31311 (587236), страница 3
Текст из файла (страница 3)
При визначенні істотних умов того або іншого договору слід враховувати, що вирішення цього питання залежить насамперед від суті конкретного договору. Тому не випадково ЦК при визначенні істотних умов договору відсилає до спеціальних норм, присвячених договірним зобов'язанням даного виду і називає істотними насамперед ті умови, які визнані такими згідно із законом і передбачені як обов'язкові самими нормами права, що регулюють ці договірні відносини. Зокрема такий підхід був характерний при визначенні істотних умов так званих господарських договорів постачання, контрактації [42, с.76].
Однак не завжди істотні умови визначаються безпосередньо в законодавстві. Особливо це актуально нині, в умовах переходу до ринкових відносин, наділення учасників господарських відносин реальною самостійністю, в тих випадках, коли йдеться не про державні організації, все більшого значення набувають друга і третя групи істотних умов, зазначених вище. Наприклад, норми про купівлю-продаж, міну, найм, зберігання, спільну діяльність тощо не містять вичерпного переліку умов, однак останні випливають із сенсу відповідного договору і норм, що визначають поняття і сутність договору.
Будь-яка із сторін може визнати недостатніми ті умови, що названі істотними у законі або є необхідними для договору даного виду, і вимагати включення у договір додаткових умов, без яких угода її не влаштовує. У цьому випадку такі умови також набувають значення істотних.
Таким чином, для укладення договору необхідне досягнення угоди з усіх істотних його умов. Водночас іноді недостатньо і такої угоди. Крім неї, зокрема, може вимагатися передання речі, — якщо йдеться про реальний договір (позика, дарування). У встановлених законом випадках договір має бути укладеним у належній формі.
Крім істотних, можуть бути й звичайні умови договору. Звичайними називають ті умови, які передбачені нормативними актами. На відміну від істотних, вони не потребують узгодження сторонами, оскільки автоматично набирають чинності з моменту укладення договору. Тому відсутність у змісті договору звичайних умов не впливає на його дійсність. Наприклад, якщо при укладенні договору майнового найму сторони не домовилися про те, хто має виконувати поточний ремонт речі, автоматично вступає в дію умова, передбачена ч.І ст.776 ЦК, згідно з якою наймач зобов'язаний проводити за свій рахунок поточний ремонт, якщо інше не передбачено законом або договором.
Випадкові умови включаються у договір на розсуд сторін. Так само як і звичайні умови, вони не впливають на факт укладення договору і на його дійсність. Але на відміну від звичайних умов, які передбачаються безпосередньо законом , вони набувають юридичного значення лише тоді, коли вони включені самими сторонами в договір, їх відсутність, так само як і відсутність звичайних умов, не спричиняє недійсності укладеного договору. Крім того, відсутність випадкових умов лише в тому випадку має наслідком визнання договору недійсним, якщо заінтересована сторона доведе, що вона вимагала узгодження цієї умови [44, 107].
Слід зазначити, що всі три групи умов, до якого б вони виду не належали, завдячують своєю появою зрештою лише домовленості сторін, якою одні умови формулюються безпосередньо, а інші — визнаються сторонами договору обов'язковими для них внаслідок самого факту укладення останнього. У цьому, зокрема виявляється значення договору як вольового юридичного акта.
Тлумачення умов договору здійснюється відповідно до ст.213 ЦК, яка визначає загальні правила тлумачення правочинів, про які йшлося у попередніх главах підручника. Крім того, у разі тлумачення умов договору можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови (ст.637 ЦК) 20, 98.
Оскільки договір є загальним юридичним актом двох або кількох осіб, узгодження умов договору між ними проходить як мінімум дві стадії: шляхом пропозиції однією стороною укласти договір (оферта) і прийняття пропозиції іншою стороною (акцепт). Відповідно сторона, що запропонувала укласти договір, називається оферентом, а сторона, що прийняла цю пропозицію — акцептантом.
У зв'язку з цим у юридичній літературі зазначається, що процес укладення договорів зумовлений самою природою цієї правової категорії. Тобто якщо сутність договору полягає у згоді, то тим самим укладення договору, яке є процесом досягнення згоди, спрямоване на досягнення того або іншого правового результату в сфері цивільного права, передбачає виявлення волі кожної з сторін і її узгодження.
Згідно зі ст.639 ЦК договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Проте якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, вій вважається укладеним лише з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Зокрема у разі, якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами. Якщо ж сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.
Договір вважається укладеним у місці проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором.
Порядок вирішення спорів, що виникають у процесі укладення договорів, визначається ст.649 ЦК. Згідно з цією нормою можливість і порядок вирішення переддоговірних спорів залежать від того, чи є підставою укладення договору обов'язковий припис правового акта:
1) якщо підставою договору е припис правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, то спір вирішується судом. Так само судом він вирішується в інших випадках, встановлених законом;
2) якщо укладення договору не пов'язане з приписами правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, то переддоговірні спори можуть бути вирішені судом у випадках, встановлених за домовленістю сторін або законом.
В інших випадках усі розбіжності при укладенні договору усуваються шляхом домовленості сторін.
Зміна або розірвання договору за загальним правилом допускається лише за згодою сторін. При цьому правочин, спрямований на зміну або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обігу.
Винятки із загального правила щодо добровільності зміни або розірвання договору можуть бути передбачені договором або безпосередньо законом. Зокрема договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним вважається таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
Від розірвання (зміни) договору слід відрізняти односторонню повну або часткову відмову від договору, яка можлива лише у випадках, прямо передбачених законом або договором. Так, наприклад, відповідно до ч.2 ст.849 ЦК якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим, замовник має право відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків.
У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір вважається відповідно розірваним або зміненим.
Особливою підставою розірвання або зміни договору є істотна зміна обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору. У цьому випадку договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання (ст.652 ЦК).
Якщо сторони, не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний або змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов:
1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;
2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися;
3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;
4) із суті договору або звичаїв ділового обігу не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.
Крім того, для зміни договору необхідна наявність ще однієї з двох умов:
1) розірвання договору суперечить суспільним інтересам;
2) розірвання договору потягне для сторін (чи однієї з них) шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом.
У разі зміни договору за взаємною згодою зобов'язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо, а у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни [27, 38].
Якщо договір змінюється або розривається за рішенням суду, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.
За загальним правилом сторони не мають права вимагати повернення того, що було викопане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору. Втім згідно з ч.4 ст.653 ЦК сторони мають право своєю домовленістю передбачити повернення переданого за договором. Такі самі наслідки можуть бути встановлені спеціальним приписом закону.
У кожному разі, якщо договір змінений або розірваний у зв'язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.
Відшкодування збитків є заходом відповідальності і отже, до нього застосовуються правила ЦК та інших актів законодавства, якими регулюються відносини відповідальності. Зокрема згідно зі ст.614 ЦК особа, істотне порушення договору якою було підставою зміни (розірвання) договору, звільняється від відшкодування збитків, якщо доведе, що порушення договору сталося не з її вини.
У результаті дослідження суттєвих умов, зокрема стосовно предмета договору про надання послуг, стає зрозумілим, що поняття договору про надання послуг охоплює досить численну групу договорів, яка, в свою чергу, може бути поділена, як мінімум, на дві підгрупи.
Договори першої групи своїм предметом охоплюють і результат діяльності, який гарантується, і, отже, на який послугоотримувач має право розраховувати. Це завжди гарантійні зобов'язання. Кредитори за таких зобов'язань перебувають у набагато кращому становищі, на відміну від ситуації, коли боржник зобов'язаний тільки належним чином здійснювати певні дії, не гарантуючи результату. При гарантійних зобов'язаннях боржник – суб'єкт підприємницької діяльності – звільняється від відповідальності тільки в тому разі, якщо доведе наявність непереборної сили, що створила неможливість виконання зобов'язання. У разі невиконання зобов'язання відповідальність боржника стає автоматичною. Доказом невиконання є тільки той факт, що обіцяний результат не був наданий. Такі договори за своєю правовою природою є досить близькими до договорів на виконання робіт і можуть бути позначені як підрядоподібні. До них слід віднести договори, які без досягнення результату діяльності взагалі втрачають сенс (перевезення, зберігання, аудит і т. ін.), або коли корисний ефект цілком забезпечується обачливим і турботливим виконанням своїх обов'язків, і виконавець, укладаючи договір, міг припускати з достатньою мірою ймовірності його досягнення [34, 58].
Друга підгрупа договорів характеризується тим, що результат діяльності не охоплюється предметом договору й перебуває за межами договірного зобов'язання. У таких договорах результат дійсно не може бути гарантований, і зобов'язання буде вважатися виконаним належним чином у разі, якщо діяльність послугодавця виконується у точній відповідності з договором. До цієї підгрупи слід віднести договори послуг, у яких досягнення поставленої мети ускладнене низкою невідомих наперед обставин, що мають об'єктивно-випадковий характер і стосуються або особистості споживача послуг (ступінь занедбаності захворювання при наданні медичних послуг, здібностей того, кого навчають, при наданні освітніх послуг), або обставин зовнішнього характеру, про які сторони при укладенні договору не могли й не повинні були знати, але ймовірність виникнення яких не виключена.
Тобто результат діяльності охоронця, хоча й не втілюється в якусь матеріальну форму, може бути гарантованим і є невід'ємною частиною відповідних дій як таких. У цьому разі можна виходити із принципу: немає результату – немає дій. Крім того, практично єдиним критерієм оцінки якості наданої послуги з охорони майна, в усякому разі для послугоотримувача, є саме той корисний ефект, на одержання якого вона спрямована.
Однак, позитивний результат послуги з охорони майна, з урахуванням передбаченого договором способу охорони, цілком може бути гарантований, і саме його наявність або відсутність буде основним критерієм оцінки належного виконання договірного зобов'язання.
Зіставляючи договір охорони майна з договором зберігання, можна зробити висновок, що договір охорони майна має істотні відмінності й не може розглядатися як спеціальний вид договору зберігання.
Розміщення поняття договору охорони в главі 66 ЦК України, присвяченій договору зберігання, як спеціального виду договору зберігання необхідно визнати помилковим. Відносини, опосередковувані договором охорони повинні регулюватися не правилами про зберігання, а загальними нормами ЦК про оплатне надання послуг.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
