42331 (588199), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Класифікація власних імен може бути проведена по предметній сфері, по позначуваним ними предметам: 1.) назви осіб (ім'я, прізвище, по батькові); 2.) імена (прізвиська) тварин, птахів і т.п.; 3.) топографічні імена - річок, океанів, морів, заток, проток, озер, країн, океанів, гір, гірських хребтів, міст, поселень, парків, вулиць, доріг і т.д.; 4.) імена будинків, установ, пароплавів, літаків і інших засобів пересувань; 5.) назви книг, журналів п'єс, музичних груп і виконавців і т.д.
До власних імен іноді зараховуються [50, с. 89] “квазівласні імена”, такі, як назви періодів історії, культурних і політичних рухів, імена історичних особистостей, героїв і місць, зображуваних у літературі, а також назви (етикетки) товарів, продуктів харчування, брендових назв.
Перераховані групи власних імен, розмежованих по предметній області, різні по характеру свого значення й сфері функціонування: 1) імена, які позначають (прізвища, імена осіб, прізвиська тварин, назви місць, історичних подій, дат і т.п.), і 2) імена, які тільки називають ( заголовки книг, назви журналів, етикетки на продуктах, виробу парфумерії й т.д.). У власних іменах першого типу значення носить денотативний характер, тобто в його основі лежить подання про категорію, клас осіб, предметів. Значеннєвий потенціал цих імен у порівнянні з повнозначними знаками, що мають денотативно-сигніфікативний або сигніфікативний тип значення, дуже малий, проте він є. У імен, що позначають особу, набір концептуальних ознак, властивих самому денотату, включає “стать” (жіноча, чоловіча) [36].
У власних іменах, що не мають у силу своєї семантичної неповноцінності значеннєвої структури, а отже, асоціативних і структурних зв'язків по лінії змісту, матеріальна сторона словесного знака (його звучання або акустичний образ) здобуває більшу значимість, чим це має місце в іменах загальних.
Власні імена із сугубо денотативним значенням не мають значеннєвої структури й у силу цього обмежуються сферою номінативно- класифікаційної діяльності мови, являючи собою своєрідну номенклатуру одиничних імен або однакових предметів реального світу.
“Межа, що відокремлює загальні іменники від власних, звичайно, не абсолютна. Більшість власних імен походять від загальних слів, що раніше вказували на якусь ознаку (зміст)” [4, с. 102-103]. Загальновідомий і той факт, що значна кількість загальних імен походять в результаті “лексикалізації”, тобто в результаті процесу вторинного перейменування власних імен у загальні.
Поряд з денотативною функцією індивідуалізації, власним іменам властива прагматична функція, що виявляється в тім, що ідентифікуючі знаки, як і ті, що характеризують, використовуються в мові як засіб вираження емоційно-оцінних значень. “сам спосіб найменування по імені, або по імені та по батькові, або по прізвищу, - писав Д.Н. Шмельов, - певним чином відбиває й взаємостосунки осіб, і суспільне становище називаного” [26, с. 141].
Слово як одиниця мови являє собою єдність означаючого й означуваного, єдине матеріально-ідеальне утворення, що служить засобом матеріалізації й номінації відбитих у свідомості людини об'єктів дійсності.
Складність і багатогранність значеннєвого змісту слова визначають універсальний характер словесного знака і його поліфункціональність. У слові, зокрема, розрізняють функції: номінативну (найменування), сигніфікативну (узагальнення), комунікативну (спілкування), прагматичну - у тому числі й стилістичну (експресивного вираження й емоційного впливу) [25, с. 39].
Унікальною властивістю природної людської мови є його здатність дворазової репрезентації, дворазового (подвійного) означення об'єктів навколишньої дійсності (у мовній системі й мові). Саме ця властивість представляє основу його здатності формувати нескінченну безліч висловлень, інтерпретувати будь-яку діяльність людини, включаючи широку область емоційних переживань, раціональних оцінок і чуттєво-образних уявлень об'єктів реального світу. “Безсумнівно, - писав Л.В. Щерба, - при говорінні ми часто вживаємо форми, які ніколи не чули від даних слів, створюємо слова, не передбачені ніякими словниками, і, що головне.., сполучаємо слова, хоча й за певними законами їхнього сполучення, але найчастіше самим несподіваним образом ...” [27, с. 24]. Однак, якщо прийняти за вихідне, що в основі практично безмежних можливостей вживання слів у мові в їхній непрямій функції лежать явища, пов'язані з тенденцією розвитку мови й закладені в самій мові, стає можливим поставити завдання визначення основних закономірностей, основних способів і засобів формування різних типів оказіональних номінацій.
За функціональним принципом можливо розмежувати два основних види оказіональних номінацій: як джерело створення експресивно-образних стилістичних змістів і як джерело створення емоційно-оцінних стилістичних змістів.1 Для термінологічного розмежування цих явищ будуть використані терміни: у першому випадку - “вторинна оказіональна номінація” або “вторинне оказіональне перейменування”, у другому випадку - “оказіональна номінація” або “ускладнена оказіональна номінація”.
Вторинне оказіональне перейменування як джерело створення мовної образності - явище, відоме, практично, ще із часів давньогрецьких риторів. Уже в ті часи створення образності слова зв'язувалося з його метафоричним уживанням, заснованим на переносі значення.
У стилістичному плані вторинне оказіональне перейменування є джерелом створення образної експресії й лежить в основі формування ряду лексичних стилістичних прийомів, таких як метафора, метафоричний епітет, метонімія [15, с. 124].
У ході освоєння реального світу, спостерігаючи речі й факти, установлюючи в них загальне й роздільне, людина пізнає предмети і явища, формує поняття про класи предметів і їхніх властивостей, установлює між ними певні зв'язки й взаємозалежності. Кінцевою метою цього пізнавального процесу є одержання класифікації, яка б максимально відбивала розподіл і закономірні зв'язки істотних ознак у речах, явищах, процесах і т.д. і мала би максимальну прогностичну силу.
При цьому слово як основна номінативна одиниця являє собою засіб не вичерпного відбиття пізнаної дійсності, але приблизного, “побутового”, достатнього, щоб правильно орієнтуватися в реальному світі й успішно діяти в ньому [22, с. 230]. У результаті значення носить “розпливчастий ” характер (vagueness), що Ст. Ульман пояснює наступними факторами: узагальнююча природа слова, контекстуальні зрушення значень, відсутність ясних границь між речами, про які ми говоримо, недостатність проінформованості про них і т.п. [57, с. 138].
В основі вторинної оказіональної номінації словом у складі таких стилістичних прийомів як метонімія й онтономасія в принципі ті ж явища, що й при створенні метафоричної образності. Однак між цими двома процесами передбачаються деякі відмінності, які дозволяють говорити про різні типи вторинної оказіональної номінації.
Тут в основі перейменування лежить зміна денотативної співвіднесеності й поява співвіднесеності до референциальної. Однак загальна ознака, на основі якого будується оказіональне перейменування, визначається найчастіше, асоціативними змістами слова.
Під асоціаціями розуміється такий зв'язок уявлень, завдяки якому одне представлення, з'явившись у свідомості учасника комунікації, викликає інше - по подібності, суміжності або протилежності. Асоціативними змістами називають такі змісти, які, не маючи своєї власної роздільної звукової форми, користуються формою іншого змісту, що розуміється буквально [5, с. 4].
Асоціації можуть бути випадкові й постійні. Випадкові асоціації породжуються конкретним контекстом і разом з ним зникають. Постійні асоціації породжуються й закріплюються за словом у результаті його цілеспрямованого вживання в границях даного макроконтексту. Вони можуть бути також пов'язані з постійними екстралінгвістичними характеристиками об'єкта позначення.
Асоціації першого типу лежать в основі вторинної оказіональної номінації словом у складі стилістичного прийому онтономасії, що характеризується використанням власного імені в значенні загального й загального в значенні власного [7, с. 161-163].
В основі вторинної оказіональної номінації словом у складі стилістичного прийому метонімії лежать постійні асоціації, що виникли у зв'язку з екстралінгвістичними характеристиками об'єктів внемовної дійсності й певні типи, що відображують відносини між ними. Наприклад, відношення між частиною й цілим - синекдоха (“дах” і “будинок”), вмістом і вмістимим (“зал” і “люди” у залі), конкретним вираженням абстрактного поняття й самим абстрактним поняттям (“колиска” і “народження”) і т.п. (7, с. 141-142).
1.2. Вторинна номінація
Вторинна лексична номінація - це використання вже наявних у мові номінативних засобів у новій для них функції найменування. Вторинна номінація може мати як мовний, так і мовленнєвий характер. У першому випадку результати вторинної номінації з'являються як прийняті мовою й конвенціонально закріплені значення словесних знаків, у другому - як оказіональне вживання лексичних значень у невласній для них номінативної функції. При цьому в самих процесах вторинної номінації - мовній або мовленнєвій - немає істотної різниці. Однак у мові закріплюються, як правило, такі вторинні найменування, які являють собою найбільш закономірні для системи даної мови способи іменування й заповнюють відсутні в ньому номінативні засоби. Всі вторинні найменування формуються на базі того значення слова, чиє ім'я використовується в новій для нього функції найменування.
Характер номінативної цінності нових лексичних значень - їхня здатність позначати “шматочки” дійсності - тісно зв'язаний зі значенням опорного найменування, що знаходить вираження в несамостійній номінативній функції таких непрямо-похідних значень слів і проявляється в синтагматичній обумовленості їхнього вибору й комбінації в ході обумовленості їхнього вибору й комбінації в ході побудови пропозиції2 [6, с. 373].
Номінативна діяльність, пов'язана із практичним оволодінням, пізнанням і відбиттям об'єктивного для людини й суб'єктивного його світу, не вичерпується ні простим відтворенням уже готових найменувань, ні створенням зовсім нових, первісних імен. Словесні знаки, будучи засобом зберігання “знятої” у них внемовної інформації, тобто відомостей, знань, даних про світ [29, с. 17], одночасно служать і засобом язикового мислення. Тому й значення слів постійно утягуються в круговорот розвитку самих понять, матеріалізованих у словесній оболонці. Саме відносно іменування, що пов’язують концептуальний зміст, для якого характерна безперервність у силу саморуху й саморозвитку понятійних форм відбиття дійсності, і дискретні звукоряди, що одержують функцію імені, - у самому цьому відношенні закладена можливість переосмислення й формування вторинних знакових функцій слів.
Здатність свідомості відбивати в процесі мислення пізнавані сторони дійсності, розглядаючи їх в усіх нових зв'язках і відносинах і відкриваючи всі нові властивості світу, стримується в мові необхідністю використовувати в цих процесах обмежений обсяг засобів вираження й підкоряється репродуктивному характеру язикової техніки в силу конвенціональної природи мови як історично сформованого засобу зберігання й передачі інформації [9, с. 168].
Додання готових язикових значень до нових образів - це і є реальні процеси функціонування мови, у яких відбувається припасування й пристосування значень слів і синтаксичних конструкцій до того, що позначається в даному висловленні, а тим самим завжди існує можливість переосмислення значень. Кожний мовний акт - це одночасно й акт номінації. Мова не була б “дійсною свідомістю”, якби її будівельний матеріал - слова й синтаксичні моделі - не здатні були б виражати знову пізнаване у світі й у людині.
У властивості актуалізувати в складі висловлення понятійний зміст й укладене одне з істотних властивостей словесних знаків. Значення слова як одиниці лексикона, як засобу зберігання інформації - це свого роду “внутрішня сторона” знака, як писав у свій час А.І. Смірницький [21], що звернена до язикового коду й одночасно - до дійсності й співвідноситься з пізнавально-відбивною діяльністю людської свідомості. У значенні слова концептуальний зміст, тобто зміст як спосіб даності денотата, перетворено в поняттєво-язиковій формі відбиття, що орієнтована на властивості позначуваного й містить відомості, що як би вказують шлях до нього й до його зв'язків і відносин. Структурний же компонент значення забезпечує дотримання правил, що співвідносяться із пристроєм язикового коду. Як тільки слово, вибране мовцем відповідно до його комунікативного наміру, досягає мети - представляє позначуване, воно стає знаком понятійної форми відбиття елемента або фрагмента дійсності. У складі висловлення у слова як би збуджується його предметна або понятійна співвіднесеність, що й створює сприятливий ґрунт для переосмислення значення слова.
Збагачення знання про світ зручно й природно фіксувати за допомогою вже відомих образів, закріплених у лексичних значеннях. Чим більше в існуючому значенні слова втримується інформації, що збігає із властивостями пізнаваного об'єкта, тим вище ймовірність обрання даного слова для позначення іменованого об'єкта. У цьому й полягає усвідомленість мотиву вибору вже готового найменування для вираження “невласного” для нього позначуваного [20].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
