70370 (573759), страница 4
Текст из файла (страница 4)
У цей час політичні орієнтири І. Франка все більше переходять з класових позицій на інтереси окремої людини, індивіда. Характеристичною для такої трансформації є опублікована в "Kurier Lwovski" 1891 p. стаття "З поля науки і літератури". Говорячи в ній про особливості політичного життя своєї епохи він зазначає: "Ми живемо в часах, багатих на контрасти й суперечності. Щоправда вони були завжди, хоч кожного часу інші, але ніколи не доходили до тих розмірів, до такого ступеня інтенсивності, як нині.
Шукаючи свого місця в політичному українському русі, І. Франко 1890 року, за підтримки М. Драгоманова, разом з М. Павликом стає одним із засновників Русько-Української Радикальної партії, для якої пише програму в загально-соціалістичному та демократичному дусі. "В програмі-мінімум Радикальна Партія ставила домагання: перетворити Австрію на федераційний союз національностів, створивши замість тодішніх провінцій — національні території з цілковитою політичною автономією кожної національності. Разом з тим партія жадала забезпечити національним меншостям всі політичні і культурні права. Серед політичних домагань був ще пакт про послідовну демократизацію всього державного життя" [3, с. 79-80]. Серед вимог до її членів було і ведення пропагандистської роботи серед українських робітників Галичини з метою щоб вони усвідомлювали себе не тільки як робітники, а й як українці.
І. Франко з М. Павликом вже не були молодими радикалами. Навпаки, молодь що йшла за ними вимагала більш рішучих дій. І все ж авторитет їх був настільки високим серед української галицької прогресивно налаштованої молоді, що їм певний час вдавалося стримувати радикалізм молодших. Це яскраво відбилося в результатах першого установчого з’їзду партії. М. Павлик писав 12 листопада до М. Драгоманова, що їм вдалося добитися, щоб молоді "трохи попустили з глупого марксизму". Радикалізм молодих і їх промарксистські симпатії врешті-решт привели до кризи, а потім і розколу в партії, до виходу Франка з неї.
У цілому період 1883-1895 років був для Івана Франка часом важких і болісних пошуків на теренах політики, як практики так і теорії. Найбільшим здобутком в області теорії політики, на нашу думку, в цей період для нього була розробка концепції походження держави, підстав та джерел політичної влади.
1895 рік був переломним у розвитку політичного світогляду І. Франка, його політичних орієнтацій, поглядів на місце і роль держави в житті суспільства, завдання провідників народу. Цього року помирає вчитель і незаперечний довгий час для нього авторитет, видатний український політичний мислитель, що уособлював собою цілу епоху в українській політичній думці — М. Драгоманов. Вплив його на формування політичних поглядів І. Франка був настільки великий, що серед багатьох вчених період до 1895 року отримав назву "драгоманівського".
Цього ж року І. Франко публікує рецензію на книжку Ю. Бачинського "Ukraina irredenta". "В цій рецензії Іван Франко виступив уперше з гострою критикою "русько-українських соціал-демократів та "консеквентних" марксистів" і їх намагань "погодити космополітичні доктрини соціальної демократії з українським націоналізмом, марксівський соціалістичний світогляд" з даними української історії"" [4, c. 11].
Він підкреслює хибність методологічної позиції молодого галицького марксиста, який пояснення причин соціально-політичних здійснював шляхом посилання на "самоочевидні прості факти": "історик-еволюціоніст знає Добре, що ніяких простих фактів нема, що кожен простий факт — це здобуток неозначеного числа інших фактів і всякий висновок з минулих фактів на будучі факти є заключуванням з мало відомого на менше відоме" [23, с. 134]. Тут І. Франко дає формулювання свого розуміння основних принципів політологічної прогностики, блискучі результати застосування якої втілені в його знаменитій роботі "Що таке поступ".
1899 року суперечності між поміркованою та ліворадикальною частинами вилились у конфлікт між "старшими" і "молодшими" привели до розколу в Русько-Українській радикальній партії. І. Франко цього разу йде не з лівими. "У грудні 1899 року доходить до порозуміння між народовцями і виходцями з радикальної партії і до заснування Української національно-демократичної партії. ... Так скінчився Франків радикалізм. До цього треба додати хіба ще те, що за перебування Франка в радикальній партії двічі ще ставлено Франкову кандидатуру на виборах: один раз до австрійського парламенту р. 1897 і другий раз на виборах до галицького сойму р. 1898, — але обидва рази нещасливо через адміністративні надужиття при виборах" [8, с.133].
Колишні радикали в Українській Національно-Демократичній Партії внесли до її програмних документів цілий ряд рішучих вимог щодо покращання національно-політичного становища українців. "До цієї партії вступили як "народовці" так і діячі Радикальної Партії: Франко, Євген Левицький, Вячеслав Будзиновський. Ці люди хотіли надати новій партії поступового характеру і вони ж внесли в програму націонал-демократів домагання самостійності України" [9, с. 77-78].
У цілому УНДП претендувала на репрезентацію інтересів всього Українського народу і захист його інтересів. "Націонал-демократи називали себе "народньою-партією". І от їхня "Народня Програма" видана без дати у Львові, заявляє, що націонал-демократи прагнуть до того, щоб увесь український народ (національність) здобув собі культурну, економічну та політичну самостійність і об’єднався в майбутньому в один державний організм.
Демократія, за І. Франком, — це не просто спосіб забезпечення інтересів працюючої більшості в противагу експлуататорській меншості, як вважали марксисти. Він особливо наголошував на необхідності забезпечення невід’ємних прав кожного людського індивіда на реалізацію своїх потенційних можливостей, своєї індивідуальності, вважаючи, що в кінці XIX ст. умови для цього були створені в передових, економічно-розвинених країнах: "Всюди проложено широкий, вільний шлях свобідній думці, безмірно інтенсивній праці одиниці, всюди позволено їй виявляти весь засіб її сили, бистроумності, оригінальності і глибини. Із давніх вузьких і крутих каналів, де щокрок треба було остерігатися, щоб не наскочити на колоду, скалу або підводний камінь, де й плавати можна було хіба невеличкими байдаками, людський дух виплив на широкий, безмежний океан, де простору багато і за яким манять нові, широкі світи, що обіцяють багаті скарби тим, хто їх відкриє" [17, с. 292].
Правда, І. Франко визнає, що цей процес досяг найкращих результатів у сфері духовного життя, у творчості, де індивідуальність виявляє себе якнайкраще, але поступово, розвиваючись він охоплює все ширші сфери людської життєдіяльності. Тим самим розвиваються підстави розвитку демократії, не просто як одного з політичних режимів чи то механізму волевиявлення членів суспільства, а як способу існування суспільства, що базується на взаємній повазі індивідів один до одного і своїх та чужих прав і на взаємній відповідальності членів суспільства та його організаційних структур.
Одним із головних напрямків боротьби за звільнення людини в XIX ст. називає І. Франко емансипацію національну. Відродження національностей і національного самоусвідомлення як у народів державних, так і у бездержавних, поневолених, їхня боротьба за рівноправність і вільний національний розвиток, активний пошук національної ідентичності — все те, що було практично немислиме в XVIII ст. — заповнює історію XIX ст., особливо його другу половину.
І. Франко в останній період своєї творчості однозначно виступав за здобуття українцями, як і всіма іншими поневоленими народами, політичної державної самостійності. Саме виходячи з цього принципу він виступав проти запропонованої К. Трильовським тактики співробітництва з австро-угорською адміністрацією, відмови від боротьби за національну незалежність в обмін на деякі поступки в освітній та культурній сферах. Це для нього було таким же несприйнятним, як і відмова в обмін на соціальне визволення. І. Франко вважав, що воно ніколи не буде дійсним без національного.
Після таких гірких, але правдивих слів про відсутність багатьох причин для національної гордості, для легкого патріотизму, що не вимагає якихось надзвичайних зусиль І. Франко говорить: "Як син українського мужика, вигодуваний чорним мужицьким хлібом, працею твердих мужицьких рук, почуваюся до обов’язку панщиною цілого життя відробити ті дрібняки, які видала мужицька рука на те, щоб я міг дістатися на висоту, де видно світло, да пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій український патріотизм — це не сантимент, не національна гордість, це — тяжке ярмо, вложене долею на мої плечі. Можу здригатися, можу тишком проклинати долю, але скинути його не можу, не можу шукати іншого рідного краю, бо я став би підлий проти власної совісти. І коли що улегшує двигання цього ярма, так це вид того українського люду, що хоч гноблений, темний і деморалізований довгі віки, хоч нині бідний, неповороткий і непорадний, усе таки поволі підноситься, відчуває щоразу в ширших масах жадобу світла, правди, справедливости, і шукає до них доріг. Отож варто працювати для того люду і ніяка чесна праця не піде намарне" [8, с. 144-145].
І. Франко висловив ці ідеї в яскравій образній формі у вступі до однієї зі своїх найзнаменитіших філософських поем — "Мойсей". Описавши важке становище рідного народу, що "мов паралітик" вкритий презирством є слугою-наймитом в інших на своїй землі, він виражає непохитну віру у його світле майбутнє. У вірші-відповіді В. Щуратові "Декадент" І. Франко заявляє свій нерозривний зв’язок з долею свого народу і його майбутнього:
"... Я син народа,
Що в гору йде, хоч був запертий в льох,
Мій поклик — праця, щастя і свобода,
Я є мужик, пролог, не епілог" [11, с. 186].
Ця віра у І. Франка є результатом його глибокого вивчення досягнень світової філософської і політичної думки, спостережень за життям його народу та появою перших результатів його власної титанічної праці — нова, молода генерація української інтелігенції, яка справу визволення своєї нації сприйняла як своє власне і була готова віддати все за досягнення цієї благородної і омріяної мети.
Суспільно-політичні погляди І. Франка, його ставлення до проблеми вирішення українського питання, ідеал державного і суспільного устрою, пройшли тривалий еволюційний шлях. Почавши з популяризації марксистських ідей, громадівського соціалізму М. Драгоманова, мислитель поступово переходить на ліберельно-демократичні позиції позначені чітко вираженим національним спрямуванням. В останній період своєї активної політичної та наукової діяльності він однозначно визначається як прихильник ідеї державно-політичної незалежності України, хоча і вважає, що здійснення цього ідеалу для його сучасників знаходиться "поза межею можливого".
Як відзначав Я. Славутич, "У молодому віці Франко боровся за національну свободу України взагалі, ревно узглядаючи соціальну проблему селянства. Він навіть дуже жалкував, що діяльність українців Кибальчича і Желябова "вийшла поза рамки нашої національности"... себто пішла на славу російських соціал-демократів. У зрілому ж віці Франко стає трибуном самостійности України, ворогом щойно народжених російських комуністичних ідей, схованих під плащиком інтернаціоналізму і т.п. Він закликає відроджений український політичний рух бути готовим перебрати боротьбу за повне визволення України" [7, с. 18].
Авторитет І. Франка серед українців Галичини на початку XX сторіччя був надзвичайно великим. Він базувався не лише на поетичному таланті цієї непересічної людини, але й на вмінні мислителя відчувати і виражати настрої та бажання активної частини національної маси, не поступаючись при тому принциповими речами, якими для нього були свобода і щастя людини незалежно від національності, віросповідання, соціального стану.
У другій половині XIX сторіччя український рух в Галичині знав піднесення пов’язане з подіями "весни народів" 1848 року та падіння в часи післяреволюційної реакції, вплив різноманітних зовнішніх факторів, що виразився в функціонуванні полонофільської, австрофільської та москвофільської течій. Однак зусиллями як місцевої національне свідомої інтелігенції, так і діячів Наддніпрянської України на початку XX сторіччя він чітко вирізняв для себе програму-мінімум — створення автономного українського коронного краю в складі Австро-Угорщини з якнайширшими правами — та програму-максимум — об’єднання всіх українських земель в єдиній, незалежній українській демократичній державі.
Але доля України в цей час вирішувалась не в Галичині.
3. Розвиток освіти, мистецтва, літератури на Західно-Українських землях.
Поступ української культури в цей період, як і життєдіяльність тогочасного суспільства загалом, мав складний, суперечливий характер. Царський уряд усіляко перешкоджав розвиткові української культури, зокрема не допускаючи її у навчальні заклади, театри, державні установи.
Відповідно до статті 19 Основного закону 21грудня 1867 року всі народи Австро-Угорщини одержали однакове право на розвиток і збереження своєї мови і культури. Визнавалася рівноправність усіх крайових мов у школі, державних установах та громадському життю. Держава зобов’язувалася кожному з народів створити необхідні умови для здобуття освіти рідною мовою. Проте стаття про рівноправність народів і мов не одержала подальшого тлумачення в законодавстві, тому трактувалася по різному в залежності від розстановки політичних сил.
Розвиток української освіти зіткнувся з великою кількістю проблем. Школа в Наддніпрянській Україні — від початкової до вищої — слугувала знаряддям русифікації. Цьому сприяла і загальна військова повинність, введена з 1872 р., бо українців засилали на службу переважно за межами України. Придушена у рідному краї, українська література була змушена шукати притулку в іншому місці, головним чином у Галичині, де на початку 60-х років пожвавився національний рух. Українці гуртувалися в товариства, влаштовували збори й віча, пропагували українську мову та культуру. Чималий внесок до справи національного відродження зробив, зокрема, професор Чернівецького університету С. Смаль-Стоцький, який став фундатором кафедри української мови в цьому німецькомовному навчальному закладі.
Зв'язки діячів культури Галичини й Наддніпрянщини були плідними. Як відомо, наддніпрянці, що не мали можливості вільно друкуватися в Росії, широко користувалися допомогою галицьких письменників і суспільних діячів, насамперед І. Франка. Речником літературного життя довгий час у Галичині був часопис «Зоря», в якому активну участь брали представники Наддніпрянської України. З 1898 р. він був реорганізований у «Літературно-науковий вісник». Упродовж 80—90-х років українською мовою було перекладено чимало творів світової літературної класики.
Отож попри утиски й переслідування процес консолідації української нації ставав дедалі відчутнішим. Об'єктивні соціально-економічні зрушення, пов'язані з перебудовою суспільства на ринкових засадах, ставили на порядок денний реформування й інших сфер тогочасного суспільства. Це були вимушені кроки з боку офіційної влади, що мали обмежений характер, але вони певною мірою сприяли розвиткові культури українського народу.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
