29526 (587056), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Л. Радзієвська, яка займається дослідженням проблем нотаріату в Україні, вважає: "Предметом нотаріального процесуального права є суспільні відносини, що регулюються цим правом. Нотаріальне процесуальне право не є самостійною галуззю права України". Однак з таким висновком не можна погодитись, оскільки перше речення суперечить другому. Є самостійний предмет — правовідносини, які виникають при вчиненні нотаріальних проваджень і які, зрозуміло, не можуть виникати в інших галузях права, але одночасно констатується відсутність підстав для визнання нотаріальної науки самостійною галуззю права.
Більшу увагу предмету нотаріального процесуального права приділяє В. Баранкова, яка вважає: "Предметом нотаріального процесуального права є нотаріальні процесуальні правовідносини, що характеризуються наступними особливостями: обов'язковим суб'єктом їх є нотаріус; загальним об'єктом — задачі нотаріальної діяльності; їхній зміст складають процесуальні права й обов'язки суб'єктів нотаріального процесу, а також діяльність останніх; виникають такі правовідносини, тільки коли існують норма права, що безпосередньо передбачає можливість їхньої появи. Отже, предмет нотаріального процесуального права — це суспільні відносини, що складаються між нотаріусами (нотаріальними органами), з одного боку, і іншими особами — суб'єктами нотаріального провадження — з іншої, з приводу посвідчення прав і фактів, що мають юридичне значення, а також здійснення інших нотаріальних дій з метою надання їм юридичної вірогідності" [66, с. 378].
Така позиція більш конкретна і заслуговує на увагу, але за своєю суттю вона зводиться до раніше наведених точок зору інших науковців. Ми вважаємо, що предмет дослідження та врегулювання є значно ширшим, що випливає з поняття нотаріату та нотаріальної науки.
Однак із тим висновком, якого дійшла В. Баранкова, важко погодитись. Так, вона вважає: "Предметом цивільного процесуального права є суспільні відносини, що виникають при здійсненні правосуддя по цивільних справах, що не виключає, однак, деяку спільність предметів цивільного процесуального і нотаріального процесуального права, обумовлену єдністю спірної і безспірної юрисдикції. А.Г. Гойхбарг, наприклад, відзначав, суд, розглядаючи безспірні справи в порядку окремого провадження, діє скоріше як орган нотаріальний, що засвідчує визначені факти, що є підставою для обумовлених ними прав визначених осіб". Так, В. Баранкова посилається на позицію А. Гойхбарга, але не враховує останніх досягнень цивілістів в галузі цивільного процесу.
Вважати предметом регулювання правовідносини дуже складно, оскільки правовідносини — це не абсолютна категорія, на яку спрямовується вплив норм права. За допомогою норм права досягається певна поведінка суб'єктів правовідносин. Шляхом визначення прав та обов'язків, а також санкцій за неправомірні дії, стимулюється законослухняний спосіб поведінки в тих чи інших правовідносинах.
Таким чином, вважаємо, що позиції зазначених вище вчених ґрунтуються на законодавстві, але нотаріальна наука — ширше поняття, ніж законодавство про нотаріат [3, с. 2]. Стосовно ж предмета правового регулювання нотаріату, який є лише складовою частиною нотаріальної науки, то під ним слід розуміти багатоаспектне утворення, що характеризується низкою параметрів:
за суб'єктним складом, до якого відносяться не тільки особи, що вчиняють нотаріальні провадження з наданими їм повноваженнями та особи, що звернулись за їх вчиненням, а й особи, що сприяють вчиненню нотаріальних процесів;
за характером існуючих між суб'єктами суспільних правовідносин необхідно виділяти: правовідносини як зовнішнього характеру (нотаріус — зацікавлена у вчиненні нотаріального провадження особа), так і внутрішні відносини в структурі нотаріальних органів та адміністративні відносини між структурою нотаріату та державними органами;
за реальною поведінкою суб'єктів нотаріальних правовідносин необхідно виокремлювати: правомірну поведінку (правомірні дії), яка чітко відповідає встановленим в законодавстві про нотаріат нормам, а також ту, що не відповідає таким нормам і потребує розвитку нотаріального законодавства або кваліфікується за нормами інших галузей права;
за фактичними ситуаціями, на які впливають юридичні обставини, пов'язані з певними подіями та становищем (за юридичними фактами, які не залежать від волі суб'єктів нотаріальних правовідносин).
Цікавою для аналізу є й позиція Вищої атестаційної комісії України, згідно з якою пропонується виділяти не тільки предмет, а й об'єкт наукового процесу. А саме: згідно з пунктом 3.4. Наказу від 21 березня 1997 р. № 121 "Про запровадження переліків та форм документів, що використовуються при атестації наукових та науково-педагогічних працівників" (із змінами і доповненнями) пропонується виділяти об'єкт і предмет дослідження як категорії наукового процесу, що співвідносяться між собою як загальне і часткове. В об'єкті виділяється та його частина, яка є предметом дослідження. Саме на нього спрямована основна увага в цьому дослідженні [53, с. 28]. За аналогією можна встановити, що об'єктом нотаріальної науки України є вся інформація, що стосується організаційної структури нотаріату та нотаріального процесу, яку лише умовно можна поділити на наступні елементи:
Стабільні — маються на увазі більш-менш усталені наукові джерела, а саме: законодавство, яке лише на сучасному етапі відрізняється динамічним чинником, історичні пам'ятки тощо;
Динамічні — юридична практика та наукові поняття, теорії, концепції як специфічний елемент предмета науки. З одного боку, це — результат пізнання, а з іншого — об'єкт вивчення на новому етапі цієї пізнавальної діяльності. Оскільки обсяг подібної інформації останнім часом значно зростає, саме тому цей елемент вважається динамічним, найскладнішим і зумовлює необхідність систематизації інформації.
Таким чином, необхідно відрізняти об'єкт і предмет науки про нотаріат і конкретизувати останній.
Порівняємо й новітні концепції, спрямовані на виділення науки про адвокатуру (адвокатології), предметом якої Ю. Любшев вважає "...те, що вона вивчає. Предметом науки про адвокатуру виступає, перш за все, сама адвокатура як явище соціального життя, узаконене державою, яка у зв'язку з цим видає обов'язкові правові норми і приписи. До предмету належить і теоретичне осмислення: а) закономірностей виникнення цього інституту, його функціонування; б) співвідношення із державною владою та загальнолюдськими цінностями; в) з'ясування змісту і форм роботи адвокатів; г) розгляд юридичних відносин і зв'язків адвокатури з правоохоронними і державними органами; д) розуміння особливостей правової культури і правосвідомості адвокатів". Проте тут необхідно враховувати, що нотаріат у своїй діяльності спирається на сформовану в законодавстві процедуру вчинення нотаріальних дій, а адвокатура такої процедури не має, оскільки діяльність адвокатів зумовлена наданими їм у різних нормативних актах межами повноважень. Крім того, в наведеному визначенні пункт "б" відрізняється загальним, а не конкретним змістом, оскільки адвокат захищає опосередковано загальнолюдські цінності шляхом захисту прав та інтересів окремих суб'єктів. Поняття "зміст" роботи адвокатів реально визначити та сформулювати дуже складно, оскільки воно не може бути конкретизованим без відповідної процедури діяльності адвокатів [86, с. 8].
Структуру нотаріальних органів разом із кореспондованими їм повноваженнями щодо вчинення нотаріальних проваджень.
Теорію нотаріального процесу, яка має включати властиві нотаріату процедуру вчинення нотаріальних проваджень та правовідносини, характерні для нотаріального процесу, узагальнювати практику вчинення нотаріальних проваджень.
Систематизація наукової інформації завжди має відповідне групування, що в теорії права отримало назву правових інститутів, які, в свою чергу, складаються із окремих питань та ідей. Останнє положення пропонємо як альтернативу існуючій науковій термінології, оскільки не погоджуюсь із принципом побудови інститутів науки з норм права. Така структура галузей науки може свідчити про стабільність і непорушність наукових знань, що неприйнятне для будь-якої науки, оскільки заперечує можливість наукового дослідження. Якщо виходити з концепції С. Алексеева, що догма права — основа юридичних знань, то ми заперечуємо науку взагалі та юриспруденцію зокрема. Так, говорячи про догму, він розуміє під цим терміном "щось тверде та постійне, яке не підкоряється вільному розсуду та свавіллю", а передбачається вивчати догму права у дисципліні — юридичному позитивізмі.
В основі будь-якої правової науки має лежати не догма, а певне суб'єктивне право окремого громадянина або юридичної особи, і лише сукупність інтересів усіх суб'єктів та інтересів держави мають визначати зміст закону. Сучасна наука повинна простежувати позитивізм дії закону в часі і впливати на його правильне викладення, розуміння, застосування, оцінювати його вплив на суспільні відносини і в остаточному підсумку — на його скасування або внесення до нього змін, коли він втрачає позитивний вплив на суспільні відносини. При цьому на сучасному етапі розвитку суспільних відносин та законодавства є можливість говорити, що деякі нормативні акти просто не мають реального впливу на суспільні відносини. Тому багато наук, основа яких базувалась на законодавстві і лише відтворювала коментований авторами його зміст, стають "аморфними" разом із базисом (законом), який вони відтворювали. Вбачаючи в нотаріаті реальну потребу суспільства, а також враховуючи ті можливості, які закладені в нотаріальний процес для охорони і захисту прав осіб, необхідно забезпечити життєздатність цієї процедури шляхом позитивного впливу не тільки на нотаріальну практику, а й на нормотворчість, присвячену нотаріату. Останнє положення буде нездійсненним, якщо наука лише тлумачитиме чинний закон [20, с. 67].
Тому загалом можна погодитися з позицією В. Карташова, який пропонує юридичні науки стосовно практики поділяти на фундаментальні (наприклад, загальна теорія держави і права, загальна теорія правової системи суспільства) та прикладні (криміналістика та ін.). Але, конкретизуючи кожну галузь науки, можна також виділяти фундаментальні та прикладні теорії, спрямовані лише на конкретизацію законодавства або практики діяльності окремих суб'єктів. Тому виділення фундаментальних наук, які узагальнюватимуть та розвиватимуть теоретичні дослідження в окремих галузях права або створюватимуть новітні теорії розвитку суспільства тощо, на нашу думку, є необхідним. Водночас для того, щоб вважати окремі галузі права такими, що їх межі не дозволяють здійснювати фундаментальні дослідження, немає підстав. Наприклад, якщо припустити, що лише у фундаментальних науках можливі фундаментальні дослідження, виходить, що докторські дисертації можна захищати лише по цих дисциплінах. Це випливає з позиції В. Карташова: "Мета фундаментальних досліджень — теоретичне осмислення глибинних процесів, закономірностей виникнення, організації і функціонування правових явищ безвідносно до їх негайного і безпосереднього використання в конкретній практичній діяльності". Така позиція може зашкодити розвитку галузевих правових наук, оскільки принижує їх значення і шкодить правильному розумінню "прикладних" наук. Водночас вважаємо корисним застосування терміна "фундаментальні" дослідження в тому ж значенні, як це запропоновано В. Карташовим, але для всіх галузей права. Так, Конституційне право України базується на правовому акті — Конституції України, і більшість досліджень буде спрямована на вдосконалення законодавства, але ця наука дійсно є фундаментальною не тільки для окремих галузей права, а й для життя суспільства в цілому. Так, більшість положень Конституції складають основу багатьох галузей правової науки та принципи побудови інших нормативних актів, на її підставі розроблено та удосконалено багато нормативних актів, яким надано демократичного характеру тощо, а за запропонованою класифікацією конституційне право має належати до прикладних наук. Тому такий поділ слід вважати умовним і не зовсім коректним [59, с. 62].
Спробуймо проаналізувати систему нотаріальної науки шляхом відтворення її складових частин за аналогією з іншими напрямками наукових досліджень, які узагальнені в певні галузі права або самостійні науки. При аналізі організаційної структури нотаріату в Україні можна дійти висновку, що державні нотаріуси належать до державних службовців, а за своїми повноваженнями — до правоохоронних органів. Отже, та частина наукової інформації і законодавства, що регламентує організаційні засади діяльності державних нотаріусів, має бути віднесена до адміністративного права. Водночас приватні нотаріуси за багатьма аспектами не можуть вважатись адміністративним органом, а правові засади їхньої діяльності визначені лише Законом України "Про нотаріат". При цьому правовий статус приватного нотаріуса досі не визначено, хоча всі ознаки юридичної особи в їх організаційній формі і діяльності присутні.
Крім того, спеціальні дослідження щодо розвитку нотаріату України не можна вважати такими, що належать суто до нотаріальної науки, оскільки вони в основному є історичними, хоча й висновки, зроблені авторами, матимуть правовий зміст. Міжнародно-правові аспекти нотаріального процесу мали б також відноситись до науки міжнародного права, але вони мають застосування в законодавстві про нотаріат.
Чимало вчених останнім часом приділяють значну увагу порівняльним аспектам нотаріальної науки України щодо досягнень у цій сфері інших країн. Тому, виокремлюючи в самостійні одні науки або відриваючи одні частини правової науки від інших, нівелюватимемо загальну мету наукової діяльності — вдосконалення правової системи, законодавства, розвиток сфери нотаріальних послуг, поліпшення нотаріальних правовідносин тощо. Спробуймо розвивати організаційну структуру нотаріату окремо від процедури вчинення нотаріальних проваджень відповідно до поділу норм матеріального і процесуального законодавства. На наш погляд, така ситуація неодмінно призведе до неузгодженостей процедури та організаційної структури, до дублювання та неузгодженості норм. Сучасна законотворча діяльність допускає неузгодженості в одному нормативному акті. Так, у ст. 4 проекту Закону "Про нотаріат" зазначається: "Архіваріуси державних нотаріальних архівів мають право вчиняти нотаріальні дії, передбачені статтею 65, по справах, які передані до державних нотаріальних архівів". І точно така фраза використана в ст. 65, але без посилання на ст. 4. У ч. 2 ст. 4 зазначається, що архіваріуси державних нотаріальних архівів можуть вчиняти такі нотаріальні дії: вжиття заходів до охорони спадкового майна; видача свідоцтва про право на спадщину; видача дублікатів документів, що зберігаються у справах нотаріального архіву [39, с. 121].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
