72971 (589251), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Проте і в цих творах не вловимо ноток відчуженого суб’єктивізму це вболівання не «в собі», для себе і про себе. Через конкретне ми вловлюємо те, що може стосуватись кожного, переживання ліричного героя асоціюється з цілком реальними нашими, людськими.
Форсована динаміка, вираження експресії за допомогою верхнього реєстру – такі характерні ознаки лірико – публіцистичної поезії, народженої у зраненому серці, у змінах психологічних відтінків. Це приклад того, як принцип циклування збагачує, розширює можливості також інтимної лірики.
Якщо прочитати перші рядки кожної поезії, що вийшли до циклу, то навіть їх зміст показує цей рух, ці зміни.
В інтимній ліриці поетесі дуже часто фігурував образ плюща. Так, наприклад, у «Відповіді» читаємо таку строфу:
Моє кохання – то для тебе згуба:
Ті, наче дуб високий та міцний,
Я ж, наче плющ похилений та смутний,
Плюща обійми гублять силу дуба
[18, 281]
У присвячених Мержинському віршах «Ті не хтів мене взять…» та «Хотіла б я тебе мов плющ, обняти…» знову з’являється плющ. Плющ і руїна. Вони взаємно підтримують один одного:
Їм добре так у двох, - як нам з тобою, -
А прийде час розсипатись руїні, -
Нехай вона плюща сховає під собою.
Навіщо здався плющ у самотині?
[27, 97]
Чи ж випадковим було те, що, шукаючи засобів для вираження найдорожчого – своєї великої самовідданої любові до С. Мержинського, поетеса звернулася о образу плюща. Героїня вся в альтруїстичному пориві зробити послугу своєму товаришу. [21, 201]
У рукописі крім чотирьох відомих строф, є ще дві закреслені автором строфи, серед них ось ця, закінчена і, здається, цілком доречна:
Плющ укриває листом всі щілини,
І в кожну рану запуска коріння,
Вінце стає для смутної руїни,
В його росі блищать на ній проміння.
[21, 28]
Виникає питання: чому поетеса не призначила її для друку? Тому, що при наявності п’ятої строфи пафосний акцент переходив на віддачу: вклад у добровільну спілку видавався нерівновеликим. Таке гостре відчуття домірності поетичного витвору цілком відповідало його ідейній концепції, загальним етико – моральним принципам Лесі Українки, яка урочисто проголосила: їдуть до спілки тільки рівний з рівним [21, 279].
У плані загального розвитку «ліричної драми» поезія «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти…» моє важливе композиційне значення. Вона, по-перше, знімає надзвичайну емоційну напругу, створену двома попередніми віршами, і, по-друге, відновлює мотив надії.
Спокійніше, а все-таки досить сильно звучить лірична мініатюра «Скажи мені, мій любий, куди мої сльози поділись?». Тут відбито той важкий стан сердечної зажури, коли людина не в змозі навіть плакати:
Скажи мені, мій любий, куди мої сльози поділись?
Чи то вони всі вже, мов літні дощі, розточились?
Чи може вони розійшлися в осіннім тумані
І висять тепер надомною, мов хмари важкі, нерухомі?
[28, І, 261]
Поезія «В гаю далекім, в гущавині пишній» хронологічно й по суті кладе початок творенню високо поетичних наснажених глибоким змістом образів для вираження суті ї характеру відносин Лесі Українки з С. Мержинським.
Прекрасна за змістом і формою «Східна мелодія», навіяна їй від’їздом С. Мержинського з Ялти. Поетеса дбайливо оповиває вірш орієнтальним серпанком, дотримується строгої локалізації всієї системи троп, уводить окремі вислови з східних мов (фереджія, мечеті), подає забарвлені в місцевий колорит окремі деталі обстановки та побуту. «Східну мелодію»порівнюють з піснею. З піснею порівнюють її і тому, що тяжіє вона також прозорою символікою: огонь на вежі є одночасно і дороговказом, і знаком непогасного кохання, «дерево, зрощене сльозами і тугою» - свідчення тривалості розлуки, чорна фереджія – ознака постійного суму, жалоби тощо.
«Поетесі імпонувала письменницька щирість, відвага І Франка: така відвага, на її думку, потрібна кожному лірикові», - вважає І. Аврахов [1, V, 167]
Або сховай свою лірику, - писала поетеса, - або май одвагу стати з нею вище «суда глупця» і будь вільний у своїй пісні, як музикант, що вважає тільки на серйозну критику» [1, V, 218]
Однак, як зізнається Леся Українка, у неї не завжди вистачало саме такої відваги: «не громадської, а – як би се сказати? – одваги стать «на торжищі» і виложити все, що маєш» [1, V, 168]. Не стало, зокрема, відваги випустити в світ значну частину віршів, надиханих зворушливим почуттям любові до Сергія Мержинського.
До останніх своїх днів берегла поетеса «закопаними» дорогоцінні скарби своєї найінтимнішої лірики, не наважуючись рішуче взяти в руки заступ. Коли в 1911 році Ф. Петрусенко, мабуть, не тільки від свого імені, звернувся до Лесі Українки з проханням «відкапати» ці твори, вона відповіла: «В справді «відкопування» хутко Вам напишу, але то чималий клопіт, і тому не знаю, чи відважусь» [25, 188]
За життя поетеси в друк потрапили тільки ті з творів даної групи, в яких автобіографічні моменти надійно прикривалися орієнтальними або легендарними серпанками. Це, власне, половина – щонайщиріші з поезії – лишилися в рукописах: їх місце серед інших ліричних творів, поетеса дала мовчазну згоду на друкування їх по її смерті.
В. Бірюсов висловив, на перший погляд парадоксальну, а насправді глибоку і справедливу думку: «Значение писателя определяется количеством его произведений, оставшихся в рукописи. Посредственности умеет все закончить, успевают все напечатать. Гений жаждет сделать слишком многое и многое написанное признает недостойным себя». Літературна біографія Лесі Українки, її творча практика дають масу переконливих аргументів на захист такої думки.
Писалися надиханні С. Мержинським вірші від часу їхнього знайомства (липень 1897рю) до кінця 1901 року. Особливо інтенсивним був період листопад 1900 – серпень 1901 років. Зараз важко сказати , що зробила б Леся Українка з цими творами, готуючи їх безпосередньо до друку. Проте ряд моментів, передусім змістова єдність віршів, чітка послідовність у зображенні обставин і зв’язаних з цім відтінків, переливів почуття, авторські запевнення в тому, що образ коханого буде достойно увінчаний живими квітами серця («І ти знов оживеш в вінку живому живих квіток…»), дають підставу думати, що поетеса, фіксуючи у віршах великої сили душевну драму, мала на межі створити обмірний цикл чи навіть кілька циклів, які зв’язані наскрізним ліричним поетом.
У віршах, присвячених С. Мержинському, відбилися всі головні стани розвитку «ліричної драми», рух і зміна настроїв від моменту зародження після трагічної розв’язки, до спроб втамувати душевний біль новими миттєвими враженнями, зміною місць. Однак це не щоденник у прямому розумінні, не вузький «мирок» суто інтимних взаємин, а великий світ великих почуттів, справжня «драма красивих, сильних характерів» [1, 167].
Як зауважує Г. Аврахов зустріч Лесі Українки з Сергієм Мержинським була невипадковою: його рекомендував поетесі П.Тучанський – на той час один із активних діячів Київського союзу боротьби.
Розмови з С. Мержинським, його жива зацікавленість літературою, творчістю самої поетеси, полум’яна революційність, «альтруїстична захопленість» зробили на поетесу великий вплив. «Було в цій людині багато такого, що відповідало її ідеалу. Разом з щирою приязню, дружбою, - як пише Г. Арвахов, - прийшло й хвилююче почуття любові» [1, 171]. Цей бентежний стан душі майстерно відтворено в вірші «Імпровізація», написанім в 1897 році.
Ліричний герой прагне того, що явно йому не під силу: хоче приспати серце, яке пробуджується до кохання. Художній ефект досягається аналогічністю доказів: довкола все живе коханням : дерева і квіти нагадують стосунки закоханих, навіть «темний камінь і той освіжається посмішкою на пестощі «білявої хвилечки», - тільки серце поетеси мусить спати:
Спи, моє серце! Нехай там у гаю
Квіти гранати палкі розцвітають…
[28, І, 156].
Розділ ІІ. «Багатогранність інтимної лірики Лесі Українка»
Для лірики Лесі Українки, зокрема інтимної, залишається в силі думка, що треба шукати в творах поета не автобіографії, а такого чогось, «що не його одного обходило б». Поетеса прагнула створити цілу гаму переживань молодої людини, що хвилюють кожного – своєю особливою щирістю, інтимністю, правдою і глибиною ліричного переживання.
Темою кохання поетеса прагнула розкрити характер свого ліричного героя, його душевний стан не як моментальний, одноразовий сполох почуття (що властиво ліричний окремій поезії), а в русі багатомірно, у змінах психологічних відтінків.
В інтимній ліриці Лесі Українки є й сторінки особливі, надзвичайно суб’єктивні і болючі. Це поетичний відгомін жорстоких ударів долі, спричинених смертю людини, про яку могла сказати: «Він створений для мене» [24, 180]. І хоч як уникала письменниця автобіографізму в художній творчості й була надзвичайно стримана у вираженні інтимних почуттів, все ж ці сторінки живої любові, пов’язані з постаттю С. Мержинського, не могла не прорватися в поезію.
Присвячена С. Мержинському лірика, сторінка за сторінкою, рядок за рядком, розкриває перед нами глибоку душевно драму Лесі Українки, яка закінчилась трагічно.
Також можна вважати, що поетеса малює світ живої природи, що, подібно людині, відчуває нагу кохання, прагне зазнавати любовних утіх. Квіти граната – «мов поцілунки рубінових уст», подихи вітру в лаврових заростях – «наче зітхання нагі», розквітла магнолія схиляється до красеня кипариса, «як молода до свого нареченого», рухлива «хвилечка» несе коханому каменю «пестощі, любощі, сяєво срібнеє». Поетеса тут вказує на природу як на збудник сердечного непокою, але читач повинен розуміти це глибше: таке хвилююче сприйняття природи саме по собі є похідним, воно лише відбиває напружений стан особи у серці якої загорілося полум’я великої любові, звідси та виняткова емоційність троп і їх неждана, хоч і виправдана миттєво великим почуттям любові, можуть видатись яскраво банні квіти граната за поцілунки рубінових уст, тільки жагуче закохане око здатне помітити любовні пестощі морської хвилечки з прибережним каменем…
Як зауважує поетеса: одна лише поява розквітлих у серці героя любовних почуттів не вичерпує змісту вірша. Йдеться також про принципи дій, при характер відносин між закоханими, про саму суть кохання як такого. Світ природи дає поетесі повні аналогії до різнорідних людських взаємин. Одні, як, наприклад, лаври, свої інтимні стосунки «любо ховають од світа цікавого», інші, як пишна магнолія та кипарис, з коханням не криються: їх почуття наскільки щирі, настільки й відверті. Треті, подібно білявій хвилечці й прибережному каменю, раді з того що їх відносини взаємно збагачують обох, конче потрібні їм для існування. Героїня твору не завершує вибір, але увага акцентується на останньому: любовні сторонки лише тоді мають сенс, коли вони взаємно необхідні, збагачують, а не окрадають душу.
Коли С. Мержинський від’їхав з Ялти, поетеса дбайливо оповиває вірші орієнтальним серпанком, дотримується строгої локалізації всієї система троп, уводить окремі вислови з східних мов, подає забарвлені в місцевий колорит окремі деталі обстановки та побуту. [1, 171].
Можна зважити на глибину асоціативних зразків від’їзд коханого, розлука з ним, уподібнюється заходу сонця. Близькість зіставлених категорії дає право переміщати їх ознаки:
Геть понад морем, над хвилями синіми
В’ються, не спиняться чаєчки білії
До тебе мають шукати на безвісті,
Любий мій, мрій мої бістрокрилії?
[28, 1, 151].
Переміщений з образом «чайок» на образ «мрій» епітет «бистрокрилії» метафоризується, живописує складне і багатогранні поняття.
Ознайомлення з чорновим рукописом «Східної мелодії» показує, як багато працювала над цім твором Леся Українка. Її не задовольняють перші – ліпші ходові вислови банальні тропи. Знову й знову перекреслює вона написане, змінює структуру рядка, вилучає цілі строфи. Поетеса вважала що її твір є мелодія: це справді тужний спів, що йде від самого серця.
Однак зверхня простота, прозорість символів не зашкодили поетесі наснажити їх змістом, широким простором, для розміркувань. Чому, наприклад, зрощений кипарис має бути віщим над усі мінарети? Чи не йдеться тут про духовну міть героїні, що ставить свої почуття, свою вірну любов над усі можливі пересуди, над усі можливі писані та не писані закони пануючої моралі. Чи не є цей образ втіленням боротьби, що нею завжди жила, одухотворялася поетеса? У цьому зв’язку привертають увагу такі легко закресленні в чорновому рукопису строфи:
Різні тепер нас моря заколихують,
Помежи нами країни просторії,
Щож розлучило нас? Хвиля противная,
А чи тумани морські не прозорії…
Весло, стерно і вітрила могутнії
Можуть боротися з хвилею кожною.
Яснеє світло на щоглі запалене
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
