41238 (588104), страница 12
Текст из файла (страница 12)
Запровадження третього елементу, G2B, врівноважує економічно систему електронного уряду, робить її доцільною. Адже модуль “уряд-бізнесам” не лише спрощує здійснення стандартних процедур на зразок заповнення декларацій чи оформлення кредитів. Головна його функція – за рахунок спрощення, пришвидшення і автоматизації процесу заохочувати щонайбільше громадян створювати власний бізнес. Оскільки саме приватний капітал є рушійною силою розвитку країни, причому не лише економічного, але й соціального, культурного, технологічного, наукового розвитку, то саме модуль G2B електронного уряду запобігає виникненню стагнації у кожній з цих сфер життєдіяльності суспільства.
Проте кожен з цих трьох модулів створює сприятливі умови для соціальної пасивності громадянина, групи, спільноти. Бар’єри прибрано, бюрократичну тяганину подолано, не треба вистоювати черги, збирати папірці, бігати інстанціями чи чекати прийняття рішення. Модуль G2C забезпечує легкий вихід на сторінку потрібної структури через спільний портал, модуль G2B дозволяє просто оформити дозволи і ліцензії, кредити і пільги, майже не витрачаючи час на заповнення форм, бо звертається по необхідні персональні дані до ресурсів модуля G2G. Ідеальні умови для замкнення кожного у власному світі, обладнаному електронним інтерфейсом для вирішення поточних питань.
Та на соціум діє не просто сума впливів трьох модулів. Слід враховувати так само і зворотні вектори впливу, відповідно B2G, C2G і, звичайно цілий комплекс G2G – різноспрямованої взаємодії окремих гілок влади, рівнів, відомств тощо. Не зникає і вплив інших модулів (зокрема, найбільш значущих – В2В (бізнес бізнесові), В2С (бізнес клієнтові), С2В (клієнт бізнесові). Це вже модулі не електронного уряду, а Інформаційного суспільства – соціальної формації, заснованої на знанні, здатності до творчості людини та на можливостях інформаційно-телекомунікаційних технологій. Інформаційне суспільство включає весь комплекс функціональних модулів, три з яких, зокрема, утворюють власне синтетичну формацію під назвою “електронний уряд”, що також, відповідно, є елементом Інформаційного суспільства.
І коли вже йдеться про цілий комплекс елементів, то сумарний ефект, що вони чинять на соціум, буде і більшим, і інакшим від результату додавання впливів кожного окремого елемента. Чим більше елементів Інформаційного суспільства буде запроваджуватись у життя, тим більшої соціальної активності вимагатиметься від громадянина. Інформаційний спосіб життя формує соціально активну особистість. Активність проявляється перш за все у творчості, в ініціативності, в пошуку нових контактів і нових способів самореалізації, у ширшому способі мислення, що охоплює не лише сьогоденні потреби, але є глобальним у часі і просторі.
Принципова зміна характеру інформаційних комунікацій дозволяє подолати і сформульований Робертом Міхельсом так званий "залізний закон олігархій", у відповідності з яким постулюється сформульоване домінування добре організованих владних еліт над апріорі слабкоорганізованою більшістю. 1 Фактичну монополію еліт на вирішення всіх важливих питань, пов’язаних з життєдіяльністю суспільства, руйнує не просто соціальна активність громадян, а можливість безпосередньої участі їх у формуванні офіційної позиції, формулюванні відповідної правової бази та – що важливо – здійснення реального контролю над процесами провадження рішення у життя, виправленням порушень та покаранням порушників. Прозорість всіх владних процедур зумовлює неможливість корпоративних домовленостей, застосування подвійних стандартів та інших маніпуляцій із законом. Віртуальна спільнота громадян більше не потребує екстремальних засобів заявлення власної позиції, аби подолати інерцію внутрішньої організації владної еліти. Що є прикладним виявом можливостей цифрової демократії.
Соціальна активність для Інформаційного суспільства є не специфічною властивістю певного, доволі вузького прошарку населення – це природний стан речей. Соціальна активність в принципі відходить на задній план, стає одним з базових понять, що формують спосіб життя загалом. Це поняття також значною мірою втрачає політичне забарвлення і більше не вимагає обов’язкової приналежності до колективу, певної групи, інші члени яких поділяють ту саму позицію. Соціальна активність більшою мірою стає проявом індивідуальності, і цей процес є складовою глобального перетворення суспільств на спільноти індивідуальностей, активізованого впливом ІТ.
Громадянин як індивідуальність, відокремлена особистість, а не частка тієї чи іншої групи, проявляє значно більшу зацікавленість у повній і достовірній інформації про всі процеси, що так чи інакше визначають його життя. І, відповідно, вимагає від держави забезпечення йому можливостей мати цю інформацію. Що укріплює основи демократії, оскільки демократія кожному гарантує не тільки право звертатися до влади з надією добитися якихось індивідуальних чи соціальних цілей, але і право на отримання вірогідної інформації про діяльність владних структур і, значить, можливість робити політичний вибір не тільки самостійно, але і зі знанням діла (Р. Дал називає це "освіченим розумінням" і відносить до числа важливих ознак ліберальної демократії.) 2
Демократія, збагачена можливостями ІТ і включена до загальної системи цінностей Інформаційного суспільства, є важливим здобутком держави і громадянина, причому це стосується багатьох речей. Традиційні способи її здійснення мають багато вад, хоча демократія і залишається досьогодні найкращою формою правління. Наочно це сформулював Анджей Качмаржик, котрий склав “сумний перелік помилок існуючої демократії, трактованої як система, в який уряд вибраний циклічними, таємними і багатопартійними виборами, провадженими на основі універсального привілею для всіх дорослих громадян”. Таким чином, до вад наявної демократії він відносить наступні чинники.
Можливість дискримінації меншості більшістю; чинники, що перешкоджають діяльності демократичної системи – нескінченні обговорення, подолання відмінностей позицій, подолання сумнівів і безперервна критика.
Відносно несерйозні причини для соціального невдоволення можуть серйозно струшувати демократичну країну. Демократія може бути знищеною через чинність її власних механізмів – це, зокрема схема приходу до влади Гітлера.
Мінливість мети і ліній поведінки, що є наслідком змін доктрин і політичних команд, які здобувають владу в результаті перемоги на виборах (цю думку поділяв, наприклад, А.Токвіль, який вважав, що демократичні держави не здатні здійснювати далекосяжну зовнішню політику).
Слабкий вплив громадян на прийняття поточних рішень, на реалізацію політичної програми партії влади у періоди між виборами, що породжує роздавання порожніх обіцянок і маніпулювання електоратом.
Негативні виборчі кампанії, де обговорення життєво важливих питань витіснено взаємними наклепами і чутками. Процес не припиняється і між виборами, бо опозиція висвітлює не істотні помилки уряду, але дрібні питання, що привертають увагу (наприклад, справа Клінтона-Левінськи).
Сильна залежність вибору громадян від навичок використання засобів впливу на електорат, зміщення акцентів з істотних чинників (суттєвість політичної програми, персональні якості кандидатів) до фінансової спроможності кандидатів і партій та майстерності у застосуванні виборчих технологій. В результаті влада належить тим, хто вдало використовує можливості телебачення, а не тим, хто добре управляв би економікою, хто знає, як прийняти добрі закони, хто спроможний добре управляти. 3
За поширення ІТ та збільшення впливу мережі на формування громадської думки ця тенденція набирає сили. Політики, політика, партії, передвиборчі змагання, власне політична та законотворча діяльність віртуалізуються. Причому часто цей процес є не лише перенесенням частини діяльності в мережу, а принциповим обранням в якості провідної виборчої технології електронної симуляції діяльності. Адже перебіг і вплив реальних політичних заходів передбачити і контролювати важче, ніж цифрову симуляцію. Справжні виконавці, організатори, учасники завжди привносять фактор нестабільності.
Україна також поступово включається до процесу віртуалізації політики. Так за результатами одного з останніх досліджень, в українському інтернеті налічується 279 сайтів на політичну тематику. Кількість унікальних документів на цих сайтах - 70325. Обсяг текстової інформації - 1.9 Гб. Середній обсяг сайта - 252 документи. Структурний розподіл політвеба свідчить, що сайти політичних партій і політиків не є основою політичного веба в Україні, а отже – що функції, відведені подібним ресурсам в системі цифрової демократії, поки не потрібні суспільству чи окремим його групам. Розподіл же ресурсів є таким:
55% - новини, сайти ЗМІ, інформагентства, он-лайнові ЗМІ, тобто, інструменти створення та використання інформаційних приводів, які виконують власне роль медіа: з’єднують виробників новин з їх первинними споживачами – традиційними друкованими та електронними ЗМІ.
23% - сайти політичних партій і організацій: виробляють дуже вузький спектр новин, тож, відповідно, і запитані менше – як представниками ЗМІ, так і громадянами та фахівцями. Функції ж, що відповідають потребам електронного уряду та цифрової демократії, ще практично не запитані користувачами, тож вони і не передбачаються концепціями ресурсів.
14% - інформаційні сайти і форуми. Так само вузькоспеціалізовані ресурси, проте через складніший процес фінансування є менш поширеними.
8% - особисті сайти політиків. Окрім ускладнень з фінансуванням та дуже вузького спектру висвітлюваних питань, дуже часто мають проблеми з наповненням – наявний хронічний дефіцит матеріалів.
70% політичних сайтів мають київське регіональне розташування. Інші регіони займають від 5% до 1%. Тобто, віртуальна симуляція загальнодержавної діяльності сфокусована все ж в центрі.
багатопартійність і парламентаризм втратили реальність та лише імітуються політологами, експертами-консультантами й іміджмейкерами як зручне і звичне середовище змагання цих політичних образів – від різноманітних образів політиків до образів цілої держави. Партії, що виникали як представники класових, етнічних, конфесіональних, регіональних інтересів, перетворилися на "бренди" – емблеми і рекламні слогани, що традиційно привертають електорат. Якщо цей "бренд" побудований на історичній традиції – наприклад, комуністи, соціал-демократи, націоналісти тощо – його буде активно підтримувати ще не звиклий до віртуалізації електорат, навіть якщо первинна ідеологія кардинально змінилася.
Інтенсивна політизація кіберпростору наочно демонструє, що нова політика будується на компенсації дефіциту реальних ресурсів і вчинків розмаїттям образів. Сьогодні боротьба за політичну владу – це вже не боротьба партійних організацій і не конкуренція програм дій. Це боротьба віртуальних образів – політичних іміджів, що їх створюють рейтинги і іміджмейкери, прес-секретарі і "зірки" шоу-бізнесу, PR і електронні ЗМІ, рекрутовані на час політичних кампаній.
Реальна особистість і її діяльність як політика необхідні лише для "інформаційного приводу", що слугує свого роду алібі для тих, хто формує імідж, "виправдовуючи" реальну бездіяльність. Політика полишила зібрання і засідання комітетів, програми реформ, а також зміст владних функцій і функцій контролю їхнього виконання. Покинула вона і міжфракційні переговори і партійні мітинги. Політика, створювана в PR-агентствах, на ТБ і в ЗМІ – це віртуальна політика. 4 Однак влада, що здобуває легітимність такими віртуальними способами, є цілком реальною, хоча її діяльність немає нічого спільного з образом, за який голосували виборці. Таким чином, негативні риси демократії традиційної посилюються на етапі переходу до цифрової демократії – але це властивість саме перехідного етапу, коли задіяні лише кілька інструментів з усього комплексу, представленого Інформаційним суспільством.
І ще про проблеми реалізації демократії: до серйозних недоліків демократії, згаданих А.Качмаржиком, відноситься і нечіткий розподіл повноважень між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади за наявної виборчої системи, ускладнений прагненням партій провести своїх представників до кожної з цих гілок, аби гарантувати власну перевагу в усіх відношеннях. В результаті, рішення стосовно всіх трьох сфер здійснення влади можуть бути ухвалені на одному закритому зібранні партії (а чи кількох партій), і кілька політичних лідерів можуть фактично здійснювати повну владу. 3
Остання обставина ускладнюється зрощенням економічного капіталу з політичною елітою, що часто спостерігається у країнах перехідного типу, до яких відноситься і Україна. Навіть винесення певних питань, що є особливо важливими для життя громадян і держави, на всенародне обговорення у таких країнах є не стільки інструментом демократизації, скільки ще одним механізмом маніпулювання громадською думкою на користь партії влади. Окрім того, зовсім не всі питання можна вирішувати голосуванням. Більшість проблем вимагає міркувань і віднайдення рішень, а не вибору з обмеженого числа варіантів (навіть якщо цих варіантів пропонується більше 30 різноманітних, але однаково поганих). Референдумна демократія в “офф-лайновому варіанті” ускладнюється й тим, що формулює питання референдуму та ж сама партія влади, закладаючи вже у спосіб постановки питання потрібну відповідь.
Тобто, результатом є видимість демократії, яка насправді нікого не вводить в оману – ані громадян, ані владу, ані міжнародні структури. І визначення “думки більшості”, передбаченої ще на етапі ухвалення переліку запитань, стає лише додатковим фактором соціальної нестабільності. Тож сучасна політика і економіка дедалі частіше відмовляється від прийняття рішень щодо складних питань "більшістю голосів" і переходить до вироблення консенсусних рішень. 5
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
