15826-1 (661357), страница 2
Текст из файла (страница 2)
“Веселий солдат” – не стільки повість, скільки воєнні мемуари письменника. Дійові особи й події тут невигадані, проте для автора головне не збереження документальності чи об’єктивності, а найбільш повна одвертість навіть там, де на межі з натуралізмом він не упускає найінтимніших деталей особистого життя, зокрема й тих, які представляють його в невигідному світлі. Основою сюжетних подій є поранення, перебування в госпіталях та на різних “пересилках” і на “легкій” службі нестройовика, повернення з війни і поневіряння з родиною (дружина – теж фронтовичка) у повоєнні роки. Всупереч оптимістичній назві долю героїв повісті-мемуарів веселою не назвеш. “Веселим” свого солдата Астаф’єв пойменував тому, що він не здається на волю обставин, визначених великими й малими начальниками радянської системи для людського бидла. Грубий, цинічно одвертий тиск викликає в нього (а ще більше в автора з його нинішнім досвідом) обурення й гнів, і в усіх можливих випадках він чинить всупереч очікуваним од нього пристосуванству й покірності. Інший на його б місці радів, що потрапив на “легку” службу – все ж таки нестройовик,– а він заявляє: “Этот сбродный полк и “легкая” в нем служба сидят у меня в печенках до сих пор” (“Новый мир”, 1998, № 5, с.51). Він із тих, кому найгостріш і найнестерпніш муляють найбуденніші обставини: “…наша глубокомысленная советская система, не терпящая никаких вольностей и излишеств, внесла некоторую привычную прямолинейность в образ и архитектуру старорежимных помещений: были убраны перегородки и вместо трехъярусных топчанов сколочены сплошные низкие нары. Тюремное привычное удобство, и главное, есть возможность наблюдать дневальному и одновременно всякой казарменной твари за всей казармой, теплее спать, способнее вше плодиться. А что будут хромоногие, больные, припадочные, гнилобрюхие и гнилодыхие недобитые солдаты “дослуживать” и теснотиться – об этом как-то никто не подумал, стандарт, хоть из устава, хоть из башки, он человеческих отклонений не признает и с индивидуальными запросами да хворями подчиненных не может считаться” (там само, с.51-52). Ясно, що належать подібні міркування вже сьогоднішньому авторові, а не героєві воєнних часів. Автор не те щоб відділяє себе від цієї системи, але й почувати себе сліпим її знаряддям і жертвою не хоче: “Да это у нас и по сей день так: где бы ты ни воевал, ни работал, где бы ни служил, ни ехал, ни плыл, в очереди в травмапункте иль на больничную койку ни стоял – всегда ты в чем-то виноват, всегда чего-то должен опасаться и думать, как бы еще более виноватым не сделаться, посему должен выслуживаться, тянуться, на всякий случай прятать глаза, опускать долу повинную голову – человек не без греха сам в себе, тем более в нем начальство всегда может найти причину для обвинения. Взглядом, словом, на всякий случай, на “сберкнижку”, что ли, держать его, сукиного сына, советского человека, в вечном ожидании беды, в страхе разоблачения, устыжения, суда, если не небесного, то общественного” (там само, с.11).
Герой і сюжет повісті “Так хочеться жити” – явно предтечі “Веселого солдата”. Повторів і співпадань достатньо: в обох повістях йдеться, очевидно, про той самий період у житті героя; співпадають обставини фронтової біографії – наступ у 43-му році на Україні, служба в конвойному полку в Рівному напередодні Перемоги, перебування на Вінницькій пересилці до мобілізації, повернення в Росію з невінчаною дружиною-фронтовичкою і т.д. Але в повісті про Коляшу Хахаліна (дещо карикатурне ім’я головного героя з “Так хочеться жити”) більша вага не публіцистичних – приклади таких щойно наводилися, – а художньо-образних узагальнень. Вже в самій карикатурності імені – елемент карнавалізації серйозної досьогодні в радянській літературі теми й матеріалу. У Астаф’єва, прозаїка серйозного, але з репутацією вічного опозиціонера благополучним і добропорядним та солідним “творцям”, воєнна дійсність постає як трагіфарсова, герої – як невдахи й маргінали, чиї поневіряння автор протиставляє утвердженому офіційною пропагандою образові героя-фронтовика і показує з гіркою насмішкою та водночас зі співчуттям. Біографія Коляші Хахаліна є узагальненням добре відомих за Астаф’євим життєвих обставин: він сирота із Заполяр’я, за вдачею – з тих дитбудинківських неслухів, які, де б не опинилися, чомусь не влаштовують дрібне й вище начальство, від шкільних вихователів до армійських старшин та госпітальних комендантів: “…вечный настырник… никчемный человечишко”,– лютує, аж піниться старшина Растаскуєв. Як не парадоксально, але герой такого типу є цілком очікуваним у російській воєнній прозі: він посів досі незайняте місце десь між всенародним улюбленцем Василем Тьоркіним і парією Іваном Чонкіним у Войновича. Та якщо його попередники – явно герої літературні, то Коляша виглядає на їх фоні життєво достовірним, невигаданим. Саме тому образом “типовим” він сприйматися, очевидно, не буде. Близьким до автобіографічних образів Астаф’єва з раніших воєнних повістей він виглядає через талант, на фронті зовсім непотрібний: “Коляша был мастер по части чтенья, пенья, всяческого сочинения” (“Знамя”, 1995, № 4, с.3). Потрапляючи у складні обставини, цей вісімнадцятирічний солдат поводить себе так, як поводив би й будь-який пересічний його ровесник у тих же умовах, які, зрештою, не обирає: “Но куда богатого конь везет, туда бедного Бог несет”,– коментує автор такі повороти його долі (там само, с.4). Воєнні незгоди швидко доводять хлопця до виснаження, перетворюючи в байдужого до всього, навіть власного життя, доходягу, який лише силою закладеного в ньому селянським родом інстинкту не втрачає життєвих орієнтирів. Коротко розказане минуле героя теж впізнаване, ніби давно відоме читачеві – з астаф’євських “Крадіжки” й “Останнього поклону”: “Большая, основательная семья Хахалиных как-то быстро й незаметно изредилась. Умерли старики [вислані з рідних місць у Заполяр’я – Н.К.] и с собой уманили самых уж размладших внучат. Когда отца Коляши под конвоем увезли еще дальше, на какие-то “важные” работы, будто сломалась матица в избе – не стало и матери. Все посыпалось и рухнуло до основания – цинга сразила. Остался Коляша на руках старшей сестры, уже здесь, в Заполярье, дважды сходившейся с мужиками, чтобы иметь “опору в жизни”, и была та опора опорой иль не была, но дети от нее появлялись. В барачной беленой комнате однажды застрял “ирбованый” с наколками на руках, на груди и даже на заднице…” (там само, с.10). Не дивно, що з усього свого злощасного дитинства Коляша міг згадати на фронті з відрадою хіба лише окремі епізоди з дитбудинківського життя. А все інше краще б не пам’ятати,– вважає автор, спираючись на власний життєвий досвід та узагальнюючи його до полемічної тези: “Детдома и разного рода приюты, как и школы наши, любят хвастаться, сколько выдали они стране героев, ученых, писателей, артистов, летчиков и капитанов, но общественность скромно умалчивает, сколько ж воспитательные заведения дали родине убийц, воров, аферистов и просто шатучих, ни к чему не годных, никуда кроме тюрьмы не устремленных людишек” (там само, с.11).
Фронтова дійсність, з якою стикається Коляша, нітрохи не краща щодо морального клімату, ніж тилова: вся армія побудована на жорстокій ієрархії, що дає змогу підніматися до найвищих постів абсолютно аморальним і звироднілим типам. Оскільки влада тримається страхом і силою, то більш-менш порядна людина в цій системі виглядає “придурком”, “чокнутим”, “блажним”. Або – інтелігентом, “начитавшимся благородной литературы” (так атестовано одного з героїв “Проклятих і вбитих”, і характеристика, як здебільшого у Астаф’єва, подана як узагальнююча: поняття “інтелігент” для радянського плебсу таке ж чужорідне в армії, як і в таборі, в селі чи будь-де, воно відділяє більшість народу – простолюд і “начальників” – від решти, що є “порченою”, вразливою саме через оту інтелігентність). Єдино прийнятною тактикою поведінки з командирами в радянській армії є та, що її інстинктивно вибирає Коляша: “Было все: и топали на него, и расстрелом стращали, и штрафную обещали – Коляшу Хахалина ничего не трогало, не пугало. Он отрешенно молчал и смотрел в землю, потому что, если он поднимал голову и начинал глядеть в небо,– воспитующими его, отцами-командирами, это воспринималось как вызов, как чуть не высокомерие. Как и большинство начальников, выросших уже при советской власти, командиры сии прошли через унижение детства в детсадах, в отрядах, в школе, ну и, само собой разумеется, главное, вековечное унижение в армии. Поэтому, получив власть, сами могли только унижать подчиненных, унижаться перед вышестоящими начальниками, и глядящий в землю, ссутуленный, как бы уже вовсе сломленный человек был для них приемлемей того, кто смел глядеть вверх,– не задирай рыло, коли быть тебе внизу судьбой определено” (там само, с.29). В “Проклятих і вбитих” армійські командири поставлені в один ряд з “п р и д у р к а м и [розрядка наша – Н.К., слово вжито в особливому значенні, прийнятому у табірному жаргоні] в чинах, без которых ни одно советское предприятие, тем более военное подразделение, никогда не обходилось и обойтись не может” (“Новый мир”, 1992, № 10, с.65).
Автор, як бачимо, говорить “прямим текстом”, коментувати його позицію зайве, можна обійтися підкресленням очевидного. А підкреслити необхідно передусім те, що в своїх демократичних переконаннях Астаф’єв завжди був послідовним: те, що в останніх повістях він висловлює як остаточний присуд суспільству й радянській політичній системі, давно було передумане й показане. Наприклад, у зображенні дитбудинківських педагогів (в астаф’євській ієрархії “начальників” – необхідна й дуже важлива каста) у “Крадіжці” й “Останньому поклоні” та у повісті про Коляшу Хахаліна суттєвої різниці нема: скрізь герой-сирота ненавидить їх за лицемірство, за тупу, одверту, вульгарну безкультурність і бездуховність, за зневагу до слабких, страждаючих, беззахисних дітей, яких вони мали би плекати й захищати і кого натомість “виховують”, тобто повчають і розтлівають. Ті ж самі риси показує письменник у всіх “начальниках” – таке сатиричне зображення стало в нього своєрідним топосом, що переходить з одного твору в інший. Як на зорі свого літературного шляху, так і в його кінці думка автора обертається в колі тих самих наболілих тем, тих же конфліктів: людську істоту, що прагне чистоти, спокою, тепла, тягнеться до них, як рослина до води й до сонця, з усіх боків душать недоумство, насильство, моральний і фізичний бруд… Занепадові й розтлінню людського духу автор і його герої-протагоністи намагаються протистояти, звертаючись до природи, шукаючи в її чистоті й могутті безкорисливої підтримки і з відчаєм переконуючись, що скоро й це джерело чудодійної сили буде запаскуджене. В третій частині повісті “Так хочеться жити”, названій “Місячний відблиск”, автор намагається висловити свій біль, донести його до сучасників, дітей та внуків у такому от безвідносному щодо сюжету монолозі: “Да разве возможно блаженство там, где есть люди, исчадья эти, советские охломоны, везде со своими уставами, правилами, указаниями – жить, как велено, но не так, как твоей душеньке хочется” (“Знамя”, 1995, № 4, с.99). Буквально – крик душі… І далі – устами свого зарікуватого героя, якому так і не дано – через малограмотність, через тягар бідацької долі рядового-фронтовика – стати письменником: “Ты пойми, пойми, что произошло-то! Тут весь смысл нашей проклятой жизни! Мы пришли, чтобы разрушить прекрасное. И выходит, что? Ах, как бы тебе, парень, это объяснить. Жалко, понимаешь, жалко все, себя, тебя, людей, это озеро…” (там само, с.99-100). Це екзистенційне кредо самого Астаф’єва, якому було завжди важко висловити те, про що інші говорили легко, бо сприймали абстрактно, умоглядно: екологічна проблема, моральна проблема… Для нього ж ці проблеми – іпостасі всенародної і вселюдської біди морального виродження й здичавіння людського роду, про що й ішлося в “Пастухові й пастушці”, в “Цар-рибі”. До пори до часу біду можна було перетерпіти, пере-могти, бо за героєм “была мудрая и мученическая крестьянская школа. Наученный терпеть, страдать, пресмыкаться, выживать и даже родине, их отвергшей и растоптавшей, служить, мужик российский знал, где, как ловчить, вывертываться” (там само, с.15).
Очевидно, через те у Астаф’єва з явною симпатією всюди зображені не тільки герої-простаки, але й герої-ловкачі, та не ті, хто, за приказкою, на чужому горбу у рай в’їжджає – таких автор ненавидить і зневажає, картаючи з усією силою і дошкульністю сатиричного слова (“барыги” – див. главу “Останній поклон” в однойменній повісті); саме в цьому прошарку населення він бачить те середовище, що породило паразитуючий клас – радянську номенклатуру. Ловкачі ж Астаф’єва ніякого відношення до номенклатури не мають: вони – той же простолюд, і приваблюють автора постільки, поскільки їх “везучість” – від одчайдушного завзяття, молодецтва, від буяння життєвих сил і стихійних соків. Такі в “Останньому поклоні” дядько Вася Сорока, а в “Так хочеться жити” – епізодичний, але дуже важливий персонаж на прізвисько Ігренька, тобто Павло Андрійович Чванов: “…невелик ростом, но уда-ал, ох, уда-а-ал!” (там само, с.16). Навіть те, що до інших викликало би осуд чи несхвалення, цим героям прощається й сприймається з поблажливим розумінням і навіть замилуванням – як-от крадіжка цілої машини зерна з колгоспного току, та ще й у воєнний голодний час: “Ох и наставник у Коляши с Пеклеваном, умеет за добро платить добром, да и в беде боевого товарища не кинет” (там само, с.18). Ця остаточна моральна авторська оцінка звучить непереконливо, бо читач так і не матиме нагоди пересвідчитись у доблесті Чванова – з подальшого розвитку сюжету Коляшиного життя цей персонаж випадає. Він і потрібен був авторові лише тому, що треба ж було протиставити якусь моральну силу різним начальникам-захребетникам, які й зовсім би доконали головного героя-простака, якби не завзятий Ігренька. Щось від такого відчайдушного молодецтва є й у Зеленцова, у Льохи Булдакова із “Проклятих і вбитих”, є у багатьох інших персонажів воєнних повістей та роману, часто безіменних солдатів, і поскільки автор бачить у такому ухарстві-молодецтві природний вияв людської натури, що зазнає спотворюючого тиску, то й показує їх із щирою симпатією. Але біда в тім, вважає письменник, що таке молодецтво під тиском радянської ідеології рано чи пізно відходить до блатного світу, тісно змикається з ним, вбирає його цінності. І тоді вже не молодці-відчайдухи Вася Сорока (з “Останнього поклону”), Акундін Акундінов (з “Веселого солдата”), Павло Чванов (“Так хочеться жити”), а кручені-ламані пристосуванці з напівтабірних бараків, з напівлюдських сімей, із сирітських притулків, де діти ростуть як бур’ян на смітнику,– доходяга Петька Мусіков, стукач Булдаков (“Прокляті і вбиті”) і подібні їм стають тим “людським матеріалом”, на сили якого мусить опиратися величезна країна…
Якою б буйною не була стихійна життєва сила, війна підкосила її остаточно. Ще до фронту Коляша Хахалін потрапляє в ситуації, коли йому загрожує смертельна небезпека не через якісь серйозні переступи, а через непокірливість, “невгодність” начальству, навіть просто через звичайнісіньку недисциплінованість і дитячу безтурботність (а в “Проклятих і вбитих” та дитяча безтурботність коштувала братам Снєгірьовим і всій їх селянській родині життя та доброго імені) – при тому, що “розгильдяйство” і гротескових розмірів кураж начальства, великого й дрібного, залишається безкарним і становить невід’ємну складову радянської системи, показаної Астаф’євим. Найжахливіші, найжорстокіші “акції” системи в його зображенні закономірні, бо вони лише завершують той п’яний, розгульний кураж. Ось як виглядає депортація західноукраїнського населення в кінці і після війни, описана, до того ж, ніби мимохідь, в стилі вуличних чуток (щось подібне було в “Печальному детективі”, де такий стиль оповіді – зовсім не свідчення неповаги автора до серйозних проблем, а вияв “пародійного безликого багатоголосся” в сучасній російській прозі, за висловом М.Ліповецького [7, 32]): “Подразделения военных молодцов, вооруженных до зубов, пустив вперед броневики, где и до танков дело доходило, оцепляли десяток деревень, “зараженных” бандеровщиной, в ночи сгоняли население в приготовленные эшелоны, да так скороспешно, что селяне зачастую и взять с собою ничего не успевали. Если при этом возникала стрельба – села попросту поджигали со всех концов и с диким ревом, как скот, сгоняли детей, женщин, стариков, иногда и мужиков на дороги, там их погружали в машины, на подводы и свозили к станции, чаще – к малоприметному полустанку. Погрузив в вагоны, первое время везли людей безо всяких остановок, при этом истинные бандеровцы отсиживались в лесах, их вожди и предводители – в европейских, даже в заморских городах. Во все времена, везде и всюду, от возбуждения и бунта больше всех страдали и поныне страдают ни в чем неповинные люди, в первую голову крестьяне” (“Знамя”, 1995, № 4, с.49). Надивившись на такі події, герой Астаф’єва (і він, і автор, як бачимо з цього ескізно викладеного епізоду, жодної симпатії до бандерівців не відчувають, у складну суспільно-політичну ситуацію на Україні вникати не пробують, але несправедливість щодо селянства Астаф’єву, як завжди, болить) вирішує усунутися від участі в паскудній справі, вибравши дезертирство. Правда, зовсім уникнути лабет злочинної системи героєві все-таки не вдається: щоб легалізувати своє становище, він мусить просто поміняти одне місце служби на інше і робить це без великої охоти й без надії на краще, бо вже знає: в радянських умовах “там добре, де нас нема”. Але можна хоч би знайти такий куток, де будеш не виконавцем злочинів, а їх свідком. І можна передбачити, де у цього свідка буде менш обтяжена совість: “Ты знаешь, Жора, – ділиться Коляша своїми міркуваннями з приятелем-дезертиром,– насмотревшись на этих паскудников, я поблагодарил судьбу за то, что она не позволила мне дойти до Германии. Представляешь, как там торжествует сейчас праведный гнев? Я такой же, как все, пил бы вино, попробовал бы немку, чего и спер, чего и обобрал бы” (там само, с.49). А те, що чистою й справедливою влада не буває, - це він знає інстинктивно, і Астаф’єв-автор з ним цілком згідний. У найдрібніших епізодах він зауважує це мимохідь, як давно погоджене з читачем: “Представитель военно-почтового пункта, набравший нестроевиков в винницкой пересылке и заскребший остатки в местном госпитале, не надул нестроевиков, точнее, надул, но не очень сильно и коварно, как мог бы. Совсем не надуть – это ж у нас невозможно нигде, тем паче в армии, человечество ж вымрет от правды, как от перенасыщения воздуха кислородом, у него, у человека, в первую голову у советского, и голова, и сердце, и легкие приспособлены к воздуху, ложью отравленному” (там само, с.56).
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
