138961 (579089), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Релігійна група — мало чисельна релігійна організація, утворена для задоволення релігійних потреб; сукупність віруючих усередині релігійної спільноти, об'єднаних певним інтересом; моно, полі конфесійні об'єднання, створені для проведення релігійних заходів.

У первісних суспільствах до релігійної організації на­лежали всі члени роду, племені. Тоді ще не існувало ознак, за якими можна було розглядати релігійну групу як окрему соціальну спільноту. Адже в культових діях брали участь усі члени первісної спільноти. То був стан так званої «при­мітивної релігії», якій була притаманна міфологічна сві­домість, ще не здатна відокремити природне від сакраль­ного (священного).

Соціальній організації релігії передував соціальний роз­виток суспільств, передусім процес соціальної диференціа­ції. Релігійна група як прообраз соціальної спільноти впер­ше виокремилася в ранньокласовому суспільстві, коли по­стала потреба впливу на думки людей, управління ними, обґрунтування надприродного походження влади. Тоді в первісних релігійних групах з'явилися організатори куль­тових дій: чаклуни, шамани, які згодом утворили жрецьку корпорацію — професійну групу, яка оформилася як соці­альний прошарок, стан. Однак жрецька корпорація ще не мала достатньої кількості системоутворюючих ознак, на під­ставі яких її можна класифікувати як релігійну організа­цію, а заодно і як соціальний інститут.

Одним із найсуттєвіших чинників інституалізації ре­лігії (формування релігійних організацій) є усвідомлення людьми власної самобутності, спільності їх вірувань, куль­тових особливостей, необхідність встановлення певних сто­сунків з оточенням. Водночас надмірна централізованість релігійних організацій живила рухи, які не мирилися з жорсткими правилами певної релігійної спільноти, дома­галися права на реалізацію власних уподобань. Таких від­ступників від домінуючих поглядів, правил називали єре­тиками. Головною метою релігійні організації вважають фор­мування у людей відповідних цінностей, ідеалів. Це дося­гається виробленням систематизованого віровчення, фор­муванням системи його захисту та виправдання, культо­вою діяльністю, контролем та здійсненням санкцій щодо виконання релігійних норм, підтриманням зв'язків із світ­ськими організаціями, державними органами.

Релігійна організація є складним соціальним інститу­том. Серед різноманітності релігійних організацій окрес­люються такі їх основні типи: церква, секта, харизматичний культ і деномінація.

Церква — релігійна організація зі складною, суворо централізо­ваною та ієрархізованою системою взаємодії священнослужите­лів і віруючих.

Вона відіграє важливу роль у регламентації відносин всередині релігійних спільнот, їх взаємозв'язків зі світсь­кими соціальними спільнотами, владою. До атрибутів церк­ви належать віровчення, догматика, релігійна культова і позакультова діяльність, заснована на ієрархічному прин­ципі система управління. Відносини в ній будуються на основі канонічного права — сукупності правових норм, що ґрунтуються на церковних правилах (канонах). Зде­більшого церковна дисципліна є гнучкою, налаштованою на компроміс, що не вимагає обов'язкового дотримання всіх принципів усіма членами церкви.

Церква є складною системою, у ній чітко підлагоджено взаємодію керуючої та керованої підсистем. їй властивий високий ступінь згоди із суспільними цінностями. Тому людина з народження завдяки спеціальним обрядам (на­приклад, хрещення) стає членом церкви.

Залежно від належності громадян суспільства до пев­ної церкви, визнання віруючими церкви цінностей су­спільства визначають організаційний устрій церкви, в яко­му виділяють:

• універсальну церкву, яка охоплює всіх членів су­спільства, задовольняє більшість їх індивідуальних потреб;

• еклесію — «універсаль­ну» церкву в стані закостеніння, нездатну адекватно реа­гувати на динаміку інтересів і потреб своїх членів.

Найчастіше такими є національні церкви, діяльність яких відчутно узалежнена від інтересів нації. Нерідко во­ни намагаються злитися з державою.

До основних функцій церкви належать вироблення, збереження та передавання релігійної інформації, організація, координація релігійної діяльності, контроль за поведінкою людей.

Якщо церква завдяки гнучкості своєї діяльності, не­рідко — компромісам, прагне охопити всіх людей, то секта постає як група обраних, не визнає жодних компромісів, вимагає від своїх членів неухильного дотримання дис­ципліни.

Секта — течії, об'єднання віруючих, опозиційні щодо певних релігій.

Виникає секта внаслідок відокремлення від церкви ча­стини віруючих та священнослужителів. їй притаманне специфічне тлумачення традиційних догматів пануючого або найпоширенішого віровчення, відмова від традицій­них обрядів, проповідь винятковості своєї релігійної док­трини (істинного шляху до спасіння).

Сектантство супроводжує всі релігії, протестуючи про­ти консерватизму внутріконфесійного життя, водночас стимулюючи його оновлення. Найчастіше секта постає як релігійна опозиція чи опозиційна релігія, пристанище від­ступників. Утворення секти зумовлюють політична, соці­альна, етнічна, расова дискримінація, невдоволення внутріцерковними справами.

Сектантська громада є специфічним організаційним утворенням погляду, відрізняється особливостями внутрі­шнього спілкування. Як правило, тут нетерпимо ставляться до інакомислення, вважаючи істинними свої релігійну доктрину, культ, спосіб життя.

У ставленні до суспільства, більшість громадян якого сповідують традиційну релігію, одні секти не прагнуть кон­фронтації з ним, хоч і бачать його вади, інші активно про­тидіють суспільству, прагнуть реформувати його на свій лад.

Одним із різновидів секти є харизматичний культ, який виникає навколо особи, проголошеної носієм благодаті Бо­жої (харизми).

Харизматичний культ — різновид секти, учасники якої вважають, що завдяки дотриманню певного морально-етичного кодексу і ритуальних приписів вони отримають харизму (особливу силу, дар Божий).

Найчастіше харизматичні культи виникають у лоні пра­вослав'я, католицизму. Засновники і керівники їх оголо­шуються Богом або посланцем Бога чи іншої надприрод­ної сили. Такі організації здебільшого є мало чисельними. Їх прибічники схильні до надмірної екзальтованості, міс­тицизму, ізоляціонізму, фанатичної відданості лідерові. Безплідність їх намагань змінити світ часто породжує явище есканізму — нама­гання втекти від суспільства, знецінює для них вартість земного життя, породжує сподівання на отримання благ у потойбічному житті. Нерідко це проявляється в міграції за кордон чи у віддалені місця своєї країни.

Сектою, що примирилася зі своїми противниками, вва­жають деномінацію.

Деномінація — перехідний тип ре­лігійної організації, який залежно від характеру виникнення та спря­мованості еволюції має риси церкви та секти.

Вона ще зберігає в собі немало рис секти (суворий контроль за поведінкою своїх членів, віддаленість від світ­ського життя), але дух бунтарства та ізоляціонізму їй менш властивий. З церквою її зближує централізація, ієрархіч­ний принцип управління, визнання можливості духовного відродження і спасіння всіх віруючих.

У процесі свого розвитку секти, харизматичні культи можуть перетворитися на церкви, а від церков на сектантські угруповання.

Розкол у християнстві

Головною причиною розколу були особливості соціально-еко­номічного та соціально-політичного становища церкви на за­ході та сході Європи. На заході феодальні відносини розвивали­ся досить швидко, існувала політична роздробленість, римський папа (так став називати себе глава римської патріархії) та його церковне оточення були політичне самостійними і незалежни­ми. На сході ці феодальні відносини розвивалися повільно, існу­вала політична централізація, константинопольський патріарх та його церковне оточення були політичне несамостійними, за­лежними від світських властей. Другою важливою причиною розколу була боротьба римського папи та константинопольсько­го патріарха за владу над усією християнською церквою.

Процес розгалуження офіційного християнства був тривалим. Різниця у соціально-економічному і соціально-політичному становищі церкви на заході та сході Європи привела до появи відмінностей у віровченні та обрядовості. Вже в IX ст. відбувала­ся гостра богословська полеміка між західним та східним духів­ництвом, яка закінчилася розривом відносин між римським па­пою і константинопольським патріархом. Однак невдовзі папа та патріарх пішли на примирення. Повторний і вже остаточний розрив відбувся у 1054 р., коли папа і патріарх взаємно відлучи­ли один одного від церкви і оголосили анафему. Після цього римська церква почала називатися католицькою (від грецької «вселенський, всеохоплюючий»), а константинопольська та олександрійська, антиохійська і єрусалимська, які підтримували її, ортодоксальними.

Ще від свого зародження християнство не було ідео­логічно та організаційно монолітним. Певні культові особ­ливості в різних общинах були зумовлені передусім їх дохристиянськими традиціями. І все-таки тривалий час воно зберігало цілісність завдяки тому, що існувало й розвивалося в межах жорстко централізованої Римської імперії.

Але відцентрові політичні процеси, що розривали Римську імперію, певною мірою позначилися і на релі­гійному житті. Вони призвели до того, що у 1054 р. хри­стиянська церква розкололася на дві частини — Схід­ну, з центром у Візантії, яку в 330 р. імператор Костян­тин зробив столицею своєї держави, назвавши її Константинополем (у 1453 р. був завойований турка­ми), і Західну з центром у Римі, яка в 476 р. припинила своє існування, не витримавши внутрішніх соціальних потрясінь (повстань рабів) й ударів варварських (чужо­земних) племен.

Православ'я — одне з відгалужень християнства, що дістало оформлення після розколу церкви в 1054 р. на Східну та Західну. На відміну від католицизму православ'я не має єдиного церков­ного центру, що об'єднував би віруючих у масштабі планети. Історично склалося так, що перші християнські центри, котрі в майбутньому перебрали контроль над діяльністю віруючих на значних територіях, формувалися як самостійні церковні утво­рення. Згодом, з розпадом Римської імперії, такі центри визна­чилися в Олександрії, Антіохії, Константинополі та Єрусалимі. Відцентрові сили, що діяли у Візантії, прискорили ослаблення , взаємозалежності між вказаними територіями.

Наявність серед єдиновірного населення двох політич­них центрів спричинила те, що в лоні християнської церкви на заході та сході почали формуватися різні традиції. Крім того, після перенесення столиці до Константинополя різко почав зростати його авторитет як політичного та релігій­ного центру. Константинопольський патріарх був наділе­ний титулом «вселенський» як патріарх усієї імперії, до нього значно частіше почали звертатися духовенство, ми­ряни за заступництвом перед імператором. Усе це живи­ло намагання константинопольських патріархів добитися автокефалії — незалежності від Риму.

Явно не мали наміру миритися з таким розвитком подій римські єпископи, вважаючи Рим колискою хрис­тиянства, найсвятішим місцем світу, посилаючись на те, що сам апостол Петро заснував римську общину, був її першим єпископом, а до її розвитку багато зусиль доклав апостол Павло. Тому на початку XI ст. між Візантією та Римом почалася боротьба за першість у християнському світі. Римські єпископи відкрито стали претендувати на особливий статус, який зробив би їх вищими над єпископами ін­ших патріархатів. Крім того, почалось суперництво, по­в'язане з авторитетністю глав Західної та Східної церков. На межі III—IV ст. серед єпископів Західної церкви став поширюватися титул «папа» (отець), а в VI ст. цим титу­лом стали наділяти їх главу, який був «єпископом усіх єпископів», тобто очолював усе християнство. Зверхність Константинопольського патріарха папство заперечувало, наполягаючи на тому, що домінувати у християнстві по­винна Західна церква.

Між церквами виникли й богословські суперечки: схід­на дотримувалася Нікейського символу віри, згідно з яким Святий Дух походить тільки від Бога-Отця. Західна ствер­джувала, що походить він і від Бога-Сина (принцип «філіокве» — і від Сина). Східна церква не визнавала і при­чащання прісним хлібом, посту в суботу, заперечувала це­лібат (безшлюбність) священнослужителів та ін.

Були суперечності й щодо територіальної сфери впли­ву обох церков.

У середині XI ст. ця боротьба переросла в гострий кон­флікт, який завершився тим, що посланець Папи Льва IX кардинал Гумберт 16 липня 1054 р. піддав анафемі візан­тійського патріарха Михайла Керуларія. У відповідь со­бор візантійських єпископів оголосив анафему папським посланцям, звинуватив Рим у тому, що він перекрутив Си­мвол віри, коли прийняв постанову Вахенського собору (809 р.) про філіокве.

Так стався поділ християнства на Західну (Римську) церкву, яка пізніше стала зватися католицькою і Східну (Константинопольську), що стала іменуватися згодом православ­ною (лат. — ортодоксальний).

Характеристики

Список файлов ответов (шпаргалок)