29150 (569517), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Законопроект передбачає визначає: основні завдання державної міграційної служби; законодавство, яким керуються органи державної міграційної служби; систему органів державної міграційної служби; статус органів державної міграційної служби; функції Державної міграційної служби України; функції органів державної міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах, районах, районах у містах; права органів державної міграційної служби; порядок застосування зброї і спеціальних засобів службовими особами органів державної міграційної служби; порядок проходження служби в органах міграційної служби; правовий і соціальний захист особового складу державної міграційної служби; відповідальність службових осіб державної міграційної служби; матеріальне і соціально-побутове забезпечення службових осіб державної міграційної служби; фінансування органів державної міграційної служби; контроль і нагляд за діяльністю державної міграційної служби [6].
За ст.7 законопроекту Державна міграційна служба України повинна реалізовувати такі функції:
1) забезпечує виконання та здійснює контроль за виконанням законодавства про громадянство та міграцію, зокрема, щодо правового статусу іноземців, біженців та осіб, що отримали притулок в Україні, еміграції, імміграції, трудової міграції, паспортизації, реєстрації фізичних осіб тощо та здійснення контролю за його дотриманням, при цьому: приймає рішення про надання, втрату, позбавлення статусу біженця, територіального (гуманітарного) захисту в Україні; готує та вносить на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства документи з приводу набуття/припинення громадянства, а також Комісії при Президентові України з питань притулку - з приводу надання/позбавлення притулку в Україні; забезпечує реєстрацію, перереєстрацію та облік громадян України, іноземців та осіб без громадянства за місцем проживання/перебування, а також видачу, відповідно до законодавства, цим особам паспортних та інших документів, що посвідчують статус відповідної особи, надають їй право на проживання або перебування на території України, в'їзду в неї та виїзду за її межі тощо; забезпечує реєстрацію та облік осіб, що перетинають державний кордон України, а також їх паспортних документів; організовує роботу щодо визначення в установленому порядку квоти імміграції на календарний рік; забезпечує ідентифікацію іноземців та осіб без громадянства; приймає рішення про скорочення терміну перебування іноземця або особи без громадянства в Україні, заборону в'їзду в Україну цих осіб, а також про їх видворення з України, у встановленому законодавством порядку, здійснює організаційні заходи пов'язані з видворенням; забезпечує видачу іноземцям та особам без громадянства, документів, які дають підстави для отримання в'їзних віз; здійснює управління у сфері трудової міграції, реалізує розпорядчо-дозвільні повноваження у цій галузі; забезпечує державний нагляд за дотриманням умов трудової діяльності працівників-мігрантів в Україні, а також вживає передбачених законодавством заходів щодо дотримання прав та соціальних гарантій працюючих українських мігрантів; збирає та аналізує інформацію щодо країн походження відповідних категорій мігрантів; забезпечує контроль за дотриманням громадянами України, іноземцями, особами без громадянства та службовими особами міграційного законодавства; приймає рішення про створення пунктів розміщення відповідних категорій іноземців, осіб без громадянства, біженців, осіб, які отримали притулок в Україні, ізоляторів тимчасового утримання та забезпечує їх діяльність;
2) здійснює управління в сфері міграції, громадянства, паспортизації, реєстрації фізичних осіб, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання у цих галузях;
3) забезпечує здійснення міграційного контролю, у тому числі в пунктах пропуску через державний кордон України, перевіряє додержання встановленого режиму пропуску;
4) організовує проведення заходів щодо запобігання правопорушенням і злочинам у сфері міграції та громадянства, бере участь у їх проведенні, передає відповідним правоохоронним органам матеріали за фактами правопорушень та злочинів, якщо їх розгляд не належить до повноважень органів державної міграційної служби;
5) веде Єдину державну автоматизовану реєстраційно-паспортну систему, Єдину державну автоматизовану систему "Міграція";
6) здійснює аналіз законодавства у сфері міграції та громадянства, статистичний облік і аналіз міграційних процесів в Україні та країнах з якими здійснюється міграційний обмін;
7) вносить у встановленому порядку пропозицій щодо формування державної політики у сфері міграції, громадянства та забезпечення її реалізації;
8) видає, у випадках передбачених законодавством, нормативно-правові акти і методичні рекомендації з питань міграції та громадянства, затверджує зразки відповідних документів;
9) відповідно до чинного законодавства України забезпечує охорону приміщень та службових осіб органів державної міграційної служби від протиправних посягань;
10) забезпечує виготовлення паспортних та інших відповідних документів;
11) здійснює заходи щодо добору, розстановки, професійної підготовки та перепідготовки кадрів для органів державної міграційної служби;
12) забезпечує висвітлення в засобах масової інформації відомостей про міграційну ситуацію в Україні та діяльність органів державної міграційної служби, роз'яснення державної міграційної політики;
13) здійснює міжнародне співробітництво з відповідними установами та організаціями іноземних держав, укладає, у встановленому законодавством порядку, міжнародні договори, забезпечує їх виконання;
14) взаємодіє з міністерствами, іншими центральними державними органами, підприємствами, установами з питань, віднесених до її компетенції;
15) організовує роботу та здійснює керівництво діяльністю органів міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах, районах, районах у містах, постів міграційного контролю, скасовує відповідні рішення цих органів, надає їм методичну і практичну допомогу [6].
Прийняття законопроекту сприятиме законодавчому визначенню статусу державної міграційної служби в Україні, її функцій та правових основ діяльності [1].
2. Міграційне право України як навчальна дисципліна
Перші відомості про регулювання міграційних процесів зафіксовано ще в давньоруських літописах. Зокрема, в договорах Київської Русі з Візантією 911 р. і 944 р. закріплена можливість взаємного надання сторонами притулку.
Певні особливості правового статусу чужинців зафіксовано також у період Київської Русі. Вони мали як певні привілеї, так і окремі обмеження. За Руською Правдою недоторканність особи іноземця забезпечувалась більше, ніж звичайної людини: за вбивство купця або "гостя" накладався такий самий штраф як за вбивство князівського урядника [3; 59].
У великому Князівстві Литовському, до складу якого входила Україна, статус іноземців характеризувався певними особливостями. Чужинці окремих національностей підлягали юрисдикції своєї країни, людям шляхетсько-боярського стану надавалось право на вільний в'їзд і виїзд з країни.
В епоху середньовіччя питання інститутів, що належали до сфери міграційного врегулювання, обумовлювалися окремими указами.
Приклади становлення інституту притулку в Україні мали місце в історії Запорізької Січі. Як зазначав Д. Яворницький, були тут і "самосбройцы польскіе", і "ускоки задунайські", й "западные люди маловедомые".
З втратою Україною державності процес становлення національних міграційних інститутів перервався.
Так само, як і в інших державах, обмеження свободи пересування на території України було тісно пов'язане із запровадженням паспортної системи. Остання на українських землях, які входили до складу Російської імперії, була серйозною перешкодою вільного пересування майже до кінця XIX ст.
Кінець XIX ст. - початок XX ст. характеризується масовим еміграційним рухом українського населення, який охопив практично всі землі. У зв'язку з цим у 1897 р. при Міністерстві внутрішніх справ створюється окреме управління із завданням займатися переселенською справою [7; 42].
Після тривалої перерви процес формування основ національного законодавства, у тому числі і в міграційній сфері, було закладено урядом Української Народної Республіки.2 березня 1918 р. прийнято закон "Про громадянство УНР" та Конституцію УНР.
Результатом поразки української національно-визвольної революції 1917-1920 pp. стала масова українська політична еміграція, пов'язана з виїздом за кордон близько 216 тис. осіб.
У Радянській Україні, яка з грудня 1922 р. стала складовою Радянського Союзу, міграція завжди обмежувалась і контролювалася. Право на свободу пересування не згадувалось ні в республіканській, ні в союзній конституціях.
Одразу після утворення СРСР (ст.7 Конституції 1924 р) закріплене єдине союзне громадянство для громадян всіх республік.
Відповідні статті про громадянство з'явилися у наступних конституціях Радянської України, проте власного закону про громадянство вона не мала.
У закритому тоталітарному суспільстві СРСР зовнішні міграційні процеси фактично не регулювались [5; 83].
У Положенні про в'їзд в СРСР і про виїзд з СРСР, затвердженому постановою Ради Міністрів СРСР від 22 вересня 1970 p., процедури і підстави отримання дозволу на виїзд не були визначені, а ряд статей взагалі були таємними і не публікувались. До Положення вносились зміни та доповнення (1975 p., 1986 p), проте суттєвих змін так і не відбулось.
27 вересня 1988 р. Рада Міністрів СРСР ухвалила постанову "Про заходи, спрямовані на спрощення порядку виїзду громадян СРСР за кордон", що дало можливість громадянам виїжджати в соціалістичні країни, з якими укладено угоду про безвізові поїздки, за паспортом громадянина СРСР з додатком, форма якого встановлюється МВС за погодженням з МЗС.
Отже, внаслідок тривалої ізоляції від загальносвітових тенденцій міграційне право в Україні тільки починає розвиватися і нині перебуває у стадії становлення.
Переміщення значних мас населення має як позитивні, так і негативні наслідки. До негативних належать збільшення кількості громадян іншої країни на території нашої держави і поряд з цим зменшення питомої ваги місцевого населення у загальній частині мешканців, що є реальною загрозою політичній та економічній безпеці України. Адже в результаті міграцій збільшується залежність від світогляду і трудових ресурсів чужих держав, їх, переважно, зовнішньополітичних спрямувань та орієнтацій, способу життя, національних традицій. Дані процеси не можуть бути поза політикою держави. Розуміння цієї аксіоми призводить до наявності у системі державної внутрішньої та зовнішньої політики такого структурного елемента як міграційна політика, її метою є цілеспрямоване впорядкування міграційних потоків, подолання негативних наслідків неорганізованих і неконтрольованих процесів міграції, забезпечення умов для реалізації прав мігрантів, захисту шукачів притулку, біженців, інтеграції тих, хто прибуває до України, в національне, соціально-економічне та культурне середовище проживання. Саме тоді міграційна політика об'єднує різні сфери суспільного життя, трансформує міграцію з негативного на сьогодні для України явища в інструмент збагачення держави.
Механізм реалізації міграційних законів - об'ємне, комплексне явище, яке має кілька аспектів - спеціально-юридичний, політико-правовий, соціально-психологічний" філософський тощо. Перший, що часто іменують юридичним механізмом реалізації законів, охоплює весь юридичний інструментарій, за допомогою якого забезпечується їх здійснення [7; 55].
Існуючі юридичні інститути міграційного законодавства за рівнем їх нормативного закріплення умовно можна поділити на конституційно-правові (право - громадянства, притулку, свободи пересування, імміграції тощо) та їх своєрідне продовження - галузеві правові інститути, які в рамках Конституції України встановлені поточним законодавством (право - біженців, робітників-мігрантів тощо). Визначення цими інститутами юридичних взаємовідносин, конкретизація багато в чому їх дій є певною методологічною основою розвитку і вдосконалення системи міграційного законодавства.
Важливе значення для названого законодавства мають його правові джерела, під якими розуміють ті правові форми, в яких знаходять відображення правові норми. Особливе місце тут займає Конституція України, серед основних видів є міграційні нормативно-правові акти (законодавчі і підзаконні).
Нині міграційні питання перебувають у "віданні" основних галузей публічного права - конституційного і адміністративного.
Виходячи з особливого статусу Конституції як Основного закону, потрібна, на думку проф. Є. Тихонової, насамперед, подальша конкретизація предмета його регулювання. Це є, по-перше, відносини між суспільством і державою, яка виступає як орган суспільства, політична форма його самоорганізації. По-друге, це відносини між людиною, громадянином і державою, законодавче регулювання яких спрямоване на визначення межі втручання держави у свободу людини з одночасним створенням розвиненої системи юридичних гарантій забезпечення державою й утвердження нею прав і свобод людини [7; 49].
Наданій підставі можна стверджувати, що правове регулювання міграції за допомогою права є необхідною умовою й засобом реалізації Конституції України.
Щодо адміністративного права, то воно справляє організуючий вплив на міграційні процеси, потреби функціонування і розвитку яких вимагають певного втручання держави за допомогою відповідних правових важелів.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
