15826-1 (Воєнна проза В.Астаф’єва в контексті “армійської” та табірної літератури), страница 3
Описание файла
Документ из архива "Воєнна проза В.Астаф’єва в контексті “армійської” та табірної літератури", который расположен в категории "". Всё это находится в предмете "иностранный язык" из , которые можно найти в файловом архиве . Не смотря на прямую связь этого архива с , его также можно найти и в других разделах. Архив можно найти в разделе "рефераты, доклады и презентации", в предмете "иностранный язык" в общих файлах.
Онлайн просмотр документа "15826-1"
Текст 3 страницы из документа "15826-1"
Герої Астаф’єва – зовсім не те, що індивідуалісти Сартра чи Камю. Їм швидше властива тяга до одвічної російської соборності, що загострюється у воєнний час почуттям патріотизму. В романі “Прокляті і вбиті” це підкреслюється на перших же сторінках, де героя Льошку Шестакова опановує побожне почуття від звуків знаменитої пісні “Вставай, страна огромная…”: “Сам по себе он уже ничего не значит, себе не принадлежит – есть дела и вещи важней и выше его махонькой персоны. Есть буря, есть поток, в которые он вовлечен, и шагать ему, и петь, и воевать, может, и умереть на фронте придется вместе с этой все захлестнувшей усталой массой, изрыгающей песню-заклинание, призывающей на смертный бой одной мощной грудью страны, над которой морозно, сумрачно навис морок. Где, когда, как выйдешь из него один-то? Только строем, только рекой, только половодьем возможно прорваться ко краю света, к какой-то иной жизни, наполненной тем смыслом и делом, что сейчас вот непригодны и важны, но ради которой веки вечные жертвовали собой и умирали люди по всей большой земле” (“Новый мир”, 1992, № 10, с. 61-62). Але утвердитися під захистом подібного почуття жодному з героїв не вдається: все – від побуту військового табору для новобранців (у буквальному розумінні – табірного побуту!) до дій конмандирів найнижчих і найвищих – виштовхує їх у безповітряний простір, де ними володіє “безпросветное отчуждение, неземная пустынность” (там само, с.60), пейзажним втіленням якої роман і починається.
Героям Астаф’єва не чужі доброта і безкорисливість, здатність до співчуття й співстраждання. Ті з них, хто виріс у середовищі, де не остаточно було загублено традиційну моральну орієнтацію (таких, зрештою, Астаф’єв і показує найдокладніше; авантюристи й блатняки типу Булдакова чи Зеленцова у “Проклятих і вбитих” – на периферії оповіді, вони епізодичні) тягнуться до таких, як Коля Риндін (із старообрядців), як колишній фельдфебель царської армії, віруючий старшина Шпатор.
Причини морального занепаду й виродження автор вказує недвозначно: “безбожная сила и порча”, що зігнала хрещений російський люд “со двора в какую-то бессмысленную злую круговерть, в бараки, в эшелони, в тюрьмы, в казармы” (там само, с. 92). Вразливість такої позиції, поверховість її християнського пафосу цілком аргументовано показав ще І.Дєдков [4].
Стати єдиним строєм, спаяним залізною дисципліною й почуттями радянського колективізму героям Астаф’єва не дано. Витворюючи власний міф про “проклятих і вбитих” безневинно за вселенський гріх Системи, тут він безжально розвінчує інший – ностальгійний – міф, на який і досі оглядаються деякі автори російської воєнної прози – про силу взаємопідтримки, що тим дужчою була опорою в роки війни, чим злиденнішим був воєнний побут і тривожнішим час (див.: Бакланов Г., “И тогда приходят мародеры” – “Знамя”, 1995, № 5). Астаф’єв значно ближчий до авторів табірної прози, героям яких війна принесла ще гостріше почуття відчуження, ніж арешт у мирний час: “Бедственное время страшно еще тем, что оно не только угнетает – оно деморализует людей… Встретившие войну подростками, многие ребята двадцать четвертого года попали в армию, уже подорванные недоедом, эвакуацией, сверхурочной тяжелой работой, домашними бедами, полной неразберихой в период коллективизации и первых месяцев войны. Все налаживалось, строилось и чинилось на ходу. К исходу сорок второго года кое-что и кое-где и было налажено, залатано, подшито и подбрито, перенесено на новое место и даже построено, однако всевечное российское разгильдяйство, надежа на авось, воровство, попустительство, помноженное на армейскую жесткость и хамство, делали свое дело – молодяжки восемнадцати годов от роду не выдерживали натиска тяжкого времени и требований армейской жизни” (“Новый мир”, 1992, № 10, с.60).
Астаф’єва завжди вважали реалістом, одним із найбільш яскравих із плеяди російських письменників-фронтовиків, представників воєнної та сільської прози 50-70-х років. Але чи є останні твори, зокрема, роман “Прокляті і вбиті”, продовженням і розвитком російського неореалізму, що розквітнув в умовах розвінчання і зживання тоталітаризму? Реалізм передбачає об’єктивність і неупередженість авторської точки зори – Астаф’єв наскрізь суб’єктивний і небезсторонній до зображеного. Реалізм ґрунтується на широкому, масштабному зображенні соціальної дійсності – Астаф’єва цікавлять не історичні події, а самопочуття окремої людини, її бачення, він згущує фарби і гротесково загострює ситуацію. Реалізм – це “типові характери в типових обставинах”, до того ж типизація здійснюється через індивідуалізовані, динамічні й психологічно достовірні образи героїв. Пригляньмося до героїв астаф’євського роману й останніх повістей – хіба з цієї точки зору хоч найголовніші з них витримають порівняння з героями Флобера, Толстого, Шолохова, Солженіцина? Йдеться не про те, що Астаф’єв неправдивий чи погано знає людей – справа в тім, що зображення людини в останніх воєнних творах Астаф’єва якісно інше, ніж у майстрів реалізму. В “Останньому поклоні” та “Цар-рибі” письменник створив галерею реалістичних характерів своїх земляків – представників родини, роду, села, російського етносу в його сибірському варіанті. В наступних творах він використав уже готові моделі окремих типів, варіюючи їх яскравими деталями біографії: Льошка Шестаков поєднує в одному варіанті (варіації продовжуються й у наступних повістях – “веселий солдат” та Коляша Хахалін) Вітьку Потиліцина, героя “Зорепаду” та брата Колю й Акима з “Цар-риби”; Коля Риндін – знову ж таки Аким, на дещо інший лад; лейтенант Щусь – продовження Бориса Костяєва з “Пастуха і пастушки”, а особіст Льова Скорик – його рідний брат; так само нерозрізнимі, як близнята, царський фельдфкбель Шпатор і типовий продукт радянського ладу старшина Яшкін тощо.
На жаль, непоодинокі нарікання на художню слабкість астаф’євської прози [2; 4; 9, 89] мають серйозні підстави: сюжетно невиправдані повтори, хаотична композиція, невиважений стиль прикро вражають в останніх повістях (особливо в “Обертоні”). Різниця між мініатюрними оповіданнями письменника з циклу “Затеси” (див. “Новый мир”, 1999, № 8) й повістями та романом не на користь останніх: мініатюри показують майстра, що впевнено й вільно володіє словом, а у великих творах сліди поспіху і недбайливості щодо форми стають усе очевиднішими. Тривіальність авторських інвектив та ліричних монологів не виправдана запальністю полеміки з уявними опонентами – авторський запал вибухає, як петарда, і не приносить читачеві нічого, крім прикрого розчарування.
Очевидно, воєнна проза в особі її останніх могікан уже завершує свою еволюцію. Точки зближення її з табірною літературою, пересікання з екзистенційною проблематикю світової “армійської” літератури повоєнної доби не випадкові. Вони свідчать про те, що світова література в постмодерністську епоху є єдиним процесом, національні відмінності в якому не виключають залежності від спільних закономірностей і тенденцій. Однією з них є зближення тематичних пластів літератури через екзистенційну проблематику, іншою – розмивання межі документально-мемуарних і власне белетристичних жанрів, а найважливішою, на наш погляд, є тенденція зникнення цілісного образу-персонажа, витісненого з літературного тексту в сферу документальних свідчень.
Список литературы
Аннинский Л. За что прокляты? // Лит. газ. – 1993. – 3 марта.
Басинский П. …и его армия // Новый мир. – 1996. - № 1. – С.218-220. – Рец. на: Астафьев В. Так хочется жить: Повесть. – Знамя. – 1995. - № 4.
Давыдов О. Нутро: О военном эпосе Виктора Астафьева // Независимая газ. – 1995. – 4 октября.
Дедков И. Объявление вины и назначение казни // Дружба народов. - 1993. - № 10. – С.185-202.
Есаулов И. Сатанинские звезды и священная война: Современный роман в контексте русской духовной традиции // Новый мир. – 1999. - № 4. – С.224-239.
Колошук Н.Г. Авторская позиция в современной прозе (на материале автобиографических произведений В.Астафьева, М.Карима, М.Алексеева): Дис. …канд. филол. наук. – К., 1990. – 188 с.
Липовецкий М. “Свободы черная работа”: (Об “артистической прозе” нового поколения) // Вопр. лит. – 1989. - № 9. – С.3-45.
Немзер А. Литературное сегодня. О русской прозе. 90-е. – М.: Новое литературное обозрение, 1998. – 432 с.
Сердюченко В. Русская проза на рубеже третьего тысячелетия // Вопр. лит. – 2000. – Июль-август. – С. 77-97.
Яновский Н. Виктор Астафьев: Очерк творчества. – М.: Сов. писатель, 1982. – 282 с.