183045 (584557), страница 2
Текст из файла (страница 2)
новий економіка інновація індійський
Національна модель передбачає продаж інноваційних товарів та послуг переважно на внутрішньому ринку, тобто дослідження, розробки і виробництво орієнтовані на національних клієнтів. Індійська модель побудована на офшорному бізнесі у сфері програмування.
Таким шляхом йшли майже всі нові індустріальні країни, однак недоліком цього підходу є неможливість досягнення лідерства на світовому ринку інновацій, оскільки країна залишається лише виконавцем замовлень більш розвинутих країн. Ізраїльсько-скандинавська модель — це експорт наукомісткої та високотехнологічної продукції та послуг на міжнародний ринок.
При цьому експортні виробництва є пріоритетними в структурі національних економік. Таким шляхом розвиваються Фінляндія, Швеція, Норвегія, Ісландія.
Однак ці моделі не віддзеркалюють концептуальних засад, механізмів та інституційного оформлення відносин між споживачами та розробниками (виробниками) інноваційної продукції на самому внутрішньому ринку.
Аналіз розробок російських фахівців, вивчення зарубіжного досвіду щодо організаційних форм розвитку ринку інновацій дозволив їх систематизувати на базові та матричні/двофакторні моделі, які, у свою чергу, поділяються на моделі бюджетного та підприємницького секторів ринку (рис. 1.).
Військово-орієнтована модель ринку нововведень вимагає існування широкої мережі державних структур, які є замовниками (від імені держави) науково-технічної продукції оборонного профілю.
Причому військово-орієнтована модель може мати два різновиди — замкнуту модель і ступінчасту. Замкнута військово-орієнтована модель передбачає проведення НДДКР переважно спеціалізованими науково-технічними організаціями військового профілю відповідної відомчої підпорядкованості. Ця модель є умовно-ринковою, оскільки зазначені військові організації є в основному державними, тобто фінансуються з державного бюджету.
Ступінчаста військово-орієнтована модель допускає існування розгалуженої системи розробників — від спеціалізованих державних науково-технічних організацій до приватних цивільних підприємств і організацій, а також різноманітних консалтингових та інжинірингових фірм.
Рис. 1. Моделі ринку інновацій
Селективна модель державного сегмента ринку науково-технічної продукції заснована на фінансуванні з боку держави НДДКР – широкої системи державних невійськових пріоритетів і програм. Ця модель також має два різновиди: бюджетну та змішано-пайову.
Бюджетна селективна модель характерна для майже стовідсоткового фінансування НДДКР відповідно до державних науково-технічних пріоритетів і програм за рахунок державного бюджету. Учасниками робіт тут є науково-технічні організації різних форм власності. Змішано-пайова селективна модель передбачає участь держави у фінансуванні НДДКР спільно із приватними (комерційними і некомерційними) науковими організаціями. Власниками науково-технічної продукції в цьому варіанті стають змішані державно-приватні організаційні структури. Вони ж можуть бути як її споживачами, так і продавцями.
Підприємницький сектор ринку інноваційної продукції має значно більше моделей розвитку. На цьому ринку можна виділити: контрактну модель; монопсонічну модель (модель одного замовника); поліпсонічну модель; модель монополії розробника; конкурентну модель.
Контрактна модель характеризується наявністю розробників НДДКР, що не володіють чіткою спеціалізацією. Ці розробники не орієнтовані на постійних замовників. Контракти, що укладаються ними, нерідко мають випадковий характер, зумовлений ситуаційними потребами.
Монопсонічна модель (модель одного замовника) характеризує ситуацію, коли розробник науково-технічної продукції працює в основному на одного споживача. Така ситуація характерна для вузькоспеціалізованих науково-технічних організацій, що працюють у галузі, яка складається з одного підприємства (або об’єднання підприємств). При цьому підприємство-замовник може отримувати науково-технічну продукцію від інших розробників.
Поліпсонічна модель формується тоді, коли один розробник пов’язаний з кількома підприємствами-споживачами. Такий ринок може мати місце переважно в двох ситуаціях — у разі наявності в галузі кількох однотипних самостійних підприємств і в разі диверсифікованості розробника.
Модель монополії розробника виникає в умовах орієнтації споживача на одного розробника науково-технічної продукції. У цьому випадку розробник диктує свої умови виробникові, має місце його низька зацікавленість у задоволенні існуючих потреб виробника. Дана модель, як зазначають фахівці, переважає у російській промисловості [21]. Багато в чому до такої ситуації привела багаторічна боротьба проти дублювання НДДКР. Конкурентна модель, навпаки, передбачає наявність вибору споживачем розробників науково-технічної продукції. У цьому разі розробники конкурують між собою за ринки збуту продукції і за споживача.
Матричні моделі ринку нововведень дають можливість подати його основні типи у взаємозв'язку ключових чинників, що впливають на інноваційні процеси. Так, моделі державного ринку інновацій визначаються двома чинниками — часткою державного сектору в загальному обсязі НДДКР та місткістю (інтенсивністю) державного сегмента ринку військово- і пріоритетно-орієнтованих НДДКР.
Квазіринкова модель державного сегмента ринку нововведень характеризується високою часткою державного сектору НДДКР в загальних витратах на НДДКР при високій інтенсивності державного сегмента ринку військових і пріоритетно-орієнтованих НДДКР. Таке поєднання передбачає насичення державного ринку розробками самих державних науково-технічних організацій. Даний ринок є умовним, оскільки при трансфері результатів НДДКР не відбувається зміни власника і ринкового підтвердження споживчої вартості зазначеної продукції. Навіть якщо одна і та сама технологія розробляється кількома науково-технічними організаціями, а замовник приймає її лише від однієї з них, то ця акція, як правило, запланована заздалегідь і передбачає відшкодування витрат усіх розробників.
Модель відцентрової орієнтації державних НДДКР (висока частка державного сектору НДДКР при малій місткості ринку військово та пріоритетно-орієнтованих НДДКР) передбачає орієнтацію державного сектора НДДКР на розв’язання «недержавних» завдань та характерна для директивної економіки, коли всі науково-технічні організації належать державі. У децентралізованій системі такі організації також можуть бути, коли виробництво належить до приватного сектору, а наука — до державного. У цьому разі існує ринок інноваційної продукції, у якому споживачем є приватний сектор промисловості, а виробником — державна науково-технічна організація. Така ситуація може мати місце, якщо держава прагне зберегти існуючий профіль і потенціал наукових організацій.
Модель стагнаційного ринку промислової науково-технічної продукції (формується при незначних витратах підприємства на НДДКР та суттєвих вилученнях у цільові фонди). Дана модель характеризується слабким розвитком внутрішньофірмових НДДКР та їх проведенням в основному за рахунок розробок за контрактами із самостійними науково-технічними організаціями. При високій частці вилучення первинних доходів платоспроможний попит знизиться. Але оскільки обсяг промислових НДДКР і так невисокий, ситуація скоріше за все відповідатиме випадку застою, коли проводитимуться незначні НДДКР, невеликі технологічні удосконалення.
Модель ринку контрактних НДДКР, що потенційно розширюється (низький рівень вилучення доходу при високому розвитку внутрішньофірмових НДДКР), може створити основу для нарощування ринку за рахунок проведення НДДКР силами сторонніх контрактних організацій. Ці роботи покликані доповнити дослідження, що проводяться внутрішньофірмовими підрозділами, забезпечити основу для диверсифікації виробництва.
Модель ринку промислової науково-технічної продукції, що потенційно розширюється, — низький рівень вилучення доходів при недостатньому розвитку внутрішньофірмових НДДКР — створює передумови для розширення цих НДДКР, а також попиту на науково-технічну продукцію.
Крім того, викладене раніше дозволяє зробити висновок, що ринок інновацій являє собою дворівневу систему. На першому рівні ринку створюються напівфабрикати інноваційних товарів. Щоб їх можна було споживати, необхідно докласти додаткових зусиль у рамках кінцевих стадій інноваційного процесу. На другому рівні ринку інновація являє собою готовий інноваційний товар. Його споживання підвищує науково-технічний рівень виробництва, сприяє технологічному удосконаленню засобів праці й інших товарів, поліпшенню організації та управління як економічними, так і соціальними процесами.
3. Особливості індійської моделі економічного розвитку
Починаючи з 1991 р., Індія обрала модель лібералізації та активного включення до міжнародного поділу праці. Вже на початкових етапах реалізація цієї моделі забезпечила підвищення темпів економічного зростання з 4-6% у 1980-1990-х рр. до 10,3% у 2005 р. та 11% у 2007 р. Зростання спостерігається у всіх галузях виробництва, як товарів, так і послуг, особливо у сфері високотехнологічних послуг, зокрема, телекомунікацій, роздрібній торгівлі, фінансовому секторі. Підвищення доходів населення стимулює внутрішнє споживання, проте його рівень значно відстає від рівня споживання у Китаї. Якщо на одну тисячу населення у Китаї припадає 14 автомобілів, 59 мотоциклів, 416 телевизорів та 85 абонентських підключень до Інтернету, то в Індії ці показники становлять 10 авто, 39 мотоциклів, 104 телевізора та лише 6 абонентських підключень [10, 23].
Індія, як і Китай, має можливість застосування стратегії галузевої диверсифікації на відміну від інших економік тихоокеанського регіону з меншим населенням. Обрання країною стратегії розвитку галузей нової економіки, зокрема біотехнології, інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ), передбачають необхідність формування в країні базових компонент моделі економіки, що базується на знаннях. У цих галузях Індія володіє високим рівнем міжнародної конкурентоспроможності, що підтверджується наступними даними. Провідним сектором індійської економіки, який забезпечує експортоорієнтоване зростання, є сектор ІКТ. Річний обсяг доходу цього сектору у 2007 р. становив 47,8 млрд. дол. США, з яких 67% - від експортних операцій. У першому десятилітті ХХІ ст. спостерігається щорічне зростання галузі на рівні 28%. У ній зайнято близько одного мільйона осіб. Виробництво компонент для автомобілів та інших автоматизованих механізмів із значною часткою послуг щодо розроблення дизайну та інжинірингу щорічно приносить країні 10 млрд. дол. США. Фармацевтична галузь генерує дохід в обсязі 8 млрд. дол. США на рік, з яких 31% - від експорту, а підприємства галузі біотехнології мають щорічний дохід в обсязі 705 млн. дол. США. Разом з тим, значну загрозу інтересам експортерів становить ревальвація рупії, рівень якої у 2007 р. досяг 12%.
Основою розвитку в Індії високотехнологічних виробництв є потужна система створення знань, яка включає розгалужену систему навчальних закладів, серед яких 380 університетів та 11200 коледжів. Щорічно на ринок праці вступають 50 тисяч спеціалістів в галузі комп’ютерного забезпечення та 360 тисяч інженерів. Разом з тим, рівень заробітної плати цих фахівців є значно меншим за рівень заробітної плати вчених в провідних країнах світу (для порівняння в абсолютному вимірі середня річна заробітна плата індійського вченого в обсязі 11.526 дол. США у 6,5 разів менша за аналогічний показник у США та у 7,5 менший за показник у Японії). Витрати Індії на НДДКР становлять лише 1% від ВВП, що є найнижчим показником серед країн БРІК. Бразилія та Китай витрачають 1,2% ВВП, а лідирує РФ із значенням 1,3% ВВП. З метою розвитку науково-дослідної діяльності корпорацій, що зареєстровані в Індії, уряд запровадив ряд пільг, зокрема усунення мита на ввезення обладнання для проведення досліджень та зразків стандартизованої фармацевтичної продукції; включення витрат на НДДКР до валових витрат та відповідне зменшення прибуткового податку; запровадження 10-річних податкових канікул для приватних науково-дослідних установ; застосування 40% норми амортизації на інвестиції у обладнання або будівництво виробничих потужностей на основі технологій, які розвинуто в країні. Навчальні заклади, науково-дослідні установи та асоціації отримали 125% звільнення від оподаткування прибутковим податком. Компанії із 100% національним володінням, які виробляють продукцію за технологією, розвиненою в Індії та запатентованою в США, Японії та принаймні в одній з європейських країн, звільняються від сплати мита на три роки. З метою спрощення режиму експорту у 2005 р. був запроваджений ПДВ у розмірі 12,5% (на окремі товари- 4%), що дозолило експортерам звільнятись від оподаткування цим податком в інших країнах та оптимізувати витрати.
Податкова система Індії спрямована не лише на розвиток науково-дослідної діяльності, а й є дуже сприятливою для іноземного інвестора. З метою розвитку конкурентоспроможних у глобальному масштабі виробництв активно використовується механізм вільних економічних зон. Всім інфраструктурним проектам також надано можливість користування режимом податкових канікул. Деякі штати надають додаткові податкові пільги, субсидії та зменшення тарифів на оплату енергії. Всі галузі національної економіки, крім ядерної енергетики, лотерей та тоталізаторів, є відкритими для іноземних інвесторів. У 2007 р. Індія отримала інвестицій в обсязі 19,5 млрд. дол. США, залишивши попереду лише Китай.
У 2004 р. уряд запровадив політику розвитку зовнішньої торгівлі (Foreign Trade Policy 2004-2009) з метою подвоїти за п’ять років обсяги експорту. Для виконання цього завдання було ініційовано розвиток вільних економічних зон, надання пільг іноземним інвесторам на національному та регіональному рівнях. Станом на квітень 2007 р. в Індії функціонувало 92 вільні економічні зони, в яких було створено 18 тисяч робочих місць та залучено 3,1 млрд. дол. США. Ще 50 вільних економічних зон перебувають у різних стадіях формування. До них планується залучити 9,2 млрд. дол. США, створити 1,5 млн. робочих місць. У 2009 р. планується досягти обсягу експорту з цих зон до 200 млрд. дол. США.
Основними імпортерами індійської продукції є США (14,9% від загального обсягу експорту Індії), ОАЕ (9,5%). Китай (6,6%) та Сінгапур (4,8%). Зростає роль інших азійських країн як торговельних партнерів та поступово зменшується частка західних країн. Тому зусилля щодо розвитку бренду «Зроблено в Індії» слід спрямовувати не лише на ринок США, а, насамперед, на ринок азійських країн.
В структурі індійської економіки досі зберігається висока частка сільського господарства у ВВП (18,6% у 2007 р.), в якому зайнято 62% працюючих. Частка промислового виробництва в структурі економіки на протязі першого десятиліття ХХІ ст. стабільно зростає на рівні 8% на рік. Основною ланкою економічної системи Індії є сфера послуг, яка становить 63% ВВП та забезпечує 68,6% зростання ВВП. Дефіцит бюджету країни у 2007 р. становив 3,1% ВВП та планується його зменшення до 2,3% у подальші роки. Зменшується зовнішній борг країни (з 28,7% ВВП у 1990 р. до 15,8% у 2006 р.) У країні накопичено золотовалютних резервів на суму 222 млрд. дол. США. Зростає частка державних витрат на соціальне забезпечення та покращення якості життя населення.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
