138974 (579095), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Перші за часом Сури закликали людей визнати Муххаммада пророком Аллаха. Ім`я Аллаха не було новим для мекканців: воно означало найменування племінного бога мекканських корейшитів – племені, до якого належав сам Муххаммад. Новим і незвичним спочатку була категорична вимога Муххаммада визнати його посланцем, пророком Аллаха.
Чудес Муххаммад не робив. Єдине, на що він посилався, - його «видіння», «одкровення», але мекканські купці були діловими людьми, не схильними вірити тільки на слово. Що стосується низів мекканського суспільства, то для них початкова проповідь Муххаммада не була привабливою.
Поряд із абстрактними закликами «увірувати в Аллаха», у ранніх сурах Корану висувається вимога «творити добрі справи», за що Пророк обіцяє «велику нагороду» від Аллаха. Серед добрих справ спочатку фігурує одна – «нагодувати бідняка». Піддаються осудові ті, які «не вірять в Аллаха Великого». Звинувачують ся ті, які не виявляють молитовної ревності, не вірять у Судний день і відмовляються «нагодувати бідняка».
На певному етапі розвитку одкровення Муххаммада з`являється ідея єдинобожжя, яка потім стає головною у всьому мусульманському віровченні: «Немає божества, крім Аллаха…»
Упродовж усього мекканського періоду (610-622) Муххаммад не закликав вести боротьбу з багатобожниками, які не визнають єдиного Аллаха. Він лише обмежувався посиланням на те, що «потім вони зрозуміють». У сурах неодноразово повторюється заклик «відвернутися від багатобожників і від невіруючих».
З часом моральні приписи, етичні настанови стають складнішими. До вимог «нагодувати бідняка» додаються інші: «шанувати сиріт», «добре ставитися до батьків, людей похилого віку». Мерзотою оголошується перелюбство. Мекканські сури фіксують досить гуманну і прогресивну на той час вимогу: відмовлятися від вбивства «зайвих новонароджених дівчаток» (давній звичай закопувати у пісок пустелі «зайвих» новонароджених, яких не взмозі було прогодувати). Ставиться вимога до торговців: не обмірювати і не обважувати. Муххаммад не посягав на традиції кровної помсти. Однак обмежив її дію. Пропонував мирні переговори і практику викупу.
Багатство і бідність визнаються станами, встановленими Аллахом за одним, тільки йому відомим, наміром: «Ми одним дали перевагу над іншими», «Ми поділили між ними їхню їжу в близькому житті і піднесли одних ступенями над іншими, щоб одні із них були в услужінні для інших». Отже, за Кораном, порядок, який розподіляє людей на соціальні класи і групи, незмінний і вічний у цьому житті.
Мединські сури характеризуються впевненістю і категоричністю: вони не лише закликають і вмовляють, але, насамперед, наставляють, викривають. З`являється нова турбота Пророка: серед тих, які масово стали поповнювати табір мусульман, відрізняти істинно віруючих від лицемірів. Для тих, які стоять на позиції старих (язичницьких) вірувань, визначається нова лінія. Їх рекомендується знищувати. Мединські сури сповнені священною ненавистю до тих, хто чинить опір переходу в іслам, закликають воювати з ними і вбивати їх.
У 651р. збережені в пам`яті і у приватних записах одкровення Муххаммада були зібрані й зведені в єдиний список, текст якого був проголошений єдино повним і правдивим словом Аллаха. Визнані під час складання цього списку справжніми тексти Корану становлять 114 сур, які розміщені за формальною ознакою: найдовші сури – на початку, короткі – в кінці.
Коран є передусім релігійно-філософським і законодавчим документом. У ньому містяться положення і норми мусульманського права щодо шлюбно-сімейних взаємин, означені роль, обов`язки і права чоловіка і жінки в сім`ї, процедура оформлення майнової спадщини і прав власності, ставлення мусульман до язичників, іудеїв і християн. Сприйняття Корану як вічного слова Аллаха відіграло винятково важливу роль у формуванні літературної мови арабських народів і зростанні її авторитету в країнах Азії й Африки.
Сунна (араб. – звичай, приклад) – приклад життєвого шляху Муххаммада – пророка Аллаха, еталон і керівництво для життєдіяльності мусульманської громади і кожного мусульманина. Коран і Сунна сприймаються віруючими мусульманами як основа іслама і водночас два важливі «корені» мусульманського права.
Основний елемент Сунни – хадис (араб. – новина, вістка, оповідь), повідомлення із життя Муххаммада, переказ про його слова і дії, які стосуються різних релігійно-правових аспектів життя мусульманина. По суті, Сунна править у системі мусульманського права як Судебник, який використовується у судовій практиці.
Сунна вміщує різноманітний матеріал, який стосується релігійних, правових, морально-етичних аспектів життя мусульманської громади. Численні хадиси висвітлюють культово-обрядову сферу ісламу і догматичні принципи. Історичні хадиси лягли в основу сіри – життєпису Пророка Муххаммада. Хадиси пророчі містять повідомлення про політичні зміни, різного роду катаклізми. Окрема категорія хадисів – перекази про гідність арабських племен і пріоритетність сфер світу ісламу. Священні хадиси – висловлювання самого Аллаха.
Відомості про те, що Пророк говорив, як він вчиняв, яка була його реакція на ті чи інші події і дії, які відбувалися в його присутності, записувалися ісламськими вченими. Ще за життя Пророка деякі із його сподвижників записували його висловлювання і вчинки для власного використовування. Ці записи, а також усні перекази згодом були використані вченими ісламознавцями для розвитку науки про хадиси. А коли ця наука остаточно сформувалася, вона отримала назву ільм аль-хадис.
Хадиси пророка є одним із елементів Божественного об`явлення. Аллах, як записано в Корані, навчив Пророка «Книги» і «Мудрості». Книга означає Коран, а Мудрість – Сунну. Коран, посланий Пророку, є Божим Словом і за викладом, і за змістом, тоді як хадиси, хоча і випливають від Божественного керівництва, однак переказані самим Пророком, в його власному викладі.
3. Особливості віровчення і культу ісламу
Аллаха зображено в Корані як істоту з надлюдськими моральними якостями: він може гніватися на людей і прощати їх провини після покаяння, він любить праведників і ненавидить нечестивців.
Водночас Аллах постає в Корані як безособова істота: він вічний, перший, останній, єдиний, нероздільний, у нього «немає богів-спільників», зокрема Бога-сина і Богоматері, як у християнстві. Аллах – суворо монотеїстичний.
З монотеїзмом ісламу пов`язаний важливий догматичний і моральний припис у Корані – вимога повної беззастережної покірності людини волі Аллаха, тобто покірність тут має всеохоплюючий характер.
Натурфілософія ісламу в основному запозичена із Біблії. Згідно з Кораном, світ був створений Аллахом за шість днів: були створені небеса (їх налічується сім), небесні світила і земля, розкладена килимом, і для міцності на ній встановлені гірські твердині. Земля поєднується з небесами невидимою драбиною, по якій сходять і піднімаються лише ангели. В останній, шостий день була створена перша людина – Адам, а з його ребра – Єва. Сьомий день – це день, який настав після завершення Аллахом творення світу. Це – п`ятниця ( а не субота, як у іудеїв, або неділя, яку святкують християни). Тварини, як зазначено в Корані, були створені із води, людина – із глини і пороху земного. В інших місцях Корану оповідається про створення людини із води і згустку крові. У Корані відтворена ідея і про первородний гріх та інші біблійні оповіді про ставлення Аллаха до світу і людини, але у дещо специфічному вигляді.
Як і Біблія, Коран вчить, що «золотий вік» на Землі залишився у минулому. Ідея гріхопадіння і вигнання із раю Адама і Єви в Корані відтворена, але гріху, стражданню і спокутуванню від гріха не надається будь якого значення. Отже, саме це положення Корану істотно відрізняється від христології, яка є центральною ідеєю християнства. Водночас в ісламі досить ґрунтовно розроблена концепція раю і пекла, тобто відплати людини в замогильному житті. Згідно з мусульманським вченням, рай – це життя вічне у тінястих прохолодних гаях, серед яких протікають чисті прохолодні води, багата вишукана їжа, розкішний одяг і всілякі насолоди, зокрема любовні. За однією версією, кожний правовірний у раю буде разом із своєю подругою, за іншою – він буде насолоджуватися товариством прекрасних гурій. Звичайно, ідеал раю є відтворенням ментальності, сподівань і побажань людини пустелі. Протилежне картині раю є пекло. У ньому – дим, самум (пісок, піщана буря) та інші жахи, страшні для мешканців Аравії. У пеклі грішники засуджені на вічні тортури і страждання.
Пророцтва в ісламі посідають таке саме місце і мають таке значення, як і в християнстві. Хоча розмірковування про кінець світу і страшний суд двозначні.
Мусульмани переконані, що під час Страшного суду їх доля залежатиме від їхнього Великого Пророка, Посланця Аллаха-Муххаммада. Його заступництво пом`якшуватиме долю грішників. Муххаммад проситиме Аллаха Милосердного простити декого з грішників, визволити їх від пекельної кари і подарувати їм райське життя.
Характерною рисою мусульманської ментальності є її взаємозв`язок з Аллахом як Абсолютом, яка відображається у постійному звертанні до Аллаха, виявах загальної покірності Аллахові. Тексти Корану буквально через декілька айятів (віршів) з`єднаються постійним посиланням на Аллаха, вихвалянням Аллаха, відзначення його особливих рис і характеристик 99 імен Аллаха, серед яких найбільш повторювана фраза «Ім`ям Аллаха милостивого і милосердного», якою починається кожна сура Корану.
Поряд з принципом етичного абсолютизму іслам утверджує принцип морального догматизму, вимагаючи таким чином від сповідників ісламу беззастережного виконання кора нічних норм, згідно з якими мусульманин повинен стежити за своєю моральною поведінкою і своїми вчинками не тому, що це розумно, гуманно, зрештою, доцільно, а лише задля того, що так вимагає Аллах, такими є морально-етичні приписи Корану.
Не випадково «поширення ісламу зі зброєю в руках було релігійним обов`язком», а війна «вважалася справедливою, якщо вона розпочиналася з метою навернення людей до істинної віри». Зрештою, ця морально-етична вимога чітко викладена в Корані: « А коли ви зустрінете тих, хто не увірували, то – ударяйте мечем по шиї; а коли ви учините велике побиття їх, то зміцнюйте узи». Зрештою, ця норма і сьогодні діє, коли оголошується джихад – «священна війна» проти «невірних».
Поряд з цим в етиці ісламу зафіксовані і загальнолюдські цінності – бути справедливим, віддавати за добро добром, бути щедрим, допомагати бідним тощо. Як і в Біблії, Коран закликає людину працювати, оскільки саме завдяки цьому вона забезпечить собі небесне царство. Людина повинна бути скромною й терпеливою, мужньо переносити всі знегоди цього світу.
Отже, для мусульманської релігії характерна орієнтація не стільки для досягнення щастя у земному житті, скільки на потойбічне життя. Це чітко передається в основних культових вимогах і правилах ісламу.
Оскільки Коран і Сунна були доступні вузькому колу освічених мусульман, насамперед знавцям ісламської догматики, богословам і правознавцям, то для звичайних людей основні кора нічні положення сформульовані у вигляді священних догматів, заповідей, які складають обов`язковий для кожного правовірного комплекс правил поведінки. Основних обов`язків мусульманина п`ять – сповідання, молитва, піст, милостиня і хадж. Принцип сповідання віри – центральний в ісламі. Щоб стати мусульманином, достатньо дотримуватися саме цього принципу – урочисто вимовити фразу про те, що «немає Бога, крім Аллаха, а Муххаммад – пророк Аллаха». Таким чином, людина стає покірною Аллаху, тобто мусульманином. Але ставши мусульманином, людина повинна дотримуватися інших обов`язків правовірного.
Ще на ранньому етапі існування мусульманської общини склалися п`ять «стовпів» мусульманського віровчення, із яких чотири містять обрядові і моральні приписи.
Перший обов`язок мусульманина отримав назву шахади – сповідання віри – і виражається у формулі «немає божества, крім Аллаха, і Муххаммад – посланник Аллаха». Людина, яка оголошує цю молитвенну формулу, підтверджує своє визнання єдинобожжя і пророчої місії Муххаммада. Другий «стовп» (моральний припис ісламу) – обов`язкова п`ятиразова щоденна молитва (салат). Третій «стовп» ісламу – дотримання посту (саум) упродовж місяця рама дана. Четвертим обов`язком за вимогами Корану є податок (зак`ят) на користь бідних. П`ятий «стовп» - паломництво до Мекки (хадж), яке хоча б один раз у житті повинен здійснити мусульманин, який має для цього фізичні й матеріальні умови.
До п`яти «стовпів віри» прямо не належать, але безпосередньо приєднується важливий обов`язок – джихад (араб. – зусилля), тобто виявлення зусилля в утвердженні віри і в боротьбі за віру. Ідеї джихад отримали розвиток в епоху мусульманських завоювань (632 -752). Законники – факіри – підрозділяли джихад на декілька видів: «джихад серця» (боротьба із своїми власними недоліками); «джихад язика» (дозвіл схвалюваного і заборона осуджуваного) і «джихад меча» (озброєна боротьба з невірними, загиблі в якій отримують вічне блаженство). Останній вид джихад називають також «газават» (напад, наїзд) або «фатх» (завоювання, перемога). У такій війні забороняється вбивати жінок, дітей, старих людей і неозброєних священнослужителів будь-якого віросповідання. До воїнів ворожої сторони можна виявляти пощаду (аман) без будь-яких подальших зобов`язань. Населення і рухома власність ворожої сторони можуть бути отриманими переможцями як здобич.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
