141731 (579381), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Отже, можна сказати, що соціально-класова структура сучасного українського суспільства – це аморфна маса, в якій, по-перше, відсутні чіткі соціальні страти і соціальна самоідентифікація. А це означає, що у більшості населення ще не пробуджені, не сформовані власні конкретні, більш-менш усвідомлені соціальні інтереси і соціальний статус. По-друге, поряд з мало чисельним «cepeднім» класом швидко зростає в умовах різкого погіршення життя люмпенізований прошарок. В цілому ж для українського суспільства є характерною передусім глибока соціальна дезінтеграція. Саме цим пояснюється слабкість інтересів, а значить, і соціальної волі тих нечисленних верств, які орієнтуються на економічну та політичну модернізацію.
Соціально-класова структура дуже тісно переплітається з професійно-кваліфікаційною. Професійна структура – це сукупність професійних груп та відносин між ними, які існують у суспільстві. В основі даної структури знаходиться розподіл праці на окремі види професій, що вимагають спеціальних знань і трудових навичок.
Кваліфікаційна ж структура вказує на ступінь оволодіння працівниками своєю професією.
Кожний крок працівника у підвищенні освітнього і кваліфікаційного рівня, тим більше в науковому рості завжди зустрічає заохочення і відбивається на заробітній платні. Залежність заробітної платні від освіти та наукової підготовки просліджується в усіх галузях народного господарства. Ця залежність визнана необхідною в цілому світі. Наприклад, середній річний заробіток випускника інженерного коледжу з дипломом бакалавра в кінці 80-х років ХХ ст. в США становив 26,3 тисячі доларів, магістра – 30,4 тисяч доларів, а доктора філософії – 39,5 тисяч доларів.
Являючи собою фундамент соціальної структури всього суспільства, трудова сфера відображає його головні особливості. Оптимальна структура трудового потенціалу, здатна розв’язувати народногосподарські завдання на рівні сучасних технологій, дозволяє державі посісти гідне місце серед економічно-розвинених країн.
Становлення України як суверенної держави передбачає цілеспрямовану роботу з формування оптимальної структури її трудового потенціалу. Розглядаючи професійно-кваліфікаційний склад зайнятих в Україні як елемент соціально-професійної структури доцільно виокремити в ньому п’ять головних соціально-професійних груп: керівники, спеціалісти, службовці-неспеціалісти, робітники та селяни. Слід зауважити, що приналежність до соціально-професійних груп і верств, визначає не лише професійно-технічну однотипність праці людей, що належать до цих груп і верств, але також спільність багатьох суттєвих рис соціального обличчя працівників: схожість умов, характеру, соціальних функцій їх праці, наявність специфічних інтересів, своєрідність побуту, культури, суспільної психології та способу життя.
Аналіз етичної структури суспільства та соціальної структури націй і етичних груп являє собою один із найважливіших напрямків соціології. Предмет цих досліджень в першу чергу зв’язаний з вивченням етнічних структур та їхніх соціальних характеристик, тобто з визначенням зв’язків елементів даної структури з соціально-класовою і етнічною структурою, тому що в основі національних відносин лежать відносини соціальні.
Основними елементами її на сучасному етапі суспільного розвитку є нація, тобто стійкі спільноти, що склалися історично і виникли на основі єдності історико-географічного походження, території, економічного життя, культури, мови, самосвідомості, а також народності. Нагальним питанням розвитку українського суспільства на сьогоднішній день є формування політичної нації на основі консолідації всіх етнічних груп і спільнот.
Процеси розвитку націй проходять під безпосереднім впливом загaльних для кpaїни факторів, таких, як протиріччя в сфері розподільчих відносин, соціально-класової системи, процесів демократизації, урбанізації, культурної та освітньої політики. Найбільш суттєвими чинниками в національному розвитку є рівень соціально-екологічного розвитку корінного етносу та характеру середовища його помешкання. Ці чинники мають тривалу інерційну дію, й навіть з їх зміною вплив етнокультурних традицій продовжує залишатись значним упродовж досить тривалого часу.
Поряд із дослідженнями соціальних характеристик етнічних спільнот важливе місце в етносоціології займає аналіз її основних національних компонентів, тобто самих націй і національностей, з урахуванням дії міжнаціонального спілкування, яке проявляється в таких важливих процесах, як розвиток двомовності, динаміка міжнаціональних шлюбів, міграційні процеси.
Мовні проблеми України перебувають в центрі уваги громадськості починаючи з моменту проголошення незалежності. Ініціативи уряду з розширення сфери функціонування української мови захисники системи двомовності розцінюють як насильницьку дерусифікацію та обмеження прав нацменшинств. Справа в тім, що більш ніж 50 процентів, а точніше 51 процент населення країни відносить себе до російськомовних. За даними соціологічних опитувань переважна більшість громадян України – 78 процентів виступають за підвищення статусу російської мови і збереження системи двомовності.
Безумовно, мовна політика держави повинна будуватись таким чином, щоб сприяти розвитку і розповсюдженню мови корінного етносу. Але така політика має проводитись обережно, поступово, несиловими методами.
Важливим соціальним процесом, що змінює обличчя етнічної структури українського суспільства і є одним з головних показників розвитку етнічних процесів саме в останній час стали так звані змішані (міжнаціональні) шлюби. Поява та збільшення кількості таких шлюбів переводить міжетнічні відносини в більш тісну сферу сімейних відносин. При цьому всупереч твердженням західних соціологів, дані свідчать, що змішані шлюби нерідко бувають більш стійкі, ніж шлюби однорідні.
Одним із аспектів соціальної структури суспільства є соціально-територіальна структура. Осмислення основних понять, що характеризують соціально-територіальну структуру суспільства стає можливим тільки з урахуванням таких понять, як народ, населення, що є відмичкою для уяснення сутності таких явищ, як урбанізація, поселення, жителі міста чи села і т.д.
В процесі історичного розвитку люди розселялись і розселяються на планеті, в країнах і регіонах. На їх розселення впливає багато факторів: кліматичні умови, географічне середовище, природні багатства. Завдяки їм людина закріплюється на якійсь території, організовує свою діяльність, вступає у відносини з іншими людьми, тобто формує життєве середовище. Природно, що в результаті цього об’єктивно виникає просторова форма організації суспільства, його територіальна структура.
Основні тенденції розвитку розселення в сучасному суспільстві створені законом концентрації і зростаючого різноманіття діяльності людей. Більш досконалі засоби транспортного зв’язку, передача та збереження інформації, компактні зв’язки і відносини створюють можливості для принципово нової територіальної організації їхньої життєдіяльності. Ця обставина знаменує перехід від старих поселень у вигляді окремих міст і населених пунктів до нових, серед яких крупні об’єднання поселень типу міст – міста-агломерації. Дана обставина зумовлена перш за все потребою суспільного виробництва і концентрації працівників (робочої сили) і соціальних спільнот, прошарків, що забезпечують не тільки виробничу, а й невиробничу сферу діяльності. Такі поселення надають можливість для збільшення доступу до наукової, технічної і культурної інформації, для вибору роботи будь-якої складності і соціальної значимості, для доступу в навчальні, медичні та культурні заклади.
Дуже важливе місце у соціальній структурі суспільства відводиться соціально-демографічним «зрізам» , до яких відносяться такі структури населення: статева, вікова, сімейна та генетична. Ці структури визначають умови і результати процесу відтворення населення і його формування в окремих регіонах, соціально-демографічні структури виступають статистичними параметрами таких явищ, як народжуваність, смертність, вступ до шлюбу, розрив шлюбних зв’язків, міграційний обмін населення між міською і сільською місцевостями, а також між різними територіями. Кожна із вказаних структур характеризує склад населення за такими ознаками: стать, вік, сімейний стан, місце народження і місце проживання.
Статево-вікова структура населення являє собою комбінацію двох «зрізів». Перший – це співвідношення між чоловіками і жінками в населенні якоїсь території (країни, регіону) або в складі колективу, а другий – співвідношення між особами різних вікових категорій.
Сімейна структура населення характеризується такими показниками, як кількісний склад, розмір, склад сім’ї, взаємозв’язок між окремими її членами. Вона широко застосовується у вивченні відтворення, міграції, рівня і способу життя населення, соціалізації молодих та виходу на пенсію старших поколінь, процесів, що відбуваються в соціальній, національній, етнічній, ряді інших структур суспільства.
При аналізі сімейної структури населення, сім’єю, як правило, вважають групу осіб, що проживають разом, яких об’єднує родство та спільний бюджет. Таке визначення, наприклад, береться до уваги при переписі населення.
З сімейною структурою населення тісно пов’язаний шлюбний стан, відповідно з яким відрізняють жонатих, заміжніх, неодружених, незаміжніх, вдових, розведених і таких, що розійшлися не розірвавши при цьому шлюбу.
Генетична структура населення являє собою співвідношення в населенні осіб, що народилися в даній місцевості і тих хто переселився туди з інших peгioнів. Серед переселенців виділяються групи в залежності від часу переселення. Цей вид структури є важливою характеристикою населення тих територій, в соціально-демографічному розвитку яких помітну роль відіграє (чи відіграла в недалекому минулому) міграція.
В структурі окремих територій в залежності від генетичних ознак можна виділити насамперед тих, хто народився в даній місцевості і переселенців. Кожна із цих груп населення може бути розділена на підгрупи.
Інформація про генетичну структуру населення окремих територій може бути отримана за допомогою декількох способів. Найбільш доступним є відбіркова розробка відомостей про склад робочої сили підприємств та установ. Другим методом є вибіркове анкетне дослідження. Але найбільш достовірну інформацію про генетичну структуру дають переписи населення.
Отже, соціально-демографічна структура суспільства займає досить важливе місце в структурі суспільства. Вона безпосередньо впливає на соціально-економічний розвиток держави. Тому вивчення цього феномену відіграє значну роль у суспільному житті і займає одне із провідних місць серед проблем, що досліджуються сучасною соціологією.
3. Соціальна мобільність та маргінальність
Соціальна структура суспільства, її види та структурні елементи перебувають у постійному русі та розвитку. Справа в тім, що соціальне відтворення, тобто процес еволюційного розвитку системи, є неможливим без широких переміщень великих мас людей, окремих осіб у суспільстві, тобто без соціальної мобільності.
Соціальна мобільність – це пеpexід людей із одних суспільних верств, груп до інших (соціальне переміщення), а також їх рух до позицій більш престижних (соціальний рух), або ж рух в напрямку низьких ієрархічних позицій (соціальна деградація).
Соціальна мобільність, яка проявляє себе в різноманітних видах суспільних переміщень не зумовлюється об’єктивними процесами. В даному процесі важливе місце займає бажання індивіда. Суб’єктивними показниками соціальної мобільності можуть слугувати дані про внутрішньо групову структуру суспільства, в якій спостерігається суб’єктивне прагнення молоді до оволодіння новими професіями, до переміщень за межі того населеного пункту, в якому народився чи виріс і т.д.
Виділяють вертикальну і горизонтальну соціальну мобільність. Горизонтальна мобільність – це переміщення на одному рівні соціальної структури (наприклад, токар І, ІІ, ІІІ, ІV, V, VІ розрядів). Вертикальна мобільність – це різні переміщення «ввepx» – «вниз» у соціальній структурі (наприклад, робітник-інженер-директор заводу-міністр). Якщо людина втрачає роботу, починає жити на допомогу по безробіттю, то вона в соціальній структурі переміщується «вниз».
Коли людина переміщується із однієї соціальної групи в іншу, виникають періоди під час яких вона знаходиться як би «поміж» цих соціальних груп. Наприклад, людина переїжджає із сільської місцевості в місто. Спочатку вона відчуває дискомфорт: спосіб життя в місті для сільського жителя сприймається як чужий, він немає в місті друзів і т.д. Подібне явище називається маргінальністю. Отже, маргінальність – це втрата особистістю об’єктивної приналежності до даної соціальної групи без наступного входження до іншої, а також втрата особистістю норм та цінностей відповідної субкультури. Маргінальність пов’язана з розхитуванням і ламанням нормативних ціннісних систем під впливом соціальних і економічних зрушень. При цьому маргінали сприймаються не лише як аутсайдери й парії, що перебувають на «дні» суспільства. Маргінальність означає стійку соціально обумовлену відмінність між соціально-культурним походженням і нинішнім суспільним становищем. Вона має позитивне і негативне значення. Позитивне значення маргінальності полягає в тому, що люди, які перейшли з однієї соціальної групи до іншої, розширюють свій кругозор, знайомляться із звичаями та традиціями представників інших соціальних верств. Негативний же вплив маргінальності проявляється в тому, що людина може втратити моральні орієнтири, в неї може з’явитися синдром психічної неврівноваженості і т.ін.
Отже, ми бачимо, що основні елементи макроструктури пов’язані таки явищами як соціальна мобільність та маргінальність.
Висновки
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
