВИНСЬКИЙ КОБЗАР»
1920 року голосно заявило про своє існування найстаріше українське співацьке товариство «Буковинський боян», котре прибрало назву «Буковинський кобзар». Принагідно зазначимо, що серед його фундаторів була й Філомена Лопатинська. Як і його попередник, «Буковинський кобзар» поширював українську пісню, музику, театральне мистецтво, допомагав обдарованим аматорам плекати свої здібності, відкривав для них шлях до фахової освіти. За традицією «Кобзар» щорічно виступав з концертами у Шевченківські дні, на честь Івана Франка, Лесі Українки, Юрія Федьковича, Ольги Кобилянської, Миколи Лисенка та інших видатних діячів української культури, влаштовував вечори і театральні вистави. Перша зустріч «Кобзаря» з глядачами відбулася 11 квітня 1921 року на вечорі з нагоди 60-річчя від дня смерті Т. Шевченка.
Тогочасна преса («Каменярі», 1921, ЗО квітня) засвідчує, що організатори цього свята зазнали чимало клопоту, доки одержали дозвіл на концерт. До його програми доклала рук і цензура. Та попри всі перешкоди перше шевченківське свято після багатьох років застою пройшло успішно і справило велике враження не лише на українську публіку. Серця слухачів глибоко схвилювали в цей вечір «Заповіт» М. Вербицького, «Гамалія» І. Біликовського, «Ой одна я, одна» і «Вечір» М. Лисенка, а також «Коли нашу рідну хату» Я. Степового, «Фінал» Д. Січинського (виконувала Ф. Лопатинська), в'язанка народних пісень «Вулиця» Ф. Колесси, увертюра до опери «Остання ніч» М. Лисенка. В концерті взяли участь два хори, солісти і оркестр. Керував хором відомий тоді у Чернівцях маестро Кость Томоруг.
За звичаєм на подібних торжествах перед концертом зачитувались доповіді чи реферати про життєвий шлях, творчу і громадсько-політичну діяльність видатних людей. У травні 1925 року на вечорі, присвяченому їв. Франкові, з рефератом «Іван Франко як громадянин» виступив Іван Стасюк. Він же прочитав реферат «Т. Шевченко в світлі епохи» і в березні наступного року на вечорі, влаштованому «Буковинським кобзарем» на честь видатного поета.
«Буковинський кобзар» пропагував палке слово Ю. Федьковича, доносив до народу навіть призабуті, але рідні хори на його слова: сповнений гнівного заклику до боротьби «Оскресни, бояне» Є. Мандичевського та «Гуляли» О. Нижанківського, «Золоті зорі» О. Нижанківського — О. Садагурського, «Як я, браття, раз сконаю» С. Людкевича, «Гей по горі» М. Вербицького — Ф. Колесси та інші.
Хор цього товариства зберігав і відновлював у людській пам'яті ліричні пісні С. Воробкевича, котрі зажили широкої популярності, бо в них бриніла нотка душі народної. У виконанні «Кобзаревого» хору часто лунали хвилюючі мелодії зі спадщини цього найстарішого буковинського композитора.
Рідко який концерт «Буковинського кобзаря» обходився без композицій М. Лисенка. І були це здебільшого вокальні твори на поезії Т. Шевченка. З багатого лисенківського репертуару хор не раз виконував кантати «Б'ють пороги», «Радуйся, ниво неполитая», фрагменти з опер «Утоплена», «Остання ніч», «Тарас Бульба» та інші. Влаштовувало товариство і вечори та лекції-концерти, присвячені М. Лисенкові.
І все ж чи не найдзвінкішою в репертуарі «Буковинського кобзаря» була українська народна пісня. Сам факт її широкого використання був своєрідною демонстрацією проти заборони королівських властей розмовляти рідною мовою, проти свавілля жандармів, які в кожному, хто співав народних пісень, вбачали більшовика. Так, у серпні 1922 року, як повідомляла одна з місцевих газет, плутонер міського відділу сигуранци Ракочі відкрив вогонь по трьох чернівецьких «більшовиках», котрі співали українські пісні. Для «Кобзаря» стало доброю традицією щорічно проводити концерти української народної творчості. Такий своєрідний огляд відбувся, наприклад, у червні 1927 року. Хвилююче прозвучали зі сцени 17 перлин музичного фольклору в обробці М. Леонтовича, зокрема «За городом качки пливуть», «Ще й ця вдова», «Над річкою беріжком», «Козака несуть», «Зашуміла ліщинонька» та інші. Іншим разом програму складали народні пісні в обробці Філарета Колесси, Якова Степового, а також буковинські народні, зібрані й оброблені місцевими самодіяльними композиторами.
Чернівецький «Кобзар» підтримував та заохочував до творчості і периферійні співацькі товариства. З цією метою у травні 1934 року він провів огляд селянських хорів Глибокої, Кіцманя, Нових Мамаївців, Іванківців, Ставчан та Суховерхова. Підсумки показали, що він пройшов успішно, а деякі хори виявили досить високий мистецький рівень і були відзначені дипломами товариства «Кобзар» мав молодшого побратима в Кіцмані, який у міру сил і можливостей сприяв розвиткові самодіяльного українського мистецтва.
Згадуючи творчий шлях одного з найбільших співацьких товариств Буковини, слід сказати схвальне слово передусім про фундатора і першого диригента, відомого тоді музику Костя Томоруга та про ентузіаста на культурній ниві, багаторічного керівника хорів «Кобзаря» Олександра Садагурського. Заслуговують доброї згадки його активісти та пристрасні любителі музики.
Глибокий слід у пам'яті буковинців залишила уже згадувана співачка Філомена Лопатинська, що виступала в перший рік відновлення товариства.
При «Буковинському кобзарі» деякий час діяли курси українського танцю. Варто сказати й про драматичну секцію «Кобзаря», заходом і зусиллями якої ставились українські п'єси. 1933 року цю секцію було реорганізовано і зміцнено, від її імені потім почав виступати Чернівецький український напівпрофесійний театр. Заслуговує на увагу і діяльність музичної школи «Кобзаря», яка проіснувала аж до 1940 року.
Товариство «Буковинський кобзар» зустрічало на своєму шляху багато перепон, переживало роки піднесення й занепаду, зазнавало різних впливів. Тому й не дивно, що інколи його мистецькі виступи не відзначались ідейною чіткістю. І все ж словом і рідною піснею «Буковинський кобзар» вселяв у серця трудящих надію на визволення, на возз'єднання в єдиній, вольній, новій радянській сім'ї.
«МУЖСЬКИЙ ХОР»
Поряд з «Буковинським кобзарем» і «Міщанським хором» у лютому 1930 року при чернівецькому товаристві «Міщанська читальня» заснувалось ще одне українське співацьке товариство — «Мужський хор», основне ядро якого становили робітники й ремісники. Своєю діяльністю цей хор вписав помітну сторінку в історію українського мистецького життя краю. З невеличкої групи (16 співаків) він поступово виріс у значний колектив і зажив собі доброї слави й найширшого визнання на Буковині. Ось як писала 11 березня 1934 року газета «Gzernowitzer Morgenblatt» про його виступ, присвячений С. Воробкевичу: «4 березня в залі філармонії ми чули концерт українського «Мужського хору», одного з найбільш старанних і дисциплінованих хорових колективів нашого міста... Не більше ЗО співаків, але кожен справжній артист... Решта хорів міста повинна брати з нього приклад...».
Один з фундаторів колективу — Василь Дячук — згадував, як 1933 року в Чернівцях було влаштовано конкурс між співацькими товариствами — румунським, німецьким, польським, єврейським і українським. Українців представляли «Буковинський кобзар» і «Мужський хор». До речі, напередодні концерту керівники «Мужського хору» одержали листа, в якому невідомі автори погрожували публічно висміяти їх, якщо вони візьмуть участь у змаганнях. Та на зло недругам «Мужський хор» взяв участь у конкурсі і виконав ряд вокальних творів, зокрема «Золоті зорі», «Гуляли» О. Нижанківського, «Закувала та сива зозуля» П. Ніщинського, віночок народних пісень Д. Котка, причому, співав так, що збуджена публіка не раз викликала аматорів на «біс». А наступного дня майже рецензенти чернівецьких іншомовних газет найвище оцінили виступ саме українського «Мужського хору».
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
