61160 (573234), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

У серпні 1939 р. у Римі відбулася конференція ОУН, на якій переважали прибічники А. Мельника. Його було оголошено керівником ОУН. Однак більшість первинних осередків організації у західноукраїнських землях не визнала рішень Римської конференції. Напередодні окупації Польщі німецькими і радянськими військами націоналістичний рух виявився розколотим.

Фракція А. Мельника орієнтувалася на нацистську Німеччину, оскільки західні демократії не мали найменшого бажання займатися українським питанням. С. Бандера вимагав, щоб ОУН створила підпільну армію і боролася з будь-якою державою, яка стане на заваді українській державності. Головним ворогом він вважав сталінський режим, під контролем якого на початку 40-х pp. опинилися мало не всі українські землі. Не виключалася й можливість боротьби з Німеччиною.

Понад півмільйона українців Холмщини і Лемківщини жили в умовах німецької окупації, тому що ці землі за пактом Ріббентропа – Молотова відійшли до Генерального губернаторства, як стала називатися Польща. Сюди в 1939–1940 pp. втекли десятки тисяч політичних біженців, щоб врятуватися від терору НКВС. Німецька адміністрація дозволила утворити у Кракові Український центральний комітет, очолюваний відомим вченим В. Кубійовичем, але слідкувала за тим, щоб він не займався політичною діяльністю. Однак комітет використовували у своїх інтересах оунівці, яких серед біженців було багато. Саме у Кракові у лютому 1940 р. було скликано конференцію, яка відкинула рішення римського збору ОУН. Відтоді ОУН офіційно розкололася на дві ворогуючі між собою організації: ОУН(р), або ОУН(б), – революційна, чи бандерівська, і ОУН(м) – мельниківська.

Після нападу Німеччини на Радянський Союз С. Бандера почав добиватися підтримки нацистського уряду, підкреслюючи цілком очевидний факт: для оунівців новий ворог Гітлера в особі Сталіна є противником №1. Він знайшов певне співчуття серед керівників абверу (військової розвідки) на чолі з адміралом В. Канарісом. Навпаки, керівництво нацистської партії, зокрема М. Борман, не вважало за потрібне підтримувати український національно-визвольний рух, оскільки не розглядало його як серйозний фактор в радянсько-німецькій війні. Сам фюрер до якогось часу не висловлювався цілком певно. Це створювало в оунівців ілюзії щодо можливого співробітництва з гітлерівцями, які швидко просувалися з Україні.

З ініціативи мельниківців незадовго до нападу на СРСР у німецькій армії були створені українські частини – «Нахтігаль» і «Роланд». Командування вермахту розраховувало використовувати їх, в основному, для каральних дій, спрямованих передусім проти поляків і євреїв. ОУН (б) розраховувала на те, Ідо ці частини їй вдасться використати для утворення в майбутньому національної армії. Найближчі події показали, що такі сподівання Бандери були побудовані на піску.

ЗО червня 1941 р. при підтримці «Нахтігалю» ОУН (б) проголосила у щойно захопленому німцями Львові утворення Української держави. На чолі уряду було поставлено одного з найближчих соратників Бандери Я. Стецька. Німецьке військове командування прореагувало на цей крок досить індиферентне, оскільки лідери проголошеної держави клялися у вірності рейху. Однак клятви не змінили позиції берлінських властей. С. Бандеру та його найближчих співробітників було ув'язнено. Гітлер бажав використовувати оунівців як колабораціоністів, але рішуче відкидав найменші ознаки їх незалежної поведінки, такі, зокрема, як несанкціоноване Берліном проголошення української державності.

Незалежну поведінку оунівців виявляли в т. зв. «похідних групах», які просувалися по території України слідом за наступаючими німецькими військами. Метою їх було встановлення місцевого самоврядування під контролем ОУН. Після того як на окупованій території утвердилася нацистська адміністрація, вона за допомогою частин СС розгромила осередки бандерівців і мельниківців. Оунівці змушені були піти в підпілля.

Восени 1941 p. T. Бульба (Боровець) сформував на Поліссі та Волині загони «Поліської Січі», які боролися із залишками Червоної армії. Бульба не був оунівцем і користувався підтримкою уряду УНР у вигнанні, який перебував у Варшаві. Прагнучи зберегти самостійність, він перетворив свої загони на партизанські і дав їм претензійну назву – Українська повстанська армія (УПА). Бульбівці боролися одночасно з німецькими гарнізонами і радянськими партизанськими загонами, але їх воєнна активність була невеликою.

Восени 1942 р. ОУН (б) взяла курс на створення партизанської армії, яка мала боротися як з окупантами, так і з польськими та радянськими партизансько-підпільними формуваннями. В цю партизанську армію явочним порядком було включено збройні формування Бульби і ОУН(м). Армію назвали, як і бульбівську, – УПА. Очолив її один з керівників розформованого німцями «Нахтігалю» Р. Шухевич (бойовий псевдонім Т. Чупринка).

УПА користувалася широкою підтримкою західноукраїнського населення і за своїм складом була переважно селянською. Вона налічувала десятки тисяч бійців (за деякими оцінками, на початку 1944 р. – до 100 тис.), які діяли переважно на Волині, у Поліссі, в Галичині.

Керівні кадри повстанської армії складалися, головним чином, з бандерівців. Але ОУН (б) не претендувала на монополію, а розглядала армію як національну. З ініціативи С. Бандери у липні 1944 р. біля Самбора у Галичині відбулися збори представників різних організацій, за винятком ОУН(м), на яких утворився координаційний воєнно-політичний центр – Українська головна визвольна рада (УГВР).

У 1942–1943 pp. УПА значну частину своїх зусиль присвятила боротьбі з польськими збройними формуваннями, підпорядкованими лондонському емігрантському урядові Польщі – Армією Крайовою (АК). Ця боротьба (розпалювана й німецькою адміністрацією, якій була вигідна ворожнеча двох пригноблених народів) набула характеру етнічної чистки як з боку УПА, так і з боку АК. Найбільше страждало в ній мирне населення. Аківці вирізали безборонне населення українських р-нів Холмщини, оунівці тероризували польське населення Волині.

Коли Червона армія зайняла Лівобережжя і Донбас, війна між УПА і німецькими гарнізонами майже вщухла. Будучи переконаними у тому, що сталінський режим знову запанує над

Размещено на Allbest.ru

Характеристики

Список файлов ответов (шпаргалок)