159235 (581238), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

У першій частині свого головного твору „Етика”, яка має назву „Про Бога” Б.Спіноза дає визначення субстанції. „Під субстанцією, - пише він, - я розумію те, що існує саме по собі й уявляється саме через себе, себто те, уявлення про що не потребує уявлення про іншу річ.” Субстанція – це самостійне, ні від чого не залежне буття. Вона є причиною самої себе, тобто субстанція не має зовнішньої причини і детермінована лише власною природою. Поняття субстанції у Спінози є вираженням сутнісної єдності різноманітних явищ світу, воно є вираженням довершеності, єдності та цілісності цього світу.

Якщо Ф.Бекон, Р.Декарт та інші деїсти розглядали Бога як першопричину, творця всієї природи, то Б.Спіноза виходив з того, що Бог і Природа – це одна єдина субстанція, назва якої повинна бути „Бог – природа”. У Б.Спінози Бог знаходиться у самій природі, в речах, і визначає їх існування, тому і матерія іманентно активна. Вчений має думку, що природа, яка ототожнюється з Богом, і виступає, таким чином, як довершена, єдина і нескінченна субстанція, що не потребує для свого існування і пізнання нічого, опріч самої себе, стає символом матеріалістичного розуміння світу. Бо головна вимога матеріалізму і полягає у тому, щоб пояснити цей світ з нього самого. Матеріалізм визнає первинність матеріальної природи, заперечуючи будь-яку зовнішню причину її існування. Вчення Б.Спінози можна назвати натуралізмом, багато в чому близькому до матеріалізму. За конкретно-історичних умов XVII ст. він справді виглядав як матеріалізм.

Принаймні, філософія Б.Спінози була значним кроком у формуванні і ствердженні новоєвропейського матеріалізму.

Субстанція, або природа, не зводиться Спінозою до суто тілесного, матеріального буття. Субстанція постає як внутрішньо динамічний і самодостатній універсам, як єдине ціле проявляється в численних модусах. Кожний модус (річ, явище, процес) скінчений, обмежений у часі і просторі, субстанція ж, як цілісність, нескінченна.

А

1.Спиноза Б. Избранные произведения: В 2-х т. – М.:1973 – т.1, с.361

1. -

трибут – це суттєва її визначеність, невіддільна від неї властивість. За визначенням самого Спінози, атрибут є тим, що розум вбачає у субстанції як її сутність . Так само, як і субстанція, кожний атрибут має уявлятися лише через самого себе.

Але на відміну від субстанції, яка є абсолютно нескінченною, атрибут нескінчений лише у своєму роді. Взагалі, проблема атрибутів є одна з найскладніших у філософській теорії Б.Спінози.

Можна стверджувати, що нескінченна субстанція повинна мати нескінченне число атрибутів. Але реально до числа суттєвих атрибутів Б.Спіноза відносить лише два основних – протяжність і мислення, матерію і свідомість. Вибір таких атрибутів як основних зовсім не випадковий, адже це дві форми реальності, які лежать в основі макро- і мікрокосмосу, тобто універсуму і людини. Спіноза не виносить розум за межі субстанції. Звідси стає очевидного і схильність до раціоналізму: розум – це атрибут субстанції, а субстанція реалістична. Зв’язки між модусами, як і суть самих модусів, в принципі пізнаються людиною, тому що розумне (людина) може впізнати розумну (природу). Удосконалення розуму, прагнення розумного життя – основне кредо етики Б.Спінози.

Сенс філософії, за Спінозою, полягає саме в розумному сприйнятті світу, місця людини в ньому.

Готфрід Лейбніц (1646-1716) – німецький вчений енциклопедист, просвітник, один з найвидатніших європейських філософів кінця XVII – початку XVIII ст.

У

1.Спиноза Б. Избранные произведения: В 2-х т. – М.:1973 – т.1, с.371

1. -

1.Лейбниц Г. Сочинения: В 4-х т. – М.:1982 – т.1, с.316

1. -

розумінні філософії (метафізики) та її предмету Г.Лейбніц виходив з того, що філософія – основа всього наукового знання. Якщо Ньютон та інші дослідники природи – представники емпіризму висунули гасло: ”Фізика, бійся метафізики!”, намагалися відмежуватися від філософії к загальнотеоретичної основи науки, то .Лейбніц займав більш виважену позицію. У праці „Міркування про метафізику” заявляв: „Загальні засади тілесної природи і самої механіки за своїм характером швидше метафізичні, аніж геометричні.” .

Лейбніц прагне подолати одноманітність субстанції Спінози, у якій розчиняються, втрачають свою реальність окремі речі. Моністичне вчення Спінози про єдину субстанцію обертається у нього дуалізмом субстанції та світу окремих речей. Але розмаїття світу, вважає Лейбніц, має впливати із самої субстанційної основи буття, інакше відмінності між речами втрачають реальний зміст. Ученню Спінози про єдину субстанцію він протиставляє вчення про індивідуальні субстанції – монади. Монада – проста субстанція, що входить до складу більш складної. Ці монади уявляються Лейбніцем як своєрідні атоми природи, одним словом, елементом речей. Речі, створені Богом, ніколи не гинуть, безперервно змінюються, вони внутрішньо активні. Субстанції-монади якісно відмінні одна від одної і неповторні. Монади – живі одиниці духу – утворюють динамічну, плюралістичну множинність, що постійно змінюється, - світ, створений вищим розумом – Богом. Лейбніцевський світ – це світ, побачений очима діалектика, світ, у якому все змінюється, живе, пульсує, а основною тенденцією є прогрес.

Принцип безперервності, яким характеризується відношення між різними станами субстанції, відіграє надзвичайну важливу роль у побудованій Лейбніцем картині світу. Виходячи з цього, Лейбніц долає метафізичне протиставлення живого і неживого, духу і матерії. Вся природа у нього постає як безперервний ланцюг розвитку.

Важливим досягненням Лейбніц було запровадження принципу розвитку, еволюції. Причому ця еволюція мислиться ним не просто як ієрархія живих істот, а й як можливість розвитку кожної такої істоти, або монади, від примітивного стану нижчих організмів до вищих духів.

П

1.Лейбниц Г. Сочинения: В 4-х т. – М.:1982 – т.1, с.316

1. -

ротягом усього життя увагу Лейбніц привертала проблема свободи. У Лейбніц свобода передбачає вибір самої можливості, що має реалізуватися у фізичному світі.

Хоча і цей вибір теж детермінований, але вже не законами логіки або математики, а моральним законом благодаті. Свобода постає як свідома реалізація не тільки фізичної, а й моральної необхідності, що регулює довільну діяльність людини.

Філософія і теорія пізнання Лейбніц привертає до себе увагу в першу чергу своєю критикою однобічно механістичного погляду на природу. Він продемонстрував неможливість зведення живої природи до машини, органічного до механічного. Порівняно з Декартом і Спінозою він збагатив поняття субстанції принципом діяльності, внутрішньої активності. Лейбніц шукає джерело руху і свідомості у самих речах, указуючи на притаманний їм саморух.

Найважливішою діалектичною ідеєю Лейбніца є думка про універсальний зв’язок. Кожна монада містить у собі зв’язок з усім універсумом, править за індивідуальне його враження. У діяльності монади минуле діалектично пов’язане з сучасним і майбутнім. Закон безперервності дає підстави Лейбніцу поєднати непомітними переходами живу і неживу природу, тілесне і духовне начала, матерію і дух. І, нарешті, одним із найважливіших понять лейбніцівської філософії є поняття розвитку.

На жаль, значні діалектичні потенції філософії і теорії пізнання Лейбніца не були реалізовані послідовниками. Його філософія набула поширення у XVIII ст. Завдяки популяризаторській діяльності учня Лейбніца – Християна Вольфа.

Х. Вольф (1679-1754) став засновником так званої „лейбніце-вольфівської школи”, завдячуючи якій метафізика і теорія пізнання Лейбніца втратила свої діалектичні здобутки і набула плаского характеру.

Вольф систематизував філософію Лейбніца, але ця система виявилася відірваною від змістових проблем наукового пізнання, від природничих наук і перетворилася на символ беззмістовної система творчості, метафізики у се­н­сі анти діалектики.

Проте діалектичний зміст філософських ідей Лейбніца на був загублений у подальшому розвитку європейської філософської думки.

2.3. Сенсуалізм в буржуазній філософії: Д. Локк, Д. Юм,

Дж. Берклі.

В XVII ст. виразно визначилися дві гносеологічні концепції: сенсуалістична (Ф.Бекон, Дж.Локк) і раціоналістична (Р.Декарт, Б.Спіноза).

Джон Локк (1632-1704) – один із найвизначніших філософів-матеріалистів XVII ст. своєрідність локківської філософії полягає в тому, що він переносить увагу з онтологічних і метафізичних проблем на проблеми гносеологічні, розробивши на засадах емпіризму і матеріалістичного сенсуалізму деталізовану теорію пізнання.

Свою теорію пізнання Дж.Локк починає з критики розвинутої в рамках раціоналістичної філософії теорії вроджених ідей. Локк прямо і недвозначно заявляє: „ В душі немає вроджених принципів.” . Єдиний сенс усіх спроб довести існування вроджених ідей, зазначає Локк, полягає у тому, що в людині є вроджена здатність знати.

Г

1.Локк Дж. Сочинения: В 3-х. т. – М.:1985 – т.1, с.96

2.Локк Дж. Сочинения: В 3-х. Т. – М.:1985 – т.1.с.106

оловне завдання філософії, вважає Дж.Локк, - це виявлення можливості пізнання світу людиною. Він повністю підтримує сенсуалістичне кредо: „немає нічого в розумі, чого б попередньо не було в почутті”. Досвід – єдине джерело знання про зовнішній і внутрішній світ для людського розуму. загальна схема пізнавальної діяльності, за Дж.Локком, така: „Почуття спочатку вводять окремі ідеї і заповнюють ними ще пусте місце . Далі, просовуючись вперед, розум абстрагує їх і поступово навчається використовувати .” . Поняття „досвід” Локк тлумачить широко, розуміючи під цим ідеї, які спричиняються об’єктами пізнання, розділяє увесь досвід на досвід зовнішній (почуття, уявлення, поняття, інтелектуальні, емоціональні і вольові акти душі) і досвід внутрішній (рефлексія) – ідеальні явища самосвідомості. Що виникають у розумі в процесі самопізнання, самоаналізу. Це роздвоєне тлумачення досвіду, дякою мірою результат впливу декартівського дуалізму, що допускав співіснування двох субстанцій – тілесної і духовної.

На думку Дж.Локка, субстанція – це ідея розуму. В об’єктивній реальності лише окремі об’єкти суттєвого сприйняття – своєрідні емпіричні субстанції. Дж.Локк розглядає субстанцію з позицій номіналізму. Емпіричні субстанції і філософська субстанція, як сума окремих речей, принципово недоступні для пізнання. Субстанція, або те, що в філософії називають матерією, пасивна за своєю суттю, її активність зумовлюється зовнішньою діяльністю Бога. Ця позиція традиційна для мислителів XVII-XVIII ст. а також для Локка.

Філософські ідеї Дж.Локка посіли важливе місце в історії європейської філософії. Матеріалістичний сенсуалізм Дж.Локка, його практика теорії вроджених ідей відіграли значну роль у принципі раціоналізму та метафізики XVII ст.

Англійський філософ Дж.Берклі (1685-1753) – наголошує на тому, що загальновідомий факт існування речей аж ніяк не означає їх об’єктивного, незалежного від нашого духу існування, як про це гадають філософи-матеріалісти. Так, з позицій натуралістично-механічного тлумачення реальності для такої, що безпосередньо спостерігається, сприймається, переживається, реальне існування засвідчується лише фактом чуттєвої фіксації у досвіді (зовнішньому чи внутрішньому). Тому, вважає Берклі, єдиний смисл, який має слово „існування”, є „бути сприйманим”, адже єдиним, з чим безпосередньо має справу людина, спілкуючись з світом речей, є ті або інші зорові, слухові, тактильні відчуття у певних комбінаціях і послідовності.

Берклі цілком послідовно і слушно вказує на відсутність принципової відмінності між первинними і вторинними ознаками, оскільки перші (протяжність, форма, рух тощо) так само дані нам через відчуття, як і другі.

Позиція Берклі – позиція суб’єктивного ідеалізму. Його аргументи спростовують існування не тільки тілесної субстанції, заперечення якої не завдає ніякої шкоди роду людському, котрий ніколи не помітить її відсутності, а також і субстанції духовної в існуванні якої Берклі був цілком переконаний.

Інший англійський філософ Д. Юм (1711-1776) вважав єдино і незаперечно існуючим лише враження – враження відчуттів і враження рефлексії. Що ж до субстанції (не тільки тілесної, але й духовної), що на погляд Д.Юма, то це просто зручна фікція нашої уяви. Наша уява цілком вільно і довільно комбінує враження, результатом чого і є реальність. Із вражень або ідей пам’яті, міркує Юм, ми створюємо свого роду систему. Яка охоплює все те, що ми пам’ятаємо як сприйняте чи то внутрішнім сприйманням, чи то зовнішніми чуттями, і кожну частину цієї системи називаємо звичайною реальністю.

Існування для Юма, як і для Берклі, тотожне сприйняттю. Але на відміну від Берклі, який заперечував існування матеріальної субстанції і приймав існування субстанції духовної на основі подібного ототожнення, Юм вважає, що єдино незаперечним є існування вражень, а що до існування чи не існування поза цими враженнями субстанції тілесної чи духовної, то Юм не робить позитивних або негативних висновків з цього приводу.

III. Висновки.

Формування західноєвропейської філософії Нового часу супроводжувалося суттєвими змінами світоглядних настанов і вимагало створення якісно нових уявлень про світ. Зважаючи на це філософія не просто узагальнювала або теоретично підсумовувала процеси, що відбувалися у царині наук, вона була активним учасником цих процесів, саме брала безпосередню участь у формуванні і розвитку нової науки. Саме філософія виробляє відповідну онтологію, принципово нові уявлення про природу. На ґрунті яких розгорталося її конкретно-наукове пізнання. Найбільш суттєвим було створення детерміністський картини світу та матеріалістичного розуміння природи як сукупності матеріальних процесів, пов’язаних між собою причинними зв’язками.

Важливим досягненням нової філософії стає розуміння об’єктивності природних процесів, створення самого поняття об’єктивності природних процесів, створення самого поняття об’єктивного закону природи. Особливого значення набуває проблема достовірності знання і методів його досягнення. І якщо у визначенні мети наукового пізнання майже всі філософи XVII ст. сходяться, то осмислення способів і методів цього пізнання, розуміння шляхів, що ведуть до істини, породжують два протилежних методологічних напрямів: емпіризм і раціоналізм.

Треба зазначити, що розвиток філософії Нового часу відбувається як загальноєвропейський процес: створюється унікальне співтовариство філософів і науковців, яке отримало символічну назву „Республіки вчених”.

Сьогодні важко передбачити, яких конкретно форм може набрати філософія в майбутньому, але безсумнівним є те, що філософія Нового часу займе щільне місце в їх побудові.

Список використаних джерел.

1. Гусєв В.І. Історія західноєвропейської філософії XV – XVII ст.: Курс лекцій. Навчальний посібник для вузів. – К.: Либідь, 1994. – 251 с.

2. Бэкон Ф. Сочинения: В 2-х т. – М.: Наука, 1971.

3. Декарт Р. Избранные сочинения. – М.: 1970. – 710 с.

4. Локк Д. Сочинения : В 3-х т. – М.:1985.

5. Філософія: підручник для вищої школи // за загальною ред. В.Г. Кременя та М.І. Горлача. – 3-тє вид., перероб. та доп. – Харків: „Прапор”, 2004. – 734 с.

6. Філософія: навч. посібник //За ред. І.Ф.Надольного. – К.: Вікар, 1997.

7. Нарский И.С. Западноевропейская философия XVII века: учебное пособие – М.: Мысль, 1974.

8. Історія філософії: Підручник для вищої школи. – 2-е вид., перероб. і доп.// Кремень В.Г. та ін. – Харків: „Прапор”, 2003. – 766 с.

9. Філософія: Курс лекцій: навч. посібник. – К.: Либідь, 1991. – 456 с.

Характеристики

Список файлов ответов (шпаргалок)