73691 (589306), страница 4

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

Безцільна й беззмістовне життя його героїв. Але автор хоче бути тільки оповідачем, а не моралістом-проповідником. Він не засуджує їхнього безперервного пияцтва, легені, навіть цинічного відношення до любові. Ремарк намагався у всьому залишатися нейтральним спостерігачем [32, 24].

1.4 Роман „Час жити і час помирати”

Значного характеру набуває моральна проблема, проблема особистої поведінки людини та проблема „втраченого покоління”, „втрачених особистостей” в надзвичайно сильному і вражаючому романі Еріха Марії Ремарка „Час жити і час помирати” (1954).

До початку другої світової війни Ремарк був уже відомим письменником, автором книжок про першу імперіалістичну війну, де з усією жорстокістю й оголеністю змалював страхіття тієї війни, її безглуздість. Він же був творцем образів молодих людей, кинутих у криваву бойню просто зі шкільної лави, які втратили ґрунт під ногами й зберегли у зловорожому світі лиш одне – чуття товариськості, дружби й віру в те, що коли буде вже зовсім погано, інша людина, та, що гинула в брудних окопах поруч тебе, допоможе тобі.

Роман „Час жити і час помирати” присвячений долі молодого солдата гітлерівського війська Гребера. Розповідь не ведеться від особи героя у формі внутрішнього монолога. Всі події, а також думки й почуття самого Гребера гранично стисло та скупо викладені автором. Але точка зору автора тут немовби перехрещується з точкою зору самого героя. Не випадково Гребер, головний герой, літами такий самий, як і герой роману „На Західному фронті без змін”, присвяченого першій імперіалістичній війні. Саме тому, що й тут, і там відтворено почуття й роздуми юного солдата, ми можемо повною мірою осягти різницю між цими двома війнами й між різними поколіннями.

У Ремарка нерідко поєднувалося ліричне начало, виявлене дуже скупо й стримано, з натуралістичним описом. І це особливо помітно в творах, де присутня війна. Все те, що робить війна з людиною, всі ступені знищення, омертвления людського тіла описано в цій книжці. Фашисти сіяли смерть на своєму шляху. Але опис походу на схід гітлерівців Ремарк починає не тоді, коли ворожа армія ще здобувала перемоги, коли гітлерівські вояки були впевнені, що покінчать з противниками блискавично, а тоді, коли війна вже відкочувалася од кордонів Союзу і коли вони вже гинули під натиском противника. Саме цей період війни обрав Ремарк, щоб наочно показати, що принесла вона не тільки країнам, які зазнали навали „коричневої чуми”, але й німецькому народові [11, 105].

Гребер відступає з фашистським військом, залишаючи на своєму шляху зруйновані села, обвуглені будинки, згарища і трупи, трупи, трупи...

Книжка починається словами про смерть. У Росії навіть запах смерті був не такий, як в інших країнах, не такий, як, приміром, в Африці, де смерть була суха, у піску, під сонцем і вітром. У Росії ішов дощ, танув сніг. Починалася рання весна. Позаду була страхітлива російська зима. З-під осілого снігу проступали зруйновані села, від яких лишилися тільки обвуглені димарі, Що стриміли із снігових кучугур. А потім почали з’являтися трупи: „То були давні мерці. Село багато разів переходило з рук у руки: в грудні, січні і от тепер у квітні. Його займали і залишали, залишали й знову займали, а сніг так замітав трупи, що часом за кілька годин санітари багатьох уже не знаходили”.

Одночасно з описом мертвих, яких раз у раз знаходять під танучими заметами, точиться некваплива розмова між солдатами однієї роти. Всі вони загалом не дуже довіряють один одному й не мають особливого почуття товариськості, такого традиційного для солдатів, що пройшли разом знегоди війни. Тут усе інакше. Ніхто нікого не підтримує, ніхто нікому не вірить. Але попри всю свою відчуженість, усі вони дружно ненавидять Штейнбреннера, зовні схожого на готичного ангела, а всією своєю вдачею – запеклого нациста [32, 65].

Однак, хоч який великий страх перед доносом, атмосфера в роті уже не та. Всім зрозуміло, що війну програно, що армія не „планомірно відступає”, а просто тікає. Проте головне залишилось – страх і покора. Страх не тільки перед ворогом, а й перед своїм товаришем: кожен може донести. Досить пригадати розмову Гребера з Іммерманом, що зберіг здатність розмірковувати й бачити трохи більше, ніж інші.

„– Маю шанс загинути героєм – ото й тільки. Гарматне м’ясо і гній для тисячолітнього рейху.

Гребер оглянувся навколо.

Іммерман засміявся.

– Суто німецький погляд! Не бійся, всі хропуть. Штейнбреннер теж.

– Я про нього й не думав, – сердито заперечив Гребер. Але подумав саме про нього.

– Тим гірше! – Іммерман знову засміявся. – Виходить, це так глибоко в нас уїлося, що ми й не помічаємо. Смішно, що в нашу героїчну добу особливо багато розвелося донощиків...”

У фразі, кинутій Іммерманом, уже розкривається сутність цього підлого часу, де героїчна буфонада приховує жорстокість і боягузтво.

Сказано не так багато, та й небагатослівний весь роман. Гребер робить усе, що належить, хоча вже знає: щось не гаразд не лише в самій німецькій армії, не гаразд і в його душі. Він, як і інші солдати, боїться, ненавидить есесівців і не вважає себе частиною тієї армії, яка вбиває, винищує вогнем і мечем мирне населення. Але чи так воно? Адже Греберові, як і іншим солдатам доводиться розстрілювати захоплених у полон жінок і старих людей, підозрюваних у тому, що вони вороги, не відчуває від цих розстрілів садистського задоволення, як Штейнбренпер. Він не стане знущатися з приречених. Але ж і йому доводиться стріляти...

„Гребер вирішив стріляти в росіянина, що стояв ліворуч скраю. Раніше, коли його призначали в таку команду він стріляв у повітря, але тепер давно вже цього не робив Адже людям, яких розстрілювали, це не допомагало. Інші почували те саме, що й він. Тоді процедура повторювалась, і внаслідок цього полонених двічі піддавали страті”.

Гребер тоді ще не замислювався над тим, що бере участь у злочині. Прокльони жінки, яку Штейнбреннер тільки поранив, щоб потішитись її муками, ті прокльони, перекладені по-німецькому старим, проходять повз свідомість Гребера. Але вони повернуться до нього тоді, коли він опиниться в себе на батьківщині. І не випадково роман закінчиться тим, що Гребер відпустить замкнених у підвалі полонених, яких мають розстріляти наступного дня.

Усе це створює в романі неначе замкнену композицію. Між цими двома епізодами мине не так багато часу: два тижні відпустки Гребера та ще кілька днів відступу з німецькою армією. Але тут вміститься ціле життя людини, історія її переродження, усвідомлення вини й відповідальності, яке могло прийти лише перед лицем краху всього фашистського режиму, всієї тієї ідеології, що живила тисячі юнаків, подібних до Гребера, отруїла їхню свідомість, скалічила життя [11, 107].

І ось настає довгоочікувана відпустка. Дорога до Німеччини, у рідний Верден, виглядає зовсім не так, як уявлялося Греберові. Усе здавалося тривожним: і нескінченні перевірки документів, і польова жандармерія, така несхожа на обдертих, почорнілих від кіптяви, диму та холоднечі солдатів, які воюють у Росії, і черги за голодним пайком.

Проте тривога не западала глибоко в серце, не охоплювала Гребера цілком. Він весь час твердив собі, що Німеччина ціла й незаймана. Війна точиться на чужій території, в чужих краях. З його батьківщиною, з його рідним містом, з тією вулицею, на якій він виріс, з його батьками ніколи не може статися нічого лихого.

Справжнє прозріння настає тоді, коли Гребер опиняється в Німеччині, у своєму рідному місті. Спочатку він бачить один зруйнований будинок, потім цілі вулиці. Тут, на батьківщині, все це має зовсім інший вигляд. Сповнений тривоги, Гребер простує безлюдним, наче вимерлим, містом: десь тут має бути дім, в якому мешкають його батьки...

Місце, де стояв батьківський дім, – чи йому тільки здається, що він тут стояв, – оточене пожежниками. йдуть розкопки. У підвалах будинку засипало людей. І Гребер гарячкове копає разом з іншими, роздираючи до крові руки. Йому чується стогін матері, батька, які десь там задихаються під руїнами будинку. Його переслідує скрегіт лопат. „Неправда! Зараз я прокинусь і побачу, що я в доті, у підвалі безіменного російського села... Це ж бо Росія, а не Німеччина. Німеччина недоторканна, вона під захистом, вона...”.

Ілюзії втрачати важко. Тут, на батьківщині, для Гребера дим пахне гіркотою поразки.

Через власний біль Гребер починає розуміти горе й смуток інших, тих, проти кого він воював. У його свідомості відбуваються зрушення, хоча й дуже глибокі, приховані.

Гребер стикається в рідному місті не лише з руїнами, яких завдав його батьківщині противник. Розбомблені будинки, людські жертви, зруйновані вулиці – ніщо порівняно із зруйнованими душами, з тим, що зробив з народом свій, внутрішній ворог, що зробив з німецьким народом фашизм. Адже Гребер ріс і виховувався в цій атмосфері. І хоч Господь Бог ніяким чином не створив його для вбивства і руйнування, проте все воно здавалося йому якось виправданим, усе робилося в ім’я „високих” ідей.

Його вражає загальний страх: страх перед доносом, страх перед есесівцями й гестапівцями, перед сусідом, що може виказати й продати, відчувався вже на фронті. Але, зрештою, що могло спіткати людину, яка воює на передовій? Це вже само собою дорівнювало смертному вирокові. Тут, у тилу, серед мирного населення, все має ще страхітливіший, оголений вигляд. Він скрізь наражається на небезпеку. Кожне слово може бути розцінене як зрада як настрої поразок. Будь-який необачний жест може призвести людину до загибелі.

Глибокого змісту сповнені слова, що характеризують Гпебера, коли він спостерігає самого себе в дзеркалі. Усе його єство пронизане страхом. Не тим страхом перед кулею, що його відчуває кожний, навіть найхоробріший солдат, не бажаючи вмирати, а страхом слизьким, огидним, тремтливим, якому немає назви, який просякає з якоїсь порожнечі, що обволікла все довкола. Краще, сильніше, мабуть, і неможливо передати атмосферу третього рейху. Цей страх „був невидимий, невловимий і, здавалося, йшов з якихось пусток, де стояли жаскі помпи, беззвучно висмоктуючи мозок із кістки і життя з артерій. Гребер ще бачив – у дзеркалі своє відображення, але йому ввижалося, що ось-ось воно почне тьмяніти, відходячи, мов хвиля, що його обриси зараз розтануть і розпливуться, поглинуті мовчазними помпами, які з обмеженого світу й випадкової форми, недовгий час іменованої Ернстом Гребером, тягнуть його назад у безмежність, а вона не тільки смерть, але й щось нестерпно більше: згасання, розчинення, кінець його „я”, „вихор безладних атомів, ніщо”.

Ці слова можуть бути сприйняті як філософські роздуми про смертність людини. Але в загальному контексті твору вони набувають іншого сенсу, йдеться не про смерть як таку, не про марність усього сущого перед лицем неминучого кінця, як, скажімо, в романі Альбера Камю „Сторонній”. Для Ремарка неминуще значення мають моральні цінності, без яких він не уявляє собі людини. І тут ідеться про знищення особистості. Особистості не самого лише Гребера, а багатьох скалічених душ. Про людей, які, втративши людську сутність, спотворені й спустошені, більш мертві, ніж сама смерть [11, 109].

Цей мотив змертвіння, що його несе війна взагалі повторюватиметься в багатьох і багатьох книжках, присвячених другій світовій війні. Завжди і скрізь мова йтиме не тільки про фізичне знищення, а й про змертвіння людської душі.

Атмосфера пустки, мертвотності згущується, нагнітається в романі дедалі більше. „Ввижалося, ніби все місто – це безкінечний морг, ніби воно все в жалобі, з квартирами-трунами – безнастанна жалобна процесія”.

У підвалі під час повітряного нальоту сірі обличчя людей скуті страхом. „Просто-таки потопельники,– подумав він? – їх потопили в брехні та страху, загнали під землю, примусили зненавидіти світ, ясність і правду”.

Коли вже Гребер міг таке подумати, це означає, що він багато чого побачив і зрозумів.

„Чорна пустка”, „провалля вікон” – ось епітети, що супроводять опис міста. „Затерті обличчя”, „мертві обличчя”, „спустошені обличчя”, – ці слова-образи незмінно пов’язані з нацистами. Це живі мерці, що сіють смерть, вони спустошені, бо втратили все людське.

Зовсім інші слова знаходить Ремарк для тих небагатьох, що зберегли власну гідність. Елізабет, незважаючи на весь жах її становища, змальована теплими, соковитими тонами, вона – саме життя. Гребер покохав її тому, що знайшов у ній чистоту душі й твердість, тому, що вона зберегла мужність у своєму нещасті. В ній для Гребера немовби втілена душа народу.

Отже, з одного боку – мужність, упертість, та незалежність, яка породжується свідомістю власної повноцінності, з другого – постійно наголошувана окремими скупими епітетами порожнеча, морок, ніч і змертвіння. Весь час іде протиставлення того справжнього, що пов’язане з Елізабет і стає запорукою майбуття, – і того, що діється навколо. Повторювані епітети стають наочними, відчутними, набувають характеру символу. Досить згадати вечір, коли Гребер та Елізабет споглядають при місячному світлі мертве, зруйноване місто, все ту ж таки чорну пустку, – причому епітети „чорний” і „пустка” не змінюються від того, що згори світить місяць, – і Гребер повертає Елізабет спиною до міста й бачить зовсім іншу, осяйну під місяцем картину квітучої землі.

Усе це протиставлення мертвого, чорного, спустошеного з тим, що несе в собі Елізабет, поки ще невиразно відчувається Гребером. Але вже сама його поведінка аж ніяк не скидається на поведінку відпускника, який думає тільки про те, щоб два тижні не минуло марно. Греберові вже не потрібне життя задля самого життя. Коли б це було так, він пішов би шляхом свого шкільного товариша, Крейслейтера, який у тилу користався з усього того, що награбували окупаційні війська по всьому світі. Коли б це було так, він не відчув би непоборного бажання вбити гестапівця, начальника концтабору, який смакуючи трофейним вином, розвалившись на канапі розповідав під загальний регіт про те, як „Росії вони вливали чистий спирт у горлянку Іванам і підпалювали цей спирт. Виходило ефектно: живий смолоскип. На живий смолоскип перетворюється жінка в підвалі ресторану під час нальоту. Всі ці образи нагнітають не тільки жах і розгубленість у душі Гребера, але й невблаганно підводять його до усвідомлення вини й відповідальності. Спостерігаючи крейслейтера Альфонса тим часом, як Гейні розповідав про свої „подвиги”, Гребер збагнув найголовніше: в цій війні немає невинних. Два тижні відпустки стають для Гребера тижнями відкриття світу, осягнення сутності фашизму й тих злочинів, у яких брав участь він сам і які обернулися нещастям для його батьківщини – Німеччини.

І для Гребера стає нагальним питання його співучасті. Саме щоб розв’язати це питання, він приходить до свого старого гімназійного вчителя Польмана, якого вже давно звільнили від посади за неблагонадійність. Гребер побачив його постарілим, змарнілим, та, незважаючи на все, його колишній учитель не втратив твердості й мужності.

Відвідини колишнього учня, який прийшов до нього із своїми сумнівами, означають багато чого для Польмана. Отже, зерно, посіяне старим учителем, не пропало марно. І ще є надія, що молоді німці не будуть схожі на своїх батьків, і можливо, щось зміниться у свідомості людей. А це означає, що для Німеччини ще не все втрачено.

Характеристики

Список файлов ВКР