29526 (587056), страница 12
Текст из файла (страница 12)
Таким чином, моя концепція стосовно меж дослідження нотаріально-адміністративних відносин по суті залишилась тією ж, але попередній аналіз свідчить про розширення меж дослідження нотаріально-адміністративних правовідносин.
Нотаріально-адміністративні правовідносини мають визначати, на наш погляд, які положення безпосередньо стосуються внутрішніх взаємовідносин у структурі нотаріату, а саме:
правові аспекти взаємовідносин у структурі нотаріату, складовою частиною яких є дисциплінарна відповідальність державного і приватного нотаріуса тощо;
положення про оновлення нотаріату України.
Але можна констатувати, що на сьогодні реальних змін у регламентації нотаріально-адміністративних відносин не відбулось, тому порушені проблеми не втратили своєї актуальності. Але на відміну від попередніх публікацій, торкнуся лише основних проблем, що властиві нотаріально-адміністративним правовідносинам. Постійно робляться спроби змінювати законодавство, за допомогою інструкцій, положень, директив, листів, наказів та указів встановлювати різні ставки щодо справляння податків з доходу приватних нотаріусів, визначати норми тих чи інших положень, що регулюють нотаріальну діяльність. Це призводить до невпевненості нотаріусів, конфліктних ситуацій тощо.
Стосовно взаємовідносин, які мають місце між нотаріусами приватними, між приватними та державними, посадовими особами виконкомів та посадовими особами, зазначеними у ст. 40 Закону, виникає питання про підстави їхньої співпраці. На наш погляд, тут можливі дві підстави: цивільно-правова угода про співпрацю та вимоги законодавства (ст. 60 Закону). Гіпотеза про можливість виникнення між нотаріусами певних правовідносин, що регулюються цивільними угодами про співпрацю, обумовлюється необхідністю налагодження тісних взаємозв'язків між особами, що вчиняють нотаріальні дії в різних регіонах. Так, розгляньмо ситуацію, коли боржник і кредитор мешкають у різних містах, і громадянин бажає скористатись нотаріальним провадженням щодо передачі грошей кредитору через нотаріальну контору. В такому разі громадянину для передачі грошей необхідно їхати до нотаріуса за місцем проживання кредитора (в протилежному випадку кредитору необхідно було б їхати до нотаріальної контори за місцем проживання боржника, що є некоректним стосовно правомочної особи і привілеєвим щодо зобов'язаної особи), де будуть прийняті гроші в депозит. Якщо ж між нотаріусами будуть налагоджені зв'язки, то тоді від нотаріуса, який прийняв гроші в депозит, вимагатиметься лише встановлення у кредитора, до якої нотаріальної контори необхідно переказати гроші. А від іншого нотаріуса вимагатиметься їх видача. Таким чином, принцип сприяння громадянам та юридичним особам у вчиненні нотаріальних дій набуде додаткового змісту, що зумовлює також необхідність виникнення тісних взаємозв'язків між нотаріусами [48, с. 115].
Але виходячи із функцій нотаріату в Україні, необхідно розробити й певну систему взаємодії нотаріату з правоохоронними органами, що має здійснюватись через Міністерство юстиції, яке, на нашу думку, повинно виконувати функцію координатора такої діяльності. При цьому повинен враховуватися процесуальний характер нотаріальної діяльності. Така взаємодія має бути відображена в Законі та спрямована на вирішення загальних правоохоронних та правозахисних функцій держави.
Для виконання таких функцій сьогодні вже діють Єдиний реєстр для реєстрації заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, Єдиний реєстр доручень, запроваджені спеціальні бланки нотаріальних документів, здійснюється нотаріусами інформування органів опіки та піклування про угоди за участю неповнолітніх та недієздатних осіб. Але для виконання правоохоронної функції недостатнім є односторонній потік інформації — від нотаріуса до інших правоохоронних органів. Наприклад, якщо Національний банк надсилає телеграму "відносно підробки векселів", то відповідна інформація має надходити й до Мін’юсту, оскільки нотаріусами вчиняються нотаріальні дії з векселями і тому зрозуміло, що така інформація цікавить кожного нотаріуса. Крім того, на нашу думку, доцільно створити єдиний інформаційний банк даних щодо осіб, які є психічно хворими, визнані судом недієздатними та одночасно є власниками нерухомості, а також щодо втрачених паспортів, інших документів, за якими встановлюється особа, тощо.
Особливо проблемним у наш час є питання стосовно можливості держави регламентувати чисельність приватних нотаріусів у адміністративному порядку. Це положення виникло з пункту 4 Указу Президента України від 23 серпня 1998 р. № 932/98 "Про врегулювання діяльності нотаріату в Україні", в якому зазначається, що кількість приватних нотаріусів у межах нотаріального округу визначається Міністерством юстиції України залежно від чисельності населення. На підставі Указу був виданий наказ Міністра юстиції України від 12 січня 1999 р. №2/5, в якому без визначення основного критерію — зв'язку між чисельністю населення, що припадає на одного приватного нотаріуса, зроблено обмеження по регіонах загальної кількості приватних нотаріусів. На запровадження цього положення був введений Єдиний реєстр нотаріусів. Таке обмеження доступу до приватної нотаріальної діяльності серед юристів отримало неофіційну назву "квотування" [13, с. 134].
Розгляньмо випадок, який суперечить можливості практичного застосування цього наказу. Так, стосовно кількості посад державних нотаріусів, як було раніше зазначено, діє принцип керівництва цим питанням з боку Міністерства юстиції України, отже, кількість посад державних нотаріусів може визначатися вищезазначеними органами. Але щодо кількості робочих місць приватних нотаріусів квотування суперечить нормі закону. А саме, тут необхідно виходити з чинної норми закону — відмова у реєстрації приватної нотаріальної діяльності не допускається (ст. 24 Закону), крім того, з вищенаведеного випливає: це питання регулюється Законом, а не Міністерством юстиції. Так, на підставі цього положення будь-який державний нотаріус може подати заяву про звільнення з роботи із збереженням свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю і подати заяву про реєстрацію приватної нотаріальної діяльності. Таким чином, якщо й вважати квотування можливим та необхідним, то лише посад державних нотаріусів.
З аналізу проекту Закону України "Про нотаріат", який був розроблений під керівництвом квебекських фахівців, стає зрозумілою тенденція до обмеження кількості приватних нотаріусів і нотаріусів взагалі. Так, пропонується запровадити лише приватну форму нотаріальної діяльності. Дійсно, в Квебеку така форма діяльності себе виправдовує, хоча й з певними ускладненнями, але рівень життя громадян Канади значно вищий, приватним нотаріусам Квебеку дозволено займатись поряд з нотаріальною також підприємницькою діяльністю, в законодавстві цієї країни не існує обов'язку громадян вчиняти певні юридично значимі дії лише в нотаріальному порядку тощо [41, с. 90].
Отже, зрозуміло, що необхідність квотування виникла на підставі: з одного боку, бажання перешкоджати легальному переходу державних нотаріусів, які отримують за свою роботу мізерну заробітну плату, до приватного нотаріату; а з іншого, бажання приватних нотаріусів зменшити рівень конкуренції.
Перша ж причина неправомірна, оскільки державні нотаріуси, виконуючи більше нотаріальних дій, ніж приватні, отримують значно меншу заробітну плату, ніж дохід приватного нотаріуса. Отже, сьогодні, "прив'язуючи" державного нотаріуса до державної нотаріальної контори його фактично позбавляють можливості обрати приватну форму нотаріальної діяльності, яка в подальшому зможе забезпечити конкурентоспроможність.
Друга ж причина, коли неможливість займатись обраною професією штучно створюється — це, безумовно, певною мірою запровадження монополізму у приватній сфері діяльності. Здорова конкуренція серед приватних нотаріусів не тільки можлива, а й необхідна: для розвитку нотаріальної практики щодо нових юридичних послуг та збільшення кількості, якості і змісту нотаріальних проваджень; для запровадження ініціативи приватних нотаріусів у законодавство; для зменшення плати за їх послуги; підвищення рівня юридичної допомоги; для "природного", а не штучного відбору приватних нотаріусів, здатних працювати краще за інших; для надання можливості молодим юристам спробувати власні сили у цій професії тощо. Таким чином, усі негативні наслідки такого заходу, як квотування навіть важко передбачити.
З аналізу Закону можна зробити висновок про те, що стажистом нотаріуса може бути не тільки громадянин України, а й громадянин іншої країни або особа без громадянства. Це положення дозволяє не лише готувати студентів-іноземців за спеціальністю правознавство, а й надає їм можливість проходити стажування в державних нотаріальних конторах або у приватних нотаріусів, але отримати свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю іноземні громадяни та особи без громадянства в Україні не можуть. Тому потрібно визначитись з можливістю отримання такими особами відповідних документів, що буде корисним в разі прийняття Української нотаріальної палати до Міжнародного Союзу Латинського Нотаріату [84, с. 8].
У проекті нового Закону передбачається суттєве збільшення строку стажування — до двох років. Пропозицію щодо збільшення строку стажування вважаємо помилковою, оскільки вона не має достатнього обґрунтування. Проходження стажування повинно виконувати певне завдання, а саме: надати можливість оволодіти на практиці певними знаннями, що стосуються порядку вчинення нотаріальних проваджень та оформлення вчинених нотаріальних дій. При цьому вбачаю за необхідність розробку Типової програми проходження стажування, орієнтованої на продовження навчання і поглиблення знань, що були отримані при навчанні у ВНЗ. Зараз це завдання покладається на керівників стажування в державних нотаріальних конторах та приватних нотаріусів і опирається на Примірку програму стажування осіб, які мають намір займатися нотаріальною діяльністю, яка не відповідає вищезазначеним положенням.
Таким чином, час стажування має визначатися на підставі Типової програми проходження стажування, а не рівнем професійної підготовки стажистів. Можливість стажиста оволодіти певними знаннями під час проходження практики залежить: по-перше, від бажання і здатності стажиста засвоїти основні практичні навички цієї спеціальності; по-друге, від визначеності вимог щодо оволодіння знаннями та конкретних умов проходження практики, а також рівня допомоги керівника стажування. Пропонуємо доповнювати висновок керівника про результати проходження стажування, що складається по закінченні строку стажування, конкретними відповідями на питання: стажист оволодів у повному обсязі практичними навичками роботи за спеціальністю нотаріуса чи оволодів у недостатньому обсязі з таких причини: суттєві порушення типової програми стажування, відсутність у практиці нотаріальної контори випадків вчинення нотаріальних проваджень (перелік) тощо. Такий висновок та індивідуальний план проходження стажування будуть свідчити про рівень підготовки стажиста. У вищезазначених Рекомендаціях (пункти 2.6, 2.7) пропонується керівнику відобразити (тобто перелічити) у висновку про результати проходження стажування одержані під час стажування практичні навички та знання, що, на нашу думку, недоцільно, оскільки це — фактичне перенесення відомостей з індивідуального плану до висновку, що може бути зроблено шляхом підпису тих положень індивідуального плану, які були здійснені [26, с. 12].
Але для запровадження такого механізму в життя необхідно мати Типову програму проходження практики, яка не буде включати пункти щодо оволодіння знаннями окремих інститутів цивільного права або теоретичними положеннями нотаріального процесуального права, а відповідатиме загальному напрямку проходження стажування — оволодінню знаннями та навичками для практичної роботи нотаріуса.
Закінчення такого важливого етапу навчання, як стажування здійснюється у державних нотаріальних конторах складанням керівником стажування висновку і затвердженням його завідуючим державною нотаріальною конторою. У Рекомендаціях не зазначено, яким чином має закінчуватись проходження практики у приватного нотаріуса. Тож вочевидь вирішення цього питання має бути аналогічним: приватний нотаріус складає висновок про результати проходження стажування і затверджує його особисто.
На нашу думку, в разі недостатнього оволодіння практичними навичками і знаннями під час проходження стажування стажист може просити завідуючого державною нотаріальною конторою або приватного нотаріуса про подовження строку стажування. Тож необхідно передбачити також строки продовження стажування.
Оскільки проходження стажування має визначати підпорядкованість певної особи нотаріально-адміністративним правовідносинам, є сенс говорити про правові аспекти цих відносин. Тому пропонуємо ввести таке поняття, як "припинення стажування" і поширювати підстави щодо анулювання свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю, передбачені ст. 12 Закону, на правовідносини щодо припинення стажування [49, с. 39].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
