72971 (589251), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Світить зорею у тьмі переможною

[28, І, 168].

Рядки ці багато чого додають до характеристики героїні. Хай їй не до кінця зрозумілі справжні причини розлуки (може коханий не мав змоги розкрити їх до кінця), але вона має сили, готова боротися, а не тільки сумувати й плакати над кипарисом. Її рука спроможна тримати стерно, орудувати веслом, кермувати вітрилом. Для неї не страшна ні «хвиля противна», ні «тумани морські непрозорії». Боячись бути багатослівною, Леся Українка вилучила ці строфи, втіливши все сказане тут в одному місткому поетичному символі. Так поступають генії.

Відвідання С. Мержинським Гадяча в липні 1898 року і зв’язані з цім розмови про поезію, про покликання митця, стали імпульсом для створення вірша «Порвалася нескінченна розмова»

У вірші все зрозуміле й ясне без автобіографічних коментарів, але зачинна строфа примушує задуматись. Про яке слово так дошкульно вразливе для поетеси, йде мова? Звідки така гостра, неждана метафора: «Від одного слова розкрилася в душі моїй струна»?

С. Мержинський, виявляючи турботу про поетесу, мабуть, порадив їй менше працювати, щадити свої скромні сили і снагу. Ймовірність такого здогаду підтверджує пізніший лист поетеси до сестри: «У тебе знайшовся завзятий союзник в лиці Сергія Костянтиновича, в кожному листі Сергія Костянтиновича нагадується мені щоб слухала твоїх докторських порад і не писала принаймні по ночах, коли вже зовсім залишити не можу. От вороги літератури!» [21, 211].

Це була звична для С. Мержинського ніжна турбота за поетесу а не знецінення літератури як фактора суспільної боротьби (С. Мержинський навпаки завжди був великим прихильником літератури).Розуміючи щирість і доброзичливість подібних порад, Леся Українка не могла не відчувати і їх дошкульності: письменницька діяльність була основною сферою її громадсько-політичної активності, а слово – «єдиною зброєю» в боротьбі. Поза літературною творчістю вона не мислила свого існування. Її вислів: «Коли пишу, то живу» був не просто дотепним афоризмом, який вона любила повторювати: в ньому – душа поетеси. Відібрати право писати, в її розумінні, означало позбавити життя. У цьому, як нам здається, суть метафоричного вислову, що його мі процитували вище [1, 170].

Леся Українка знаходить майстерні поетичні засоби для втілення образа коханого, відтворення трагічно безпорадного стану, фізичного вгасання людини, що не відцвівши зів’яла. На основі запахових вражень зачину («Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами») за аналогією твориться змістово і емоційно вагомий перефраз: «ти, мій бідний, зів’ялий квіте».Поетеса замикає таким чином коло асоціацій.

Вразливість на запахи листів у одному разі є мірою настроєності героїні на хвилю коханого, здатністю відчувати його подих на відстані. «Легкі, тонкі пахощі» бентежать душу не самі пособі, а лиш тим, що «невідборонно нагадують» лихі передчуття. Зрештою важно сказати чи справді репродукують листи запах зів’ялих троянд, чи тільки промовляють до серця більше ніж сказано словами.

Пізніше поетеса скаже про другу частину свого витвору, що в ний дуже зростає емоційне напруження, загострено звучать трагічні ноти. Це досягається вживанням подвійних звертань, введенням цілого ряду запитальних слів, що творять наскрізну інтонацію схвильованого запиту. Кожен вислів тут ніби супроводжує тужлива мелодія, а весь твір нагадує життєствердний моцартівський реквієм.

Здається, неможливо було б викласти таку гамму почуттів, таке буяння пристрасті не те що розміряними рядками строго метричної форми, але й розмаїтим верлібром. Незайвим буде нагадати, що українське народні голосіння характеризуються саме речитативною формою.

Твір «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами» поетизує самовіддану жертовно любов, спроможну протистояти випробуванням долі, а в разі невідворотності трагедії – ділити горе як і щастя, з коханим. Чи ж треба говорити на папері такі щиросерді слова, але й бути вірною їм до кінця.

У інтимній ліриці поетесі домінують сумні мотиви, туга за не досягнутим щастям, втраченим коханням. «Я щастя не маю і в мріях не бачу», «Смутні мої думи», «Ох, яка мене туга взяла», «Мене забула радісна весна» - такими рядками – настроями пересипані вірші циклів «Зоряне небо», «Мелодії», «Романси», а також поезій «Сон літньої ночі», «Романс», «Ти дівчино, життям розбита грай…» ось одна з таких строф:

Ні, не клич мене весно, - казала я їй, -

Не чаруй, і не ваб недаремне.

Що мені по красі тій веселій, я с ній?

В мене серце і смутне і темне.

[28, І, 151].

Символіку тернової гілки, вплетеної у вінок, страдницького тернового вінця, який завжди «буде кращий, ніж царська корона», зустрічаємо в багатьох віршах поетеси, але в такому інтимному контексті цей символ набуває особливого забарвлення. Кохання – це перш за все страждання, але бажане й передбачуване. Про терні й страждання лірична героїня вірша знала:

Тоді ще, як приймала

Від тебе зброю, що сріблом сіяла,

Я в серце прийняла безжалісний клинок.

Тепер мені не жаль ні мук, ні крові,

Готова я приймать і рани, і терни

За марні мрії, за святії сни

Пречистого братерства і любові

[28, 259].

У скарбниці світової поезії можна побачити й прочитати одну з найкоштовніших перлин світових інтимної лірики – «Королівна»:

У сільській убогій церкві

Грають Requiem органи,

Хор голосить Miserere,

Люд зітхає De profundis

[28, 267].

Три джерела музичного звучання (орган, хор, плющ) розміщені за принципом cresando. Потужний інструмент, який включає звуки всіх октав рівномірного темперованого звукоряду, хор, який голосить Miserere (тобто «Господи помилуй!») і люд, який зітхає De profundis, з особливою силою підкреслювали всю глибину трагедії.

У поезії «Квіток, Квіток, як можна більше квітів» - мотив присяги на вірність пам'яті покійного друга, на виконання заповіту виражено через поліфункцірнальний символ – квіти (повторено двонадцять разів). У ньому й уособлення краги, і ніжність взаємин, і траурні медитації. При чому самі квіти постають у різних ракурсах: живі квіти, мертві квіти, квіти серця, зрошені кров’ю…

Ясна річ, акцент зроблено на мінорних параметрах:

Я дам живих квіток, зрошу їх кров’ю

І заблищать вони немов рубіни, -

Не так, як ті бліді, убогі квіти

Весни лихої, - і не будуть в’януть,

І в землю не підуть і не умруть.

І ти знов оживеш в вінку живому

Живих квіток… [28, І, 271].

Зміст та характер внутрішнього монологу, прозора метафоричність, акцентована музична образність (прелюдія смерті, пісня сперті), виразна символіка надають цій поезії неповторного звучання - якогось сумовитого оптимізму. Особливо вражають два останніх акорду:

Ти житимеш красою серед квітів,

Я житиму сльозою серед співів.

[28, І, 271].

Мають рацію дослідники зараховуючи поезію «Калина» до творів присвячених пам'яті С. Мережинського.

І тут, як в інших творах, звучить варіант мотиву «на стороні». Калина сприймається як оберег, і як символ вірності, і як пісня туги.

Невипадково маємо тут таку виразну персоніфікацію: «Поки ніжне крає, дерево не грає, а хто вріже глибоченькою тому заспіває. А хто вріже гілку, заграє в сопілку…»

Глибоко асоціативною є й колірна символіка цієї поезії «червоніти серед лиха», «між цвітом білесеньким ягідки криваві», «зеленіти», «листом зелененьким»… Червоно-біло-зелена гама постає як вираз пристрасті, ніжності й торжества життя.

Як зауважує О. Рисак: «У поезії Лесі Українки контрастними е нерідко окремі образи, побудовані за принципом «заперечення». Приміром, у поезії «Ти хотів би квіток на дорозі моїй?...» вражає своїм внутрішнім протистоянням образ тернини в білім убранні, яка скривавить колючками руки. Ніжність і жорстокість сплетені воєдино, вирізняючи полюси протистояння білою і червоною барвою [25, 230].

Складні асоціативні роздуми викликає поезія «Ніобея», в основі якої – легенда про невтішну в горі жалібницю, яка перетворилася на скелю, невтишну ридаючи потоками палючих сліз». Спогади – ридання неначе воскрешають дітей, ось тільки постаті їхні «в сльозах мов проміння тремтять».

Тремтячі, мінливі контури, яких не можна чітко зафіксувати, з особливою силою передають глибину горя матері, безвихідь ситуації.

У червоно-білій колористиці передано настрій ліричного персонажа в поезії „Хто дасть моїм очам потоки сліз?..” Туга ліричного персонажа - також результат високих душевних температур „страшного палу”. Кульмінація стану ліричного персонажа спроектована на можливі варіанти їх розвитку:

І що, коли не загартує серця,

а спалить і створить пал страшний?

І що, коли замість віночка щастя

Покриють серце плямами від огню?

Ой що ж тоді має все море туги

Проти сього несвітського нещастя?

чим мені залити той вогонь,

Щоб не палив того серденька ,- слізьми?

Чи може крів`ю?

[28, І, 287].

Як ми бачимо перед нами складна партитура людських почуттів, акцентована червоним кольором.

Зовсім інший настрій зафіксовано у триптиху „Коли дивлюсь глибоко в любі очі”. Ця поезія може служити переконливим „аргументом” необхідності синтезу мистецтв. Сердечні почуття ліричного персонажа такі цнотливо-ніжні й водночас пристрасно-вулкані, що годі й думати, аби їх передати словами.

У віршах Лесі Українки, які присвячені С. Мержинському, відбулися всі головні етапи розвитку „ліричної драми”, рух і зміна настроїв від моменту зародження почуттів до найвищого емоційного напруження після трагічної розв`язки , до спроб втамувати душевний біль новими життєвими враженнями, зміною місць. Однак це не щоденник, а великий світ великий світ великих почуттів.

У ліричних творах Л. Українка виявила майстерність великої чарівниці слова, вміння робити узагальнення, артистично бачити життя.

М . Зеров відзначив стосовно інтимної лірики: „Уміння віддавати найінтимніші поривання жіночого почуття, найзахованіші сторони жіночої психіки взагалі. Звертаючись до себе самої , до внутрішнього свого життя і залишаючи коло ввійстя збройне слово, що вірно їй в боротьбі громадській, - поезія Лесі Українки набуває надзвичайної чистоти й прозорості ” вічно жіночого” [10, 97]. Як це майже завжди було у Лесі Українки , особиста колізія заломлюється через якість літературні ремісценії , образи, через інтертекстуальні „відгуки”, а не безпосередні звіряння.

Стилізація мотивів жіночої покірної самовідданості й самозречення в коханні бездоганно виконана у смутній „Східній мелодії”. Паралелізм станів природи й перебігу інтимних почуттів, символіка вогню, домашнього вогнища, яке освітить милому дорогу довгожданого повороту, і думок бистрокрилих”, що летять вслід коханому, „чорної смутної фередії”, яка закриває жінку від світу.. І образ терплячого незрадливого чекання, віри, яка живиться видивами майбутнього щастя:

І посаджу кипарисову гілочку,

Буде щодня вона сльозами политая.

А як повернеться, я покажу тобі

Той кипарис мій в садочку квітчатому,

Здійметься він над всіма мінарстамил

В краї сьому, на мечеті багатому.

[28,І, 290].

Висновки

Л. Українки як письменниці – реалістки має велику вагу в історії інтимної лірики. З під її пера, крім інтимної лірики, вийшли історико-популярні, літературно-критичні статті, етнографічні дослідження.

Л. Українка була насамперед виразником ідеї і прагнень українського народу. Її творчість органічно пов’язана з життям трудового народу. Її творчий доробок – це пошук нової тематики, нових форм зображення, розширення жанрових можливостей художньої літератури. І в цьому її велика заслуга.

У ліричних творах Л. Українка виявила майстерність великої чарівниці слова, вміння робити ліричні узагальнення, артистично бачити життя. Багатоплановість бачення дозволила їй одній з перших в українській літературі порушити тему інтимної лірики, змалювати образи інтимного почуття, показати позитивного героя. У ліричну палітру вона щедро залучала образи природи і збагатила українську літературу різноманітною гаммою інтимних почуттів.

Важке життя випало на долю Лесі Українки. Поетеса понад усе любила правду і свободу, а навколо панували кривда і насильство; хотіла бачити людей щасливими, а вони ледь виживали; мріяла про кохання, але фізична недуга стала між нею і коханим. І тільки в невтомній праці, і у творчості знаходила Леся Українка опору, тільки у віршах вона могла розкрити душу. Нестерпними митями, коли насідало на неї горе, на папір лягали слова муки і страждання:

Горить моє серце, його запалила

Горяча іскра палкого жалю.

Чому ж я не плачу? Рясними сльозами

Чому я страшного вогні не заллю?...

Хотіла б я вийти у чистеє поле,

Припасти лицем до сирої землі

І так заридати, щоб зорі почули,

Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

[28,І, 155].

Але поетеса, не звертаючи уваги на рани, відважно мірялася силою з лихою долею. Зі страшним болем. І перемагала.

Та найстрашнішим для неї був не власний фізичний біль, а страждання за долю коханого. Сергій Мержинський був тяжко хворий на туберкульоз. Він згасав просто на очах, і Леся неймовірно тяжко переживала за хворобу свого товариша. Невимовна туга звучить у цей час в її поезії:

Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!

[25,І, 184].

Характеристики

Список файлов ВКР