32996 (Радянський режим на західноукраїнських землях), страница 3

Масові депортації українського населення і терор радянських спецслужб можна вважати головними причинами припинення до 1953 р. масштабної діяльності ОУН-УПА і відступу її військових підрозділів на Захід, хоча окремі лоївки УПА, на думку В. Сергійчика, діяли до жовтня 1955 р. У травні 1954 р. був захоплений останній командир УПА Василь Кук, що засвідчило відсутність в ОУН-УПА спрямовуючої, організуючої сили [8]. Лише в 1947—1948 рр., після того як радянський режим подолав опір основних сил УПА, він міг на повну силу розпочати колективізацію. Взагалі вона повторювала модель Радянської України двадцятирічної давності. Спочатку процвітаючих селян (куркулів) обклали такими тяжкими податками, що вони не змогли утримувати свої господарства. Найбунтівливіших депортували до Сибіру. Тоді радянські агітатори на зборах і в тривалих особистих розмовах змушували селян вступати де колгоспів. Політичний контроль у колгоспах, що на Західній Україні був особливо жорстким, здійснювали партійні осередки, організовані на машинно-тракторних станціях (МТС). На щастя для західних українців, колективізація не йшла пліч-о-пліч із голодом. Іншою рисою, яка відрізняла колективізацію на Західній Україні від Східної, було те, що її супроводжувала збройна боротьба ослабленої, але від того не менш смертоносної УПА. Цитуємо одне радянське джерело: «Найзапекліші вороги трудового селянства — куркулі та буржуазні націоналісти — чинили впертий опір колгоспному рухові на західних територіях, спалюючи господарські будівлі в колгоспах, вбиваючи активістів і поширюючи серед селян чутки, щоб вселити сумніви щодо колгоспів». Але опір виявився марним, позаяк до 1955 р. майже всі 1,5 млн. селянських господарств Західної України вступили до колгоспів, яких налічувалося 7 тис. Таким чином, на щойно анексованих українських територіях непорушне постала одна з основних підвалин радянської соціально-економічної системи.

Як і належало сподіватися, колективізація розгорталася одночасно з індустріалізацією. За австрійського та польського панування Галичина була убогим, економічно визискуваним аграрним регіоном, який слугував звалищем для готових продуктів і майже не виробляв їх у себе. Розуміючи, що, покращивши цю ситуацію, можна здобути політичні дивіденди, радянський режим зробив великі капіталовкладення у промисловий розвиток регіону. Розширилися старі виробництва, такі як видобуток нафти, створювався ряд нових галузей промисловості, включаючи виробництво автомобілів, автобусів, радіоапаратури та ін. Завдяки тому, що західноукраїнські підприємства були щойно збудованими та обладнаними устаткуванням, вивезеним із Німеччини, вони були одними з найсучасніших в СРСР. До 1951 р. промислове виробництво на Західній Україні підстрибнуло на 230 % вище рівня 1945 р. й складало 10 % промислового виробництва республіки порівняно з менш ніж 3 % у 1940 р. Швидко зростаючий Львів став одним із основних центрів промисловості республіки.

З індустріалізацією відбувалися соціальні зміни. Початкова нестача спеціалістів і кваліфікованих робітників, необхідних для роботи на нових фабриках, спричинилася до того, що до регіону масово переселялися росіяни. Але водночас активно розвивався місцевий робітничий клас. Наприкінці 40-х — на початку 50-х років на Західній Україні щороку навчалося 20—30 тис. нових робітників. У Львові число промислових робітників зросло з 43 тис. у 1945 р. до 148 тис. у 1958 р. З'явився також новий тут прошарок українських інженерів і техніків. Відтак під егідою радянської влади давно запізніла соціально-економічна модернізація Західної України прискорено рухалася вперед.

Чи не найпопулярнішим заходом радянської влади стало значне розширення освітніх можливостей населення. Щоб схилити на свій бік симпатії західних українців, у 1945 р., аналогічно політиці 1939 р., новий режим активізував українську початкову освіту. Швидко розвивалася також вища освіта: в 1950 р. у 24 вузах Західної України навчалося вже близько 24 тис. студентів денного й 9 тис. заочного відділень. Однак зростання освітнього рівня зумовлювало й активнішу русифікацію. У 1953 р. навчання в усіх вузах Західної України велося російською мовою, а це виразно вказувало на те, що радянська модернізація також мала на меті сприяти русифікації.

Якщо розвиток освіти був тією рисою радянського режиму, яку населення радо сприймало, то про іншу рису — комуністичну партію — цього сказати не можна. Навіть після перемоги СРСР у війні західні українці не виявляли великого інтересу до вступу в неї. У 1944 р. на Західній Україні налічувалося 7 тис. членів і кандидатів у члени партії й лише кілька сотень робітників серед них. У 1946 р. загальна цифра зросла до ЗІ тис., а в 1950 р., після інтенсивної кампанії набору до партії,— до 88 тис., що, втім, становило крихітну частину кількості всього населення. Більшість цих членів партії були прибульцями зі сходу. Наприклад, із 23 тис. членів львівської партійної організації у 1950 р. лише 10 % походили з місцевого населення. На селі комуністів було вкрай небагато. Таким чином, хоч партія й монополізувала політичну владу, вона не пустила достатньо глибокого коріння серед західноукраїнського населення. Внаслідок цього у західних українців існувало враження, ніби вони живуть під чужоземним пануванням

Висновки

Західноукраїнські землі, населення, що на них проживало, як і населення всіх інших етнічних українських територій ще з сивої давнини становило єдиний народ. Найбільшою історичною несправедливістю для українців була постійна роз’єднаність та перебування територій під зверхністю різних іноземних країн. Населення Західної України, перебуваючи відмежованим від основного масиву території України, завжди залишалося вірним історичним прагненням і традиціям українського народу в боротьбі за возз’єднання. На цих землях українці не тільки не асимілювалися з населенням іноземних держав, які проводили політику, спрямовану на деукраїнізацію, не тільки не забули мову, культуру та традиції, а й стали осередком та каталізатором постійного зародження національно-визвольної боротьби серед всієї України. Тому споконвічним прагненням українського народу було об’єднатися та створити національну державність. З приходом радянської влади та радянського режиму на територію України, з бажанням її провідників до світового панування, українці нарешті отримали можливість об’єднатись в одній державі. Поштовхом до процесу об’єднання стала Друга світова війна. Радянські війська силою об’єднали західноукраїнські землі з землями Радянської України та “на штиках” принесли сюди свій радянський тоталітарний режим. Аналізуючи факт приєднання Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття до Радянського союзу можна прийти до різних висновків. З одного боку це було позитивним, бо українці опинилися у складі однієї держави, вже в перші роки возз'єднання трудящі західноукраїнських земель з допомогою радянського народу досягли певних зрушень в економічному, політичному і культурному житті, возз'єднання було тим актом, який відбивав устремління багатьох трудящих Західної України, дав можливість запобігти їх можливому фашистському поневоленню. З іншого боку – на ці землі прийшов репресивний апарат радянської тоталітарної системи, не було реалізоване прагнення про створення національної демократичної держави. Принесений на багнетах Червоної армії тоталітарний режим остаточно переконав західноукраїнське населення в тому, що його майбутнє – у творенні незалежної соборної Української держави. Я вважаю, що в цьому було більше позитивного, бо це приєднання ще більш згуртувало та консолідувало українців навколо спільної мети, поклало край одній з споконвічних несправедливостей щодо України, до того ж переможне закінчення Другої світової війни значно підвищило міжнародний авторитет України, яка стала одним з фундаторів ООН.

Не слід також забувати про великі подвиги та боротьбу, яку вела ОУН-УПА за визволення українського народу, відродження незалежної Української держави, була боротьбою гідною, героїчною і справедливою, до того ж успішною. Адже українські повстанці, воюючи з нацистами, сталінщиною та польськими великодержавними шовіністами, підготували плацдарм для виникнення наприкінці ХХ ст. Суверенної Української держави. Без них, бех їх боротьби, їх посвяти, жертовності нині б цієї держави можливо не існувало.

Незважаючи на вікове гноблення і принижування, український народ вороги не змогли знищити. Він боровся, намагався вистояти, створити свою державу, що врешті-решт йому вдалося зробити.

Список використаної літератури

1. Тищик Б. Й. Становлення української державності на західноукраїнських землях напередодні і в роки Другої світової війни (1937-1945). – Львів “Тріада плюс”, Львівський національний університет імені Івана Франка – 2006 р.

2. Музиченко Петро Історія держави і права України Навчальний посібник – Київ “Знання” - 1999 р.

3. Історія держави і права України Навчальний посібник // за ред. Чайковського А. С. – Київ “Юрінком Інтер” – 2001 р.

4. Кульчицький В. С., Тищик Б. Й. Історія держави і права України Навчальний посібник – Київ “Атака” – 2001р.

5. Історія держави і права України: У 2 т // За ред. акад. НАН України Тація В. Я., акад. АпрН України Рогожина А. Й. Та чл..-кор АпрН України Гончаренка В. Д. – К.: Дім “Ін Юре”, 2003 р. – Т. 2.

6. Літопис нескореної України. Документи, матеріали, спогади: у 2 т./ Відп ред.. Лялька Я. – Львів: Просвіта, 1993; Т. 1, - Львів: Галицька Видавнича спілка, 1997. – Т. 2.

7. Косик Володимир. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993.

8. Сергійчик В. Україна у пеклі війни // Експрес, 2003. – 8-15 травня.

9. Новий довідник: Історія України друге видання – Київ, “Казка”- 2006 р.