35267 (587792), страница 10
Текст из файла (страница 10)
Із зазначеної Постанови ПВСУ не має можливості встановити, в якому порядку мають розглядатися справи про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів. При розгляді й вирішенні зазначених заяв і клопотань суд має керуватися відповідними нормами ЦПК, Законом "Про міжнародний комерційний арбітраж", Положенням про Міжнародний комерційний арбітражний суд або Положенням про Морську арбітражну комісію при Торгово-промисловій палаті України, положеннями міжнародних договорів про міжнародний арбітраж, Регламентом Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України, Законом "Про торгово-промислові палати в Україні", арбітражною угодою чи арбітражним застереженням сторін. До цього переліку можна додати й Конституцію України, якою міжнародним актам надано переваги у порівнянні із законодавством України та іноземні громадяни, які прирівнюються у правах до громадян України, тобто мають право на безпосереднє звернення до суду, але не на безумовне задоволення їхніх заяв. Зокрема, автор вважає, що відсутність міжнародних договорів між двома країнами про взаємне визнання рішень іноземних судів та арбітражів позбавляє іноземних осіб права на задоволення їх заяв.
Автор незалежно від того, що новим ЦПК передбачена процедура визнання та приведення до виконання рішень іноземних суддів, пропонує концепцію такої процедури, яка свого часу була обгрунтована Євтушенко О.І., оскільки вважає, що запропонована концепція може позитивно вплинути на вдосконалення запропонованої в ЦПК процедури розгляду цієї категорії справ.
Перш за все, необхідно визначитися з питанням, а у порядку якого провадження цивільного судочинства буде здійснюватися розгляд справ про визнання та приведення до виконання рішень іноземних судів. Оскільки розгляд справ у порядку позовного провадження, зумовлений вирішенням спору про право то, найпоширенішим при визнанні і приведенні до виконання рішень іноземних судів буде позовне провадження. Це зумовлено тим, що загальні правила розгляду справ позовного провадження дозволяють вирішити спір про право. Справи про визнання та приведення до виконання рішень іноземних судів пов’язані з правом особи на відновлення її прав на території України, тобто й тут потенційно має місце спір про право такої особи. Зокрема, ця позиція підкріплюється віднесенням цього права до Закону України „Про міжнародне приватне право”. Автором зазначено, що спір у таких справах є потенційно можливим, коли зобов’язана особа здатна і має відповідні докази, щоб заперечити можливість визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів в Україні. Тому має існувати передбачена законодавством чітка процедура, яка б дозволила вислухати потенційні заперечення проти вимог заявника.
У той же час, не виключена можливість, що деяка категорія справ іноземним судом буде постановлена відносно охоронюваних законом інтересів громадян (рішення про визнання), а тому вони й мають визнаватися у порядку окремого провадження. Але рішення міжнародних арбітражних судів завжди передбачають участь у справі позивача та відповідача, тобто вирішення спору про право, тому такі справи мають, однозначно, розглядатися за правилами позовного провадження.
Але посилання на зазначену постанову ПВСУ вважається неможливим як на законодавчо встановлений порядок вирішення таких справ, оскільки суддя при вирішенні правового питання має застосовувати ЦПК, а зазначена ж Постанова служила „орієнтиром” при вирішенні цих справ до прийняття у 2004 році нового ЦПК. Тепер з прийняттям нового ЦПК порядок визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів став ще більш неузгодженим, проблемним та актуальним, оскільки одразу постане питання про можливість застосування передбаченого постановою ПВСУ порядку у відповідності до положень нового ЦПК.
Тому автор вважає, що необхідно на науковому рівні встановити і обґрунтувати всі особливості розгляду справ про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів, а потім регламентувати їх у новому ЦПК як окремий порядок розгляду специфічних справ у цивільному процесі.
Розпочнемо аналіз сучасних концепцій розвитку процедури розгляду справ про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів з оцінки можливості розгляду таких справ у наказному провадженні.
Характерний зміст наказного провадження (розділ ІІ нового ЦПК) проявляється: спрощена процедура розгляду справи судом, яким будуть перевірятися лише наявність відносно безспірних доказів, які встановлюють заборгованість боржника. Так, за ч. 2 ст. 102 ЦПК України видача судового наказу провадиться без судового розгляду і виклику стягувача та боржника для заслуховування їх пояснень. Тобто при наявності рішення іноземного суду про встановлення заборгованості, можна було б говорити про необхідність розгляду справ про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів саме у наказному провадженні, яке зумовлює спрощену процедуру розгляду таких справ.
Перешкодою, яка не дозволяє за новим ЦПК використати наказове провадження для розгляду таких справ є положення ст. 97 ЦПК( 2005 року), за якою заява про видачу судового наказу подається до суду першої інстанції за загальними правилами підсудності, встановленими цим Кодексом. В той же час у ст.392 нового ЦПК дається перелік судів, які розглядають справи про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду. Аналізуючи дану норму можна з впевненістю сказати, що у ній йдеться саме про підсудність даних справ судам. Такими судами є суди першої інстанції. У ч.1 йдеться про загальне правило підсудності питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду на клопотання стягувача – така справа розглядається судом за місцем проживання ( перебування ) або місцезнаходженням боржника, у ч.2- йдеться про випадок, якщо боржник не має місця проживання ( перебування ) або місцезнаходження на території України або його місце проживання ( перебування ) або місцезнаходження невідоме, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцезнаходження в Україні майна боржника. У ч.1,2 йдеться про підсудність, але як розцінювати ці правила підсудністі для даної категорії справ. Виникає запитання: чи ці справи підпадають за аналогією під правила підсудності позовного провадження, зокрема статей 109, 110, 114 ЦПК ( в редакції 2005 року) чи правила підсудності наказного провадження. Відповідь на це питання можна дати лише тоді, коли ми визначимося у якому виді провадження будуть розглядатися справи про визнання та приведення до виконання рішень іноземних судів. Залежно від цього необхідно буде внести доповнення у ст.110 ЦПК (2005 року) , де йдеться про підсудність справ за вибором позивача з урахуванням положення, яке закріплене у ч.2 ст.392 ЦПК (2005 року) чи необхідністю доповнення ст.114 ЦПК, де йдеться про виключну підсудність. Чи розцінювати правила про підсудність для категорії справ про визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів як виняток із загального правила ,тобто спеціальні правила підсудності, а дане провадження як самостійне виходячи з ч.2 ст.15 ЦПК (2005 року) де йдеться про те, що законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.
Автором же вважається, що правовий зміст процедури визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів ( розділ УІІІ нового ЦПК ) за міжнародними договорами та конвенціями зумовлює необхідність застосування спрощеної процедури розгляду таких справ, а тому формальну суперечність ст. 97 ЦПК (2005 року) доцільно ліквідувати шляхом внесення доповнення до розділу ІІ нового ЦПК, а саме положення про можливість вирішення у порядку наказного провадження справ про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів, а також відповідних постатейних доповнень.
Хоча автор вважає, що наказне провадження – це оптимальний шлях прискорення вирішення безспірних питань, а не всіх справ взагалі, але при наявності у відповідача обґрунтованих заперечень проти винесення судового наказу, звернення до суду після відмови у видачі судового наказу до наказного провадження, як правило, лише збільшить строк вирішення питання. Так, за ст. 106 ЦПК (2005 року), заява боржника (буквально, будь-яка - уточнено автором) про скасування судового наказу, що подана в установлений строк, є підставою для скасування судового наказу, оскільки застосований вираз „розглядається судом протягом п’яти днів” не встановлює предмету розгляду і у ЦПК не визначено інших можливих варіантів ухвал, наприклад, про відхилення заяви боржника тощо. Таким чином, при всіх позитивних рисах наказного провадження для прискорення вирішення справ законодавцем акцент все ж таки робиться на об’єктивності судового наказу, який вважається неможливим виносити при наявності у боржника заперечень проти цього.
Аналогічно, на нашу думку, має вирішуватися й питання про можливість винесення заочного рішення, оскільки за ч. 4 ст. 169 ЦПК (2005 року) підставами для винесення заочного рішення вважаються:
- обставини, що свідчать про поважність причин неявки в судове засідання і неповідомлення їх суду;
- наявність у справі доказів про це.
Тобто новий порядок розгляду цивільних справ судом, передбачений главою 8 розділу ІІІ нового ЦПК щодо заочного рішення, за своїм характером свідчить про можливість його застосування при вирішенні питання про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів.
Але неможливо ст. 225 ЦПК ( в редакції 2005 року), якою мав бути встановлений порядок заочного розгляду справи, вважати такою, що чітко встановлює сам порядок розгляду справи без участі відповідача. Зокрема, положення про те, що про заочний розгляд справи суд постановляє ухвалу, не може відноситися до порядку розгляду справи, оскільки саме винесення такої ухвали має „символізувати” про перехід до розгляду справи у порядку заочного рішення, а не розцінюватися як складова частина порядку розгляду справи. Тобто все, що має відбуватися після винесення такої ухвали й має вважатися порядком винесення заочного рішення.
Відносно ж зазначеного у ст. 225 ЦПК (2005 року) положення про те, що розгляд справи і ухвалення рішення проводиться за загальними правилами з винятками і доповненнями, встановленими цією главою, то це положення вважається недостатньо обґрунтованим. Зокрема, про який порядок йдеться у цій нормі? Якщо у ст. 226 нового ЦПК чітко встановлені вимоги, яким має відповідати рішення суду, з посиланням на конкретні норми ЦПК, то у ст. 225 ЦПК також вважається доцільним конкретизувати поняття „загальні правила”.
Наприклад, коли відсутній відповідач по справі, то стадія дебатів може перетворюватися лише на формальність, оскільки позивачу необхідно буде «дебатувати» самому із собою, відносно наданих ним же пояснень, тобто ця стадія перетворюється на формальність через те, що ніхто не може заперечити проти наданих ним доводів. Необхідно відмітити, що у п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України” говориться про те, що при судовому розгляді зазначених справ стадія дебатів не застосовується. Отже, це положення підтверджує правильність запропонованої автором концепції.
У постанові ПВСУ регламентований випадок, коли до суду, якому подано клопотання, надійдуть відомості про те, що фактичним місцем проживання (перебування) боржника є територія, на яку поширюється юрисдикція іншого компетентного суду України, він пересилає клопотання за належністю. Однак, він не розкритий у відповідності до умов цивільного процесу автор вважає, що суд може пересилати клопотання за належністю до іншого суду у тому випадку, коли провадження по справі ще не розпочалось. У тих же випадках, коли судом порушено провадження по справі, то він й має його завершити.
Тобто автор вважає, що формальне застосування цього положення може призвести до унеможливлення розгляду справи. Якщо зазначене положення застосовувати формально, то повноваження по розгляду справи можуть постійно змінюватися у залежності від зміни іноземним громадянином готелів, що вважається неприпустимим. Змінити готель значно простіше ніж підсудність, а тому формальне застосування зазначеного положення вважається неможливим.
Цікавим для процесуального аналізу є й положення Постанови ПВСУ відносно того випадку, коли трансформується право на захист боржника від неналежного користування своїми правами стягувачем. Так, передбачається, що виходячи з положень міжнародних договорів (наприклад, ст. 9 Київської Угоди, ст. V Нью-Йоркської конвенції, ст. 36 Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж") про те, що відмова у визнанні й виконанні рішення іноземного суду чи арбітражу провадиться на прохання тієї сторони, проти якої це рішення спрямовано, не можна виключати можливості звернення останньої за наявності для цього підстав із таким проханням до компетентного суду в тому разі, коли сторона, на користь якої постановлено дане рішення, не порушує клопотання про його визнання й виконання, але поряд із цим використовує його на шкоду інтересам боржника. Це положення зумовлено наступним: у першу чергу, порушенням права боржника, по-друге, неможливістю іншим чином захистити своє право. Але предмет такого розгляду суду має зумовлюватися не борговими зобов’язаннями, які боржник вправі виконати у добровільному порядку й без визнання рішення арбітражного суду, а питаннями неможливості виконання або неправомірності постановленого рішення, наприклад, коли боржник не був вчасно повідомлений про розгляд справи арбітражним судом тощо.
Тому автор погоджується з концепцією ПВСУ відносно можливості застосування процедури визнання і приведення до виконання рішень іноземного арбітражного суду, яку ініціюватиме не стягувач, а боржник.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
