42331 (588199), страница 3
Текст из файла (страница 3)
У процесах реального функціонування мови його номінативні засоби, відбиваючи елементи структури позначуваного в пропозиції події, пристосовуються до виконання певного комунікативного завдання, що вдихає нові змісти в значення слів, сприяючи їхньому переосмисленню. Вторинна номінація - це семіологічний процес, безпосередньо домінуєма комунікативною сферою мови. Тому процеси вторинної номінації нерозривно пов'язані з комунікативно-функціональними умовами формування найменувань. Комунікативно-функціональний аспект розгляду вторинних найменувань сприяє виявленню причинно-наслідкового зв'язку між їхніми комунікативними ролями й характером номінативної цінності значень, що сформувалися.
Однак мотивом вибору слова як найменування фрагмента позначуваної події служать все-таки історично сформовані й закріплені за даними словами їхні лексичні значення, які є свого роду типовими поняттєво-язиковими образами “шматочків дійсності”. Такий абстрактний характер лексичного значення відкриває можливість для його деталізації щодо тих або інших “подробиць”, позначуваних у даному висловленні й утягаючих значення в асоціативні зв'язки по подібності й суміжності, створюючи умови для переосмислення в підходящих комунікативних умовах [3].
Звертання до мовнорозумової здатності мовців, але не як у психологічних напрямках, що виходять із мовної діяльності індивідуума, або в логічних теоріях змісту, що зневажають соціальний характер мови і його конвенціональну сутність, а звертання до “активної граматики” язикового колективу (про яку писав у свій час ще Л.В. Щерба) припускає й відповідний методологічний результат при дослідженні природи вторинної номінації - від заданого, підлягаючому вираженню змісту - до язикових форм його втілення, від концептуальної, поняттєво-відбивної дійсності свідомості - до формування номінативних засобів мови як знаряддя спілкування. Такий підхід викликає необхідність погодити аналіз відносин іменування не тільки з номінативно-класифікуючим ракурсом розгляду результатів вторинної номінації, але й з їхнім комунікативним призначенням - зі здатністю імен виконувати функцію заміщення (виділення) або характеристики, з їхньою придатністю до референтного або нереферентного вживання [28, с. 113-138].
Формування змісту вторинних найменувань протікає в процесі переосмислення “попереднього” значення слів. Для вільних, номінативно-похідних лексичних значень характерне переосмислення на основі метонімії, а для невільних - фразеологічно зв'язаних або синтаксично обумовлених - на основі метафори3 [2, с. 189-192].
Для сфери дії індикативної функції більш характерне використання метонімії як способу розвитку значеннєвого змісту на основі суміжності ознак того, що вже позначено в попереднім значенні слова й нового позначуваного. Це створює підставу для “ плавного” переходу одного змісту в іншій і об'єктивну ясність метонімічного переосмислення. Метафора - це твердження про властивості об'єкта на основі деякої подоби із уже позначеним у переосмисленому значенні слова. Тут завжди можливий гіпотетичний домисел і превалює суб'єктивний початок у погляді на дійсне. Тому метафора так широко експлуатується у кваліфікативно-оцінної діяльності свідомості. Техніка метафори - основний прийом непрямої номінації. Ця закономірність обумовлена тим, що при формуванні непрямих найменувань у переосмисленому значенні актуалізуються ті ознаки, які істотні щодо змісту й денотації опорного найменування, що створює умови для предикації об'єктам нових, невласних для них ознак, а тим самим - для стрибкоподібного розвитку нового змісту за рахунок інтерференції вже позначених у попереднім значенні властивостей об'єкта й зрощення з ними ознак, атрибутіруемі знову позначуваним “з боку” опорного найменування [11, с. 49-50].
У способах формування мовних і мовленнєвих метафор немає принципового розходження, ці два види відрізняються друг від друга: язикову метафору можна не тільки виявити, але і якоюсь мірою “запрограмувати”, а мовна метафора легко виявляє себе.
В основі мовної метафори лежать об’єктивовані асоціативні зв'язки, відбивані в конотативних ознаках, що несе відомості або про побутово-практичний досвід даного язикового колективу, або про його культурно-історичне знання ( напр, море – безмірний водний простір, тому безмірна кількість може бути названо морем).
Мотивом для метафоричного переносу можуть служити відпрацьовані в мові логіко-синтаксичні схеми структурування класів подій або соположення в структурі світу речових об'єктів - їхні предметно-логічні зв'язки, що відбивають мовний досвід мовців.
Основна відмінність язикової метафори від мовної полягає в тому, що перша створюється на основі конотацій, що супроводжують слово в його “звичайному” уживанні і як би закріплених за значеннєвим потенціалом даного слова язиковим узусом, що вбирає в себе те, що становить мовний досвід, що залишається за рамками системи лексичних значень, утвореної їхніми тотожностями й розходженнями й правилами регулярної сполучуваності. Язикова метафора тому так легко стирається й втрачає живу образність, що вона “звичайна”, а її мотивування прозоре, добре знайома й без особливих на те зусиль запам'ятовується, внаслідок фонового знання мовців. Мовний характер метафори проявляється в закріпленості й відтворюваності переосмисленого значення язикової форми в мовному ланцюзі [45].
Мовна метафора виходить із конкретного контексту й завжди пов'язана з ним. Вона народжується й існує в ньому, розпадаючись разом з ним, оскільки конотативні ознаки, що служать мотивом для переосмислення словесного значення, фокусуються тільки в рамках даного лексичного набору (у межах пропозиції). Такі конотації відбивають звичайно індивідуальне, а не колективне бачення миру, тому вони суб'єктивні й випадкові щодо загального знання. Але й мовна метафора не цілком довільна. Здатність слова відобразити новий зміст закладена в його семантичному наповненні: чим “природніше” погодиться мотив переосмислення зі значеннєвим змістом слова, тим прозоріше метафора й тим яскравіше її ефект [31, с. 25].
Аристотель відзначає моводіяльний характер метафори “створювати гарні метафори значить помічати подібність”4 [1] (176) і по суті справи вчить, як робити метафори. Метафора, по Аристотелю, подібна до загадки, сутність якої полягає в тому, щоб “говорячи про дійсне, з'єднати з ним неможливе. За допомогою сполучення звичайних слів цього зробити не можна, а за допомогою метафор можливо” (175). Призначення метафори - так змінювати значення слів, щоб говорити не звичайним способом про дійсне, з'єднуючи з ним неможливе й зберігаючи в той же час ясність.
Таким чином, саме поняття метафори у Аристотеля - це спосіб перенесення - метафоризація й результат цього процесу. Оскільки метафора - засіб впливу й свого роду “обман” (назви “не значать те, що в них говориться”), деякий спосіб “говорити про нове”, створюючи протилежність і рівність на рівні понять, а не твердження про “дійсні обставини”.
Метафора й метонімія - це універсальні у своїй понятійній основі способи переосмислення. Розходження між ними зводиться до того, що метафора як прийом - це предикація нової властивості, отриманої на основі аналогії, і вибір найменування на основі такої подоби, а метонімія - це витяг якої-небудь властивості із уже омовленнєвого відбиття дійсності в силу його суміжності із властивістю нового позначуваного й вибір йому найменування, що відбиває у своїй семантиці цю суміжність. Мова віддає перевагу метонімії в індикативній сфері, оскільки вона виходить із того, що справді має місце, а метафора широко використовується у сфері дії експресивної функції мови [19, с. 114-116]. Суть метонімії полягає у фіксації близькості явищ по їх суміжності або зв'язку цілого і частині. Це настільки плавні кроки свідомості, що порівняно з метафорою вони як би менш помітні.
З погляду семіотики і когнітивної психології метафора та метонімія – це різні моделі (схеми, способи, шаблони), по яким свідомість людини, грунтуючись на початковому утриманні знаку, формує нове уявлення (утримуючи його, іноді тимчасово, в колишній формальній оболонці).
Людина порівняла два предмети, побачила між ними схожість і розповсюдила назву першого предмету також і на другий. Таковий механізм метафори (перенесення по схожості), де б він не відбувався, - в звичайній мові, стародавньому міфі або під пером поета. Метафоричність – явище не тільки широко поширене, але і живе, продуктивне. Так, відносно недавно у слів із значенням ‘легені (органи дихання)’ з'явилося значення ‘масиви зелених насаджень; парки, сквери’, ср. рос. Легкі міста.
Метафоричні значення - номінативно-похідні або непрямо-номінативні - пристосовані до виконання характеризуючої функції. І тільки при відповідній актуалізації або придбанні в процесі семантичного розвитку предметної орієнтації такі значення здатні до ідентифікації того, про що йде мова. Метонімічно утворені найменування по самому своєму характеру формування - на основі суміжності в самих позначуваних - орієнтовані на функцію виділення того, про що повідомляється.
1.3. Словотвір і його роль в розвитку нових номінацій.
Словотвір по своїм головним функціям пов'язаний з виникненням і використанням назв. Словотвір і є та ланка в язиковій системі, що “відповідальна” за формування позначень елементів зовнішнього й внутрішнього досвіду людини. Відповідно головним цілям словотвору, згідно його призначенню ми й визначаємо словотвір як систему засобів, одиниць, зв'язків і т.д., що служить процесам номінації й ними обумовлену. У багатьох розвинених мовах саме ця система здійснює завдання наречення світу в рамках такої одиниці, як слово.
Оскільки при створенні нових найменувань відбувається використання різнорівневих засобів, система словотвору виконує стосовно них своєрідну організуючу роль: різнорідні формальні засоби поєднуються в досить складне ціле, створюючи разом упорядковану сукупність тісно між собою зв'язаних словотворчих моделей, взаємодоповнюючих і підтримуючих один одного. Усередині системи словотвору встановлюється завдяки цьому відомий розподіл сфер дії окремих способів словотвору. Питома вага кожного з таких способів визначається сукупним впливом безлічі різних факторів, немаловажну роль серед яких грає не тільки тип мови й особливості її структури, але й ономасіологічні (понятійні) категорії, що групують навколо себе різні словотворчі моделі. Для вираження цих категорій у системі словотвору складаються й свої власні дериваційні засоби: префіксація, суфіксація, різні типи словоскладання й т.п. Служачи завданню формування одиниць номінації, словотвір як особлива підсистема мови має у своєму розпорядженні відому сукупність матеріальних засобів моделювання цих одиниць, а також набір словотворчих значень, які можуть бути виражені за допомогою даних засобів. Границі конкретної словотворчої системи обумовлюються, отже, тим, яке коло значень і ономасіологічних категорій і за допомогою яких саме матеріальних засобів може бути при потребі реалізований на рівні похідного слова. Тому словотвір можна визначити як область моделювання особливих одиниць номінації - похідних.
Формування словотворчої моделі можна нерідко уявити собі саме як послідовний процес трансформації пропозиції певного типу в однослівне найменування. Зняття предикативного зв'язку вихідної пропозиції заповнює “внутрішнім синтаксисом” деривата, що, саме через її буквальну невиразність, стає гнучким засобом передачі більше різноманітних типів зв'язків і відносин.
Словотвір пов'язаний з непредикативними знаками по своїм кінцевим підсумкам (утворенню номінативних знаків), і це пояснює, чому він так сильно тяжіє до лексичної ономасіології. З іншого боку, по характеру свого протікання й по своїм джерелам словотвір у багатьох відносинах виявляється пов'язаним із предикативними одиницями мови, із пропозицією, з висловленням, взагалі із синтаксисом.
Вказівки на пряму залежність багатьох типів складних слів від синтаксичних конструкцій уже втримувалися в класичних роботах з індоєвропеїстики й германістики [53]. У теорії граматики, що породжує, ці концепції знайшли нову форму, але головна ідея - утворення складного слова на основі синтаксичного цілого - збереглися. У якості “номіналізації” стали розглядати не тільки складні слова, викликані до життя трансформацією певних типів пропозицій [8; 45], але й інші типи похідних [58; 47; 35]. У представників генеративної граматики все частіш можна знайти думки про те, що пояснення поверхневої структури складних і довільних одиниць варто шукати у висловленні; порівн. англ. a chimney-sweeper ‘сажотрус’ і висловлення He sweeps chimneys ‘він чистить труби’ або пропозиція The man refused to chair the session ‘людина відмовилася головувати на сесії’ з номіналізацією типу The man’s refusal to chair the session ‘відмова людини головувати на сесії’ і т.п. “Зміст номінації є завжди конденсацією значення висловлення”, - затверджує Я. Кухарж, підкреслюючи далі, що саме таке розуміння “лежить у самій основі ономасіологічних категорій” [16, с. 125]. Похідне як би завершує ланцюг (синтаксичних) трансформацій, виступаючи як кінцева ланка в цьому ланцюзі, наділене формою слова (he keeps a house – a house-keeper).
Акт номінації словотворчого характеру обов'язково припускає використання певної формальної операції або формального засобу, вибір якого підлеглий значеннєвому завданню цього акту й щодо цього цілком закономірний [13, с. 50-51].
У багатьох мовах світу похідні утворюють істотну частину їхнього словникового складу, причому частину найбільш мінливу, гнучку, рухливу, що безупинно поповнюється й розвивається, а тому найменш піддається строгої фіксації. Легко виникаючи в живій мові в міру необхідності, нові похідні найбільше безпосередньо відбивають всі зміни в пристрої й рівні розвитку суспільства, всі перетворення в його діяльності. Похідне - це “виведена” одиниця мови й там, де вона створена в повній відповідності зі словотворчим правилом. Окрема фіксація похідного виправдана тільки появою у нього непередбачених властивостей як у плані семантики, так і в плані форми [61, с. 72].
Похідним словом варто вважати те, пояснення якого дається через інше, однокоріне з ним утворення [10, с. 8].
Типи мотивації в ономасіологічних структурах похідних можуть бути досить різними: носик чайника нагадує ніс людини за формою (по ознаці ‘розташований спереду'). При народженні нового позначення, отже, саме встановлення зв'язку між позначуваним предметом дійсності й тим предметом, по подібності з яким воно називається, може приймати різні форми. Поряд із прямою номінацією одного слова іншим (стіл – маленький стіл - столик) широко використовуються всі види асоціативних зв'язків: за формою, по кольору, по смаку, по призначенню, по матеріалу й т.п. Поряд із прямою мотивацією широко використовуються також і непряма, що припускає елементи метафори, переносу, інших семантичних переосмислень.
Існування словотворчих моделей означає з погляду номінації не тільки вибір певних ознак як основу найменування (так, імена діючої особи можуть називатися по характеру його дії, і по предмету, на який спрямоване ця дія, порівн. worker, writer і jeweler, geographer), але й закріплення особливого відношення між іменованим і джерелом його найменування.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
