32996 (658669), страница 2
Текст из файла (страница 2)
З іншого боку - невдовзі виявилися й украй негативні наслідки діяльності комуністів. Радянські війська принесли в Західну Україну репресивний режим, що вдосконалювався на Надніпрянщині протягом двох десятиліть. Почали розгортатися масові репресії та терор, жертвами якого стали як окремі особи, так і цілі групи населення. Хвилі репресій, які спочатку охопили “класово-ворожі елементи” – державних чиновників румунської адміністрації, представників політичних партій і українських, румунських, польських, єврейських організацій. Згодом сталінські репресії впали на бессарабських комуністів. Також арешту підлягали власники підприємств, чиновники, священики, відставні офіцери, заможні селяни й усі ті, кого вважали противниками колективізації. Документи свідчать про величезні масштаби репресій: у Західній Україні й у Західній Білорусі в 1939-1941рр. Були ув’язнені й вислані до Сибіру понад 10% населення краю. Часто жертвами радянського режиму ставали поляки, але така ж доля спіткала й сотні тисяч українців, тисячі євреїв, представників релігійних та заможних кіл. Включення до складу СРСР Західної України супроводжувалося насильницькою колективізацією, масовими переслідуваннями й арештами місцевого населення. З 1939 по 1941 рр. Тільки в тюрмах “визволеної” Галичини були замучені 50 тис. політв’язнів, а з її території депортовано понад мільйон жителів.[9;c.576]. Негативного розголосу набув судовий процес у Львові в січні 1941 р. над 59 членами ОУН (переважно школярами і студентами), які постали перед судом за “націоналістичну діяльність”, власне, лише за переконання, бо ніяких терористичних актів на їх совісті не було, з яких 42 чоловіка в тому числі 11 дівчат, було засуджено до розстрілу, інших – до 10-річного ув’язнення.[1;c.24]. Незмивною чорною плямою режиму став розстріл органами НКВС понад 22 тис. польських офіцерів під Катинню, Харковом та в інших місцях. Тому навіть потрібні й корисні починання, що реалізовувалися за “радянською адміністративно-командною методикою”, часто призводили до негативних наслідків. Так, націоналізація великих промислових і торговельних підприємств охопила й дрібні ремісничі майстерні, кустарів, торгівців, грубо порушувалися закони в галузі оподаткування, хлібозаготівель. Уже з весни 1940 р. Розпочалася передчасна колективізація, яка супроводжувалася широкомасштабними репресіями. У селян насильно відбирали не лише недавно отриману землю, а й приватну. Хто не хотів записуватися у колгоспи, того депортували в Сибір, Середню Азію та ін.[5;т.2,c.29]. Із Західної України виселяли службовців колишнього держапарату, органів суду, прокуратури, поліції з їхніми родинами. Оскільки, переважно, це були поляки, - українське населення за ними не шкодувало. Були одразу заборонені або змушені саморозпуститися всі «буржуазні» політичні партії, їх актив заарештовано і депортовано. Не минули репресії навіть Комуністичну партію Західної України – КПЗУ. Жертвою сталінського режиму стала також українська інтелігенція, діячі науки, культури, мистецтва. Причому депортація – виселення і заслання – застосовувалася без правових на те підстав.[1;c.22].
Західноукраїнські землі в умовах Вітчизняної війни
Розглядаючи та аналізуючи становище західноукраїнських земель у складі СРСР та радянський тоталітарний режим на цих землях не слід оминати період Великої Вітчизняної Війни, оскільки українці відіграли величезну роль у цій війні та вона сильно вплинула на їх подальшу долю.
Напад нацистської Німеччини на СРСР 22 червня 1941 року, окупація території УРСР в тому числі і включені до її складу західноукраїнські землі, а також політика радянізації, яка передувала цьому – все це викликало велике обурення українців та вимусило їх взяти участь у війні. Коли почалася німецько-радянська війна, в тюрмах Луцька, Дудно, Львова, Золочева, Жовкни, Калуша, Комарного та інших міст Волині й Галичини були закатовані, розстріляні, закидані гранатами тисячі політичних в’язнів. Також вивозили їх і масово розстрілювали у ближніх лісах, наприклад, у сумнозвісному Дем’яновому Лазі на Івано-Франківщині, де виявлено сотні останків жертв НКВС. У в’язниці Луцька, за повідомленням у німецьких донесеннях і свідчень очевидців, “23 червня росіяни по-звірячому вбили 1000-1200 українських в’язнів – членів ОУН”. “Близько 200 українців (чоловіки, жінки, діти) вбито у в’язницях в Рудках і Комарному” та ін. [7;c.107]. Загальна кількість жертв сталінського режиму у той період становила близько 50 тис. осіб. Так чинили з патріотами України нині почесні пенсіонери військ і служб НКВС і МВС СРСР, які дотепер хваляться своїми “подвигами” у боротьбі з українським буржуазним націоналізмом”, а деякі депутати українського парламенту потакають їм, не бажаючи визнати ОУН-УПА воюючою стороною у війні. Після такого жорстокого ставлення до місцевого населення Червона армія і радянська влада не повинні були сподіватися на прихильне ставлення до них у Західній Україні. [1;c.24-25]. У ході війни тоталітарний більшовицький режим щойно встановлений на західних землях було знищено, натомість тут як і на всій УРСР був встановлений окупаційний режим, який все ж таки був значно гіршим за радянський, тому що з місцевим слов’янським населенням тут поводилися гірше, вважаючи його людьми нижчого сорту. Війна привела до розколу у поглядах українців на власне майбутнє: більшість українців воювали з ворогом на стороні Червоної армії, - їх метою було звільнення території УРСР та повернення комуністичного режиму. Інші воювали на стороні ОУН-УПА. Організація Українських Націоналістів була створена ще у 1929 році та ставила мету створення незалежної Української держави, використовуючи при цьому будь-які радикальні чи помірковані методи. Члени ОУН не відкидали варіант спільних військових дій українців з німецькими військами і разом із тим ведіння боротьби з більшовиками, зокрема з їх партизанськими загонами. Хоча партизани УПА та радянські партизани мали спільну мету визволити Україну від німецьких окупантів, але вони не змогли дійти згоди. Це обумовлено тим, що для досягнення цього результату вони використовували різні методи, а кінцева мета у них дещо відрізнялася. Якщо комуністи хотіли визволити Україну та повернути свій радянський режим, то націоналістичні сили мали на меті не просто визволити Україну від нацистів, але й від більшовиків та створити самостійну незалежну Українську державу. ОУН розглядала війну як можливість відновлення незалежності України. Для цього необхідно було навіть заручитися підтримкою німецького командування та вести спільні військові дії з німцями проти більшовиків. Нацистами було створено військові загони “Роланд” і “Нахтігаль” із українців, які вели спільні з німцями. Не здійснилися та й не могли здійснитись сподівання ОУН на допомогу гітлерівської Німеччини у відновленні української державності. Спроба українських патріотів з числа членів ОУН проголосити 30 червня 1941 р. У Львові українську державу через кілька днів була рішуче придушена окупантами. Ново встановлений уряд на чолі з Я. Стецьком було розігнано, його членів заарештовано.[2;c.521]. Справа полягала втому, що у плани Гітлера не входило створення незалежної Української держави. Ідея утворити Українську державу серед німецької верхівки час від часу випливала, і українці про це знали, але врешті-решт вона була відкинена. Зокрема ще 24 вересня 1940 р. паризька газета ОУН “Українське слово” гостро розкритикувала політику Німеччини стосовно України, ґрунтовану на цинізмі, віроломстві, брехні і зловживанні чужим довір’ям. Звинувачуючи німців у торгах українськими землями для задоволення власних інтересів, газета викривала “диявольський план” Німеччини, що полягав у здійсненні “Дранг нах остен” для захоплення багатих на продовольство і корисні копалини територій на сході. “Німеччина думала, - писала газета, - ... про Україну як про німецьку колонію, населену підданими, народом прислужників..., німці і не думали про створення незалежної Української держави чи про такі абстрактні рішення як самовизначення народів”. Передачу Західної України Радянському Союзу газета розцінила як “згубний злочин, що принесе Україні море крові і сліз” Одночасно висловлювалась упевненість, що українська нація, яка переживала різні навали й у минулому, зможе пережити “як азіатську імперію Сталіна, так і німецьку імперію, обидві вини збудовані на насильстві, брехні і грабунку”.[7;c.484-485].
Незважаючи на все сказане для українців ця війна була Вітчизняною, як і для всіх інших слов’янських народів, що населяли СРСР. Більшість українського населення, яке воювало на стороні Червоної Армії сподівалося, що за участь у військових діях та свій величезний внесок у визволення СРСР сталінське керівництво піде на певні поступки українському народу та надасть хоча б право на автономію.
З початком німецько-радянської війни в липні 1941 року Буковина була окупована румунськими і німецькими військами. 19 липня Антонеcку видав “Маніфест про приєднання Північної Буковини до королівства Румунії” Була утворена провінція Буковина з румунським губернатором на чолі. Галичина, як окремий дистрикт, була приєднана до генерального губернаторства Польщі та після приєднання частини Південно-Східної України ця провінція отримала назву Трансністрія.[2;c.523]. Закарпатська Україна ввійшла до складу Угорщини і на її території існувала окрема адміністративна одиниця – “Підкарпатська територія” на чолі з регентським комісаром і центром в Ужгороді. Після звільнення цих територій радянськими військами вони знову ввійшли до складу СРСР. На території Буковини були створені Ізмаїльська та Чернівецька області.
На завершальному етапі визволення українських земель 28 жовтня 1944 року Радянська армія звільнила від фашистських окупантів Закарпатську Україну. На звільненій території розгорнувся масовий рух за приєднання Закарпатської України до УРСР. На місцях створювалися народні комітети, які стали тимчасовими органами державної влади. 26 листопада 1944 року в Мукачевому відбувся I з’їзд народних комісарів Закарпатської України. На порядку денному стояли такі питання: 1) визволення Закарпатської України від німецько-угорських окупантів; 2) возз’єднання Закарпатської України з УРСР; 3) вибори Народної Ради Закарпатської України. З’їзд прийняв Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з УРСР. Обрана на з’їзді Народна Рада Закарпатської України 27 листопада 1944 року сформувала свій уряд у складі Президії Народної Ради та її уповноважених з питань внутрішніх справ і державної безпеки, комунального господарства, фінансів, землеробства, промисловості та торгівлі, юстиції, освіти, комунікації, охорони народного здоров’я, соціальної опіки. Місцевими органами державної влади, відповідно до адміністративно-територіального поділу, були окружні, міські та сільські народні комітети. Сільські та міські народні комітети обиралися безпосередньо мешканцями села чи міста на загальних зборах, окружні – делегатами сільських народних комітетів даного округу. Виконавчим органом місцевого народного комітету стала його президія. Для підтримання громадського порядку і забезпечення охорони народного добра та прав громадян народні комітети створили народну міліцію, народну дружину, що стали своєрідними збройними силами Закарпатської України. Декретом № 22, виданим 18 грудня 1944 року, при Народній Раді був заснований Спеціальний суд для боротьби з ворожими елементами, які намагалися не допустити возз’єднання Закарпаття з Україною. Суд мав право застосувати тюремне ув’язнення до 20 років або розстріл.[2;c.525-526].
Радянський режим та визвольний рух на західноукраїнських землях у складі УРСР в післявоєнний період
Наприкінці радянсько-німецької війни був завершений процес об’єднання українських земель. Проте до складу СРСР все ж таки були включені не всі етнічні західноукраїнські землі. Так, наприклад, Холмщина залишилaсь у складі Польщі це було умовою за якою поляки вимушені були погодитися з будівництвом соціалізму у своїй державі. На звільнених територіях почалося стрімке відновлення та відбудова народного господарства, але разом із тим почав повертатися радянський режим з його тоталітаризмом та репресіями. Одним із перших об'єктів атаки радянської влади стала греко-католицька церква, оскільки вона була найміцнішою ланкою між західними українцями та Заходом й діяла головним чином як церква національна. Сигналом до кампанії, спрямованої проти греко-католицької церкви, послужила смерть 1 листопада 1944 р. митрополита Андре Шептицького, що користувався величезною популярністю. Коли митрополита не стало, в пресі почали з'являтися статті, що звинувачували церкву в колабораціонізмі з нацистами й підтримці українського підпілля. Особливо ядучі памфлети писав західноукраїнський комуніст Ярослав Галан. За кампанією наклепів пішли арешти й заслання до Сибіру за явно сфабрикованими звинуваченнями усієї греко-католицької ієрархії, включаючи її нового архіпастиря Йосипа Сліпого.
Ліквідуючи церковну ієрархію, більшовики водночас переконали впливового священика Гаврила Костельника організувати групу греко-католиків для агітації за розрив унії з Римом. Опір, який викликала діяльність цієї групи, придушив НКВС, розпочавши серед духовенства кампанію терору. 8 березня 1946 р. група скликала синод (що було абсолютно неканонічним з огляду на відсутність єпископів), щоб розглянути питання про зв'язки з Римом. Його результатом стало наперед відоме рішення: 216 священиків і 19 представників мирян, які взяли участь у синоді, проголосили про скасування Берестейської унії 1596 р., про розрив із Римом і «возз'єднання» греко-католицької церкви з Російською православною церквою. Дещо пізніше аналогічна процедура, яку супроводжувала начебто випадкова смерть єпископа Теодора Ромжі, була пророблена в Закарпатті, й до 1951 р. греко-католицьку церкву в цьому регіоні також було знищено.
Зникнення церковних ієрархів, радянська тактика терору, страх за свої сім'ї змусили багатьох священиків перейти у православ'я. Тих, хто відмовлявся, усували з парафій і, як правило, висилали до Сибіру. Та не слід думати, що радянському режимові вдалося припинити існування греко-католицької церкви просто черговим декретом. Багато священиків і мирян, котрі ніби прийняли православ'я, продовжували таємно дотримуватися греко-католицьких обрядів і свят. Безперервний потік радянської пропаганди проти греко-католицької церкви свідчив про те, що ще далеко не вмерла вірність західних українців своїй давній церкві.
Особливо жорстоко відбувалась боротьба радянських спецслужб з українським національним рухом, зокрема з УПА на західноукраїнських землях, які тепер вже були невід’ємною частиною УРСР, тому будемо розглядати їх як області. УПА продовжувало збройну боротьбу з більшовицьким режимом і після закінчення Другої світової війни, тобто війна для українського народу по суті не закінчувалася. Не маючи змоги справитися з повстанцями за допомогою військ НКВС, міліції та інших, радянське керівництво після закінчення війни додало їм на допомогу регулярні частини з 27-ї і 28-ї армій, важку артилерію, літаки, саперні частини тощо. [6;т.2,c.34]. Після капітуляції Німеччини в травні 1945 р. радянський режим зміг організувати систематичні й широкі заходи, спрямовані на знищення УПА. У 1945— 1946 рр. його війська (що переважно складалися з військ МВС і НКВС, оскільки в регулярних частинах Червоної армії було багато українців, які не бажали воювати проти УПА) організували блокаду й прочісування величезних територій Волині та передгір'їв Карпат, де зосереджувалися партизани. Щоб залякати західноукраїнське населення й позбавити УПА підтримки народу, НКВС застосував цілий ряд жорстоких тактичних заходів. Він виселяв людей із районів розташування баз УПА, депортуючи до Сибіру сім'ю кожного, хто був пов'язаний з опором, і навіть цілі села. За підрахунками, між 1946 та 1949 рр. було заслано близько 500 тис. західних українців. Майже в кожному селі діяли «стукачі».Нерідко певної вірогідності цим радянським провокаціям надавало, зі свого боку, безжальне винищення прорадянських елементів СБ — таємною поліцією ОУН. Одночасно більшовики засипали партизанів, котрі жили взимку на грані голоду в підземних бункерах, пропагандистськими листівками про безнадійність їхнього становища, неодноразово пропонуючи їм амністію.
Зазнаючи тяжких втрат, УПА спробувало пристосуватися до наростаючого наступу радянських сил, розділивши великі з'єднання на малі рухливіші загони. У 1947—1948 рр., коли стало зрозуміло, що американо-радянська війна не відбудеться, багато цих загонів за наказом проводу УПА було розпущено. Деякі з членів УПА приєдналися до цивільного підпілля ОУН, але оскільки багато членів ОУН загинули, потрапили до рук ворога, емігрували або втратили своє «прикриття» в період відкритої боротьби, її мережа також більше не була такою ефективною й широкою, як раніше. Іншим серйозним ударом по УПА стало поширення колективізації, оскільки колгоспники, що перебували під суворим контролем, уже не могли постачати партизанам провізію.
На цій прикінцевій стадії загони УПА та підпілля ОУН, які встановили слабкі й спорадичні контакти з британською та американською секретними службами, зосередилися на антирадянській пропаганді та саботажі. Вони перешкоджали колективізації, депортаціям, розгортанню радянського адміністративного апарату, вбивали офіцерів НКВС, партійних активістів і тих, хто підозрювався у співпраці з радянською владою. Так, у 1948 р. було вбито отця Гаврила Костельника (що приписується членам ОУН, а деякі факти вказують на причетність до цього НКВС) за його роль у ліквідації греко-католицької церкви. Через рік підпілля ОУН знищило відомого радянського пропагандиста — журналіста Ярослава Галана. Але у березні 1950 р. УПА зазнало дошкульного удару, коли в сутичці піді Львовом загинув її командир Роман Шухевич (генерал Тарас Чупринка). Хоч окремі невеликі загони УПА продовжували діяти до середини 50-х років, з усіх практичних міркувань УПА та ОУН на Україні перестали існувати як організації саме після смерті Шухевича.
Хочемо звернути увагу на ще один бік проблеми. Радянсько-комуністична пропаганда наполегливо звинувачувала і звинувачує донині повстанців ОУН-УПА у масових звірствах, кривавих убивствах, знущаннях над цивільним населенням. Напевне такі випадки траплялися. Однак, по-перше, загони “чекістів”, партійно-радянських працівників також чинили всілякі злочини: робили масові обшуки у населених пунктах, мордували, вбивали невинних людей, вішали й розстрілювали їх, знущалися, масово грабували церкви й монастирі, бібліотеки, музеї, архіви, майно місцевого населення. Про це зібрано і нині опубліковано багатотомні матеріали. До того ж, усі міста і села краю були охоплені щільною агентурно-інформаційною мережею держбезпеки. Головною організуючою силою сталінсько-більшовицького режиму в боротьбі проти УПА був спочатку Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС). Його діяльність була суворо засекречена. З 3 березня 1946 р. його реорганізували У Міністерство внутрішніх справ (МВС) і Міністерство державної безпеки (МДБ) Ось це останнє і було таємною постановою РМ СРСР від 28 січня 1947 р. зобов’язане очолити боротьбу проти повстанців, залучаючи для цього всі необхідні ресурси. Звернемо увагу на цікавий факт, що ще з 1944 р. у західних областях почали створюватися під виглядом загонів і лоївок УПА спец групи НКВС. Їхнім основним завданням стало фізичне знищення керівництва УПА й активних патріотів, а також дискредитація в очах населення і світової громадськості українського національно-визвольного руху. Однак до складу спец груп, окрім працівників НКВС і радянських партизанів, вирішено ввести при можливості ще й тих колишніх повстанців, які або прийшли з покаянням, або їх захопили в полон і шантажували. Отже, ці спец групи зовні нічим не відрізнялися від справжніх повстанців – ні одягом, ні мовою, ні знанням місцевих умов, звичаїв, ні методами конспірації. Все це позбавляло мешканців краю можливості розпізнати “перевертнів”, тому всі їх злодіяння справді приписувалися ОУН-УПА. У боротьбі з УПА й українським визвольним рухом загалом, тоталітарний режим та його репресивно-каральні органи застосовували, крім прямого терору, також масові депортації. Вже у квітні-травні почалися виселення людей з десятків районів, міст і сіл Волинської, Рівненської, Дрогобицької, Тернопільської, Станіславської та Львівської областей. Депортації продовжувались і в наступні роки. Заздалегідь було створено шість збірних пунктів для відправлення сімей “націоналістів” на спец поселення (у Львові, Чорткові, Дрогобичі, Рівному, Коломиї, Ковелі). Водночас із “націоналістами” почали депортувати “українських куркулів, капіталістів” та ін.. Отже, на 1 січня 1953 р. у спец поселеннях опинилося близько 175 тис. депортованих із західноукраїнських областей осіб. Ще кільканадцять тисяч загинуло під час їх транспортування.[1;c.71-76].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
