60829 (573188), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

XV ст. до Московської держави разом із своїми землями приєднались пограничні чернігівські князі Одоєвські, Воротинські, Мосальські.

У 1481р. князь Федір Бєльський , онук великого князя литовського Ольгерда , вступив у змову з українізованими князями цієї династії Іваном Гольшанським і Михайлом Олєльковичем , щоб усунути від влади великого князя Казимира.За допомогую Москви вони планували захопити великокнязівський престол . Але їх таємні наміри було розкрито. Гольшанського і Олєльковича страчено, а Бєльському пощастило врятуватися і знайти притулок у Москві.

Новим рішучим виявом невдоволення української знаті литовським правлінням на українських землях і водночас останньою спробою повернути колишні права було повстання козаків і шляхти проти великого князя Сигізмунда , яке на Поліссі у 1508 р. очолив князь М. Глинський . Уродженець Україні, який одним з перших здобув західноєвропейську освіту, захоплювався ідеями гуманізму і ренесансу.

М. Глинський не зрікся своєї батьківщини та її народу .У зверненнях до української шляхти М.Глинський закликав боротися за збереження святої „грецької” віри і відродження і відродження ліквідованого в 1471 р. Київського князівства. Його задум не був здійснений , і під тиском польсько – литовського війська М.Глинський змушений був тікати за межі України й шукати захист у Московській державі. Де він попервах користувався великим авторитетом при царському дворі. А згодом закінчив життя у в’язниці. Це була остання спроба українських князів відібрати свої землі у Литви. Але через їхні нерішучі дії вона зазнала поразки.

Часи, прожиті українським народом у Великому князівстві Литовському, незважаючи на значний польський вплив і відсутність повноцінного національно-політичного розвою, мали в цілому позитивне значення. Як писав видатний український історик І. Крип'якевич, „українське громадянство у Великому князівстві було живим творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші часи”. М. С. Грушевський вважав, що Велике Князівство Литовське більшою мірою, ніж Московія, зберегло традиції Київської Русі.

Захопивши у XIV-XV ст. Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща прагнула оволодіти й українськими землями, які входили до складу Великого князівства Литовського. Але, окрім бажання Польщі, визрівали ще й об'єктивні умови для унії між Польським королівством і Литвою.

Найважливішим внутрішнім чинником у цьому процесі була позиція української шляхти. На початку XIV ст. перед нею постав реальний вибір: або єдина, усталена Польща, або ослаблена Лівонською війною Литва. Польща для українських феодалів означала привілеї, обмеженість королівської влади, гарантовані політичні свободи. Не останнє місце тут посідала й проблема військової повинності — адже у Польщі домінувало наймане військо.

Не можна було скидати з рахунків і зовнішній фактор. Війна Литви з Москвою, підтримуваною Данією та Швецією, призвела до втрати територій, і Велике князівство Литовське потребувало значної військової та фінансової допомоги.

Проте, Кревська Унія була лише особистим союзом, заснованим на шлюбі царюючих персон 2-х держав, зберігши автономію Литви і Польщі (при васальній залежності Литви).

Наступна Люблінська унія повністю об'єднала ці держави.

Тому вже на середину XVI ст. були здійснені перші спроби підписання унії. Але реальних результатів сторони домоглися лише в 1569 р. на засіданні об'єднаного сейму у Любліні. Після того як частина литовських, українських і білоруських магнатів, не задоволених польським проектом унії, намагалася зібрати шляхетське ополчення для боротьби за свої права, король Сигізмунд III Август своїми універсалами приєднує українські землі — Підляшшя, Волинь, а потім Київщину і Брацлавщину, зрівнявши місцеву шляхту цих земель у правах і привілеях з польською шляхтою. Повстанці змушені були повернутися на сейм. Депутати Великого князівства Литовського підписали акт про державну унію і склали присягу на вірність їй. Це означало створення держави Річ Посполита (дослівно з польської мови — спільна справа). В ній мали бути король, який обирається, сейм, єдина зовнішня політика, загальна скарбниця. Автономія Литви зберігалася лише у питаннях місцевого самоврядування, організації збройних сил і у правничій сфері. Українські землі навіть не входили до литовської автономії, а були віднесені до складу польських воєводств - Руського (Львів), Белзького (Белз), Волинського (Луцьк), Київського (Київ), Подільського (Кам'янець), Брацлавського (Брацлав). Воєводства очолювалися призначеними польськими магнатами. Люблінська унія 1569 р. відіграла, безумовно, велику історичну роль у долі України. При цьому вона мала досить суперечливі наслідки. Передусім вона сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж возз'єднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейською культурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств українського населення в боротьбі за національне виживання. Тимчасом, коли селянство посилювало виступи проти польських феодалів, українська заможна верхівка, виходячи із своїх інтересів, протягом життя одного-двох поколінь майже перейшла на бік польського магнатства, засвоївши його мову, віру й звичаї. Зрада української верхівки, пізніше прийняття унії, з одного боку, полегшили польським панам процес закріпачення місцевого населення, а з другого вкрай загострили соціальні, національні й релігійні суперечності в Речі Посполитій. .

Унія , як метод і форма об’єднання церков, не досягла мети – не сприяла об’єднанню православних і католиків . Проте як метод і форма збереження національної ідентичності українського народу в умовах іноземної окупації, національного і релігійно-церковного гноблення виправдала себе . Як засвідчили наступні події , нестерпний польський колоніальний гніт призвав до посилення національно-визвольної і класової боротьби українського народу у XVI ст. У народних повстаннях, жорстоко придушених шляхетською Польщею (виступи під проводом К.Косинського, С.Наливайка, Г.Лободи та ін.)українці набували досвід боротьби, гартували волю і національну самосвідомість.

Література

1.Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України,1996.

2.Історія України.- Львів,1996.

3.Грушевський М.С.Історія України-Русі -К.,1997.

4.Довідник з історії України. У 3-х томах . за ред. І.З.Підкови, Р.М.Шуста –К.1996-1999.

5.Крип`якевич І. П. Історія України. Т.1. –К.,1992.

6. Борисенко В.Курс української історії.- К.,1997.

7.Грушевский М.С.Очерк истории украинского народа.-К.,1990.

8.Бойко О.Історія України. –К.,1999.

9.Шевчук В.П., Тараненко М.Г.Історія української державності .Курс лекцій.-К.,1999.

Характеристики

Список файлов ответов (шпаргалок)