index (Агатангел Крымский), страница 2

Другий гріх Драгоманова - це недооцінювання національної мови. Агатангел Юхимович, фанатично закоханий у свою мову, та із природним вичуттям важливості мови у суспільному житті, мусив різко зареагувати.

"Нам же одібрано, - він каже, - усякі мінімальні, елементарні права. Для нас і говорити своєю мовою то вже є злочин; нашій наці! - гірше, ніж усім іншим націям. Тим-то дуже важлива для нас річ - придбати собі хоч первісні права, хоч право на мову, бо без неї не можлива ж просвіта нашого дорогого нам народа... Маючи хоч мову законом дозволену, українофілам можна буде освічувати народ і впливати на народ, - тоді й народ може статися помічником для інтелігенції в справі здобуття дальшої волі; а без участи народньої маси - хто знає, чи багато вдіє сама інтелігенція? Зрештою, коли б Ви вказали українцям хоч трошки кращий шлях, то певне, що вони б Вам гаряче подякували. Тим часом. Ви кажете нам попросту: "Се ваша справа; та й по всій мові!" [Кримський 192^,338].

Але деякі відступи Драгоманова і ближче з ним літературне знайомство, приязнь з Іваном Франком, головним учеником Драгоманова, - знов повернули Агатангела Юхимовича до табору Драгоманова. "Наперед усього я (пізніше), спокійно розмишлю-ючи, примирив у собі національство з поступом і довів собі знов, що вони зовсім не знаходяться у суперечності (як думав Драї оманов) одне з одним... Я дуже радий, що почав тоді трохи листуватися з Франком..." [Кримський 1972- 1974, 5/1,78].

Вістка про смерть Драгоманова вразила Агатангела Юхимовича. У своєму некролозі він прямо писав: "На мою думку, смерть Драгоманова - це таке велике і оре, якого ми ще не зазнали після Тарасової смерти" [Кримський 1928,364].

IV

У ті часи у Російській імперії було два центри сходознавства: східний факультет Санкт-Петербурзького університету - з чисто науковими цілями та Лазаревський інститут у Москві, де практично навчали східних мов майбутніх дипломатів, політиків та економічних діячів. Наука тривала там три роки. Очевидно, для випускників Лазаревського інституту була відкрита можливість після того, як вони практично вивчили східні мови, дістати науковий вишкіл на східному факультеті у Санкт-Петербурзі.

Тодішній голова російських орієнталістів арабіст барон Віктор фон Розен (1849 -1908) звернув увагу на талановитого Лазаревського арабіста Агатангела Юхимовича і запропонував йому перейти до Санкт-Петербургу.

Але це означало б, що Агатангел Юхимович мусив би зректися своїх україністичних і славістичних інтересів і присвятити себе виключно науковій арабістиці. Такої жертви для "чистої науки" Агатангел Юхимович не міг зробити, тим більше, що українське життя вимагало його участі.

Правда, він пішов продовжувати студії до університету, але не до Санкт-Петербурзького, а до Московського, і тим самим не на східний факультет (такого у Москві не було), а на історико-філологічний, де він в 1892 - 1896 рр. проходив курси зі слов'янської філології (головно у Романа Брандта) та світової історії (головно у Владимира Гер'є). Державні іспити витримав там 1-го травня 1896 р.

28 жовтня 1894 р. помер професор руської-української філології Львівського університету Омелян Огоновський. У кругах наддніпрянських постала ідея повторити обсаду Львівської кафедри придніпровським українцем (як це було з Грушевським у 1892 р.). Адже Агатангел Юхимович у міжчасі здобув собі визнання своєю завзятою полемікою із Соболевським, відновлювачем Погодінської тези про те, що давні кияни були росіянами, які тільки в монгольські часи перейшли на північ.

У міжчасі він дістав від Лазаревського інституту стипендію на два роки, один на перебування в арабських країнах, а другий - на студії в одному із західноєвропейських університетів (відвідувати лекції з орієнталістики). Це вирішило остаточно питання Львівської кафедри. Ось що він пише своєму учителеві ще з колегії Ґалаґана -Павлові Житецькому про свою ідею сполучити арабістику з україністикою: "Декотрі МОі земляки не хтять розуміти, що, йдучи на арабську кафедру, я зовсім і не думаю цуратися праці на рідній ниві, а навпаки - думаю, що своїм шляхом я швидко дійду до тієї мети, на якій вони бажали б мене бачити... Не знаю, чи я Вам писав про колективний лист чернігівців до мене. Вони, обзиваючись до мого патріотизму, прохали, щоб я усіма силами старався дістатися до львівської кафедри, а кинув гадку про арабську (а про арабську вони довідалися від Чайченка (Грінченка. - О.П.)). Як Ви знаєте, я вже і раніш був сам не від того; але як одержав я оцей лист, то справді заходився робити дещо активніше в цій справі. Зрозумівши, що вже не кафедра львівська мене шукає, а сам я її, дд. Кониський і Барвінський поставили такі умови, що я мусив рішуче зректися усяких претензій на тую кафедру вести далі які-небудь переговори значило б не шанувати ані себе, ані науки. Моє зречення погано вразило тих, що писали лист до мене. А тепер, коли я навіть у Москві не зостався при слов'янській кафедрі, а пішов на східну, теє погане враження ще й погіршало. Навіть у Чайченка, що найкраще з усіх чернігівців стосується до мене, видно з листів якесь невдоволення. Тим-то я й до Вас боявся довгий час писати: якби ще й Ви мене осудили, то я й почував би себе найнещасливішою людиною на землі. З Вашого останнього листа бачу, що Ви не осудили, і це мене дуже потішило, тільки ж мені хотілось би ще й особисто побачити Вас, послухати Вашого голосу, почути того слова, що надає снаги, й далі з енергією працювати.

Дорогий Павле Гнатовичу! Можу Вас завірити словом честі, що мені про кар'єру байдуже (нехай собі дд. чернігівці думають, що хтять!). Коли я люблю схід, то чи ж я тому винен? А що східна спеціальність не спинить мені роботу українську, дак цьому вірте" [Кримський 1972 - 1974, 5/1, 253].

Після повернення з Бейрута, де він вирішив залишитися ще другий рік, призначений на студії в Європі, Агатангел Юхимович знову стояв перед рішенням: треба було готувати, а властиво кінчати дисертацію, щоб обняти кафедру арабістики в Лазаревському інституті.

Директор інституту, всесвітній історик (учень Т.Н.Грановського) Георгій Ілліч Кананов (1834 - 1897) був добрий бюрократ і настоював на тому, щоб Кримський зірвав зі славістикою і присвятив себе всеціло арабістиці. Дисертація мала бути захищена у барона фон Розена в Санкт-Петербурзі.

Це, очевидно, дуже не подобалось Агатангелові Юхимовичеві, але мусив дати згоду на рішення свого начальника.

Але вже в 1897 р. помер Кананов. Його спадкоємцем став іраніст і фольклорист, професор Московського університету Всеволод Міллер (1897 - 1911). Як пізніше писав сам Агатангел Юхимович у некролозі того вченого, він був дуже поганий адміністратор і не вмів тримати дисципліни. Вибір його до Імператорської Академії Наук в 1911 р. був для нього спасінням, бо вже збиралися його звільняти з посади директора.

Міллер був вчений широкого профілю, і на науковій площині Агатангел Юхимович знайшов у ньому сподіваного вчителя. Крім того, вся сім'я Міллерів, а він мав жінку і трьох синів, прийняла Агатангела Юхимовича за свого; він змалював їх як сім'ю генерала Шмідта у своєму романі "Андрій Лаговський". Життя йшло далі вперед. У 1901 р. Агатангел Юхимович став надзвичайним професором арабської філології, а у 1903 р. став ще таким же професором історії мусульманського Сходу. Але дисертація не закінчувалася. Дуже цікаві причини, які він подав у листі до Всеволода Міллера (23.1.1904), з яких видно його оцінку характеру своєї власної творчості. Ось вони (в моєму українському перекладі): "Я залишив писати дисертацію тому, що, не розраховуючи на те, що довше буду в Звенигородці, я не забрав з собою потрібнихкниг. Закінчивши частину, для якої я запасся книжками, я задержався. Не буду таїти: я задержався не без задоволення, властиво, дисертацію я вже давно написав (в тім році, коли я посварився з Борисом (Міллером, сином адресата. -О.П.) і протягом кількох місяців не бачив людського обличчя), і тому тепер у мене немає ніякого зацікавлення до неї - усе діло зводиться до того, щоб надати хаотичному рукописові стрійний та науковий вигляд і, що важче, дати точний і добрий переклад множеству арабських виїмків, що їх наводжу. Очевидно, і в тій роботі є для мене чимало цікавого, але тільки з технічної сторони: бо ж приємно приглядатися, як хаотична брила переміняється в читабельні сторінки; але ж така робота і робиться скучною: це уже стилістика, а не дослід. Щоб Вам догодити, я доведу дисертацію до кінця в цім же році, але, правду сказати, я б з задоволенням її розтягнув ще років на два, щоб між тим зайнятися більш цікавими працями.

Ви пишете, що барон Розен настоює на необхідності якнайскорішого представлення моєї дисертації. Він писав і мені про те, передавав те діло також і через Мінорського, і через Халатова. Ви, щоб розбудити в мені амбіцію, додаєте, що я нарешті повинен видати працю академічного характеру, і по асоціації ідей передбачуєте мій майбутній вступ до Академії... Ах, дорогий Всеволоде Федоровичу! Даю Вам чесне слово, на почві амбіції Ви недалеко мене підгоните: в мене немає амбіції, а якщо і були колись у мене її завдатки, я її цілком викоренив. Найбільше, що я ще відчуваю, це дике почуття радості від позитивних рецензій, але і то лише тому, що вони свідчать лише про те, що я не цілком прогайнував час: при тому і похвальна рецензія після кількох годин після її прочитання викликає почуття втоми, стиду та відразу до себе і до людей, чуєш себе рабом чужої думки і гидко робиться на душі.

Академія мене не захоплює, і жити мрією про неї і працювати ради тої мрії я ніяк не спосібний. Ледве Ви одобрите ті стимули, які заставляють мене напружено працювати, але все-таки я їх Вам відкрию. А займаюся або тільки для того, щоб тим справити собі своє власне задоволення (через те рецензії і бувають приємні і займаєшся сам для себе, а тут показується, що це і для других пожиток і задоволення), або для того, щоб заглушити в собі почування прив'язаності і, розширяючи світогляд, забувши свої особисті скорби, обиди і т.д., дрібні в порівнянні з життям світових ідей. Цей другий стимул, власне, і заставляв мене працювати якнайбільш інтенсивно: найбільш напняти-ми періодами моєї роботи були роки 1895 - 1896 та 1902, і врешті, останні три місяці (властиво: листопад, грудень), коли я навіть проганяв свій сон, щоб думка не працювала проти моєї волі, 1902 р. дав результати в тому напрямку, що Ви від мене хотіли: вся основа дисертації була власне тоді мною виткана; але я її не довів до кінця, тому що кидався на дві сторони, стараючись захопити думкою якнайширші горизонти: то я кидався на старохристиянську літературу і впивався Єфремом Сирином, аввою Ісаїєю, Тертуллія-ном і др., то займався "Семітськими мовами і народами", цікавими для мене як "Ошпагі85" (основа) своїх власних знань, та опрацьовував собі також Огип(1гі58 з "Історії мусульманства" і "Історії арабів", то знов перескакував на малоруську філологію, то на англійську літературу і т.д., і т.д., причому інколи перескакував дуже різко із області науки в область суспільного життя, хвилювався горожанськими почуваннями і пр. Серед тих зайнять чуття оскорбленої особистої прив'язаності затихало, і серце потроху переставало нити. А тому що я, очевидно, до кінця життя буду до кого-небудь прив'язуватися, а опісля розлучатися і шукати забуття у поширенні кругу зацікавлень, то, очевидно, в мене до кінця життя будуть перемагати ось такого роду заняття, які я Вам вже описав. Мабуть, і дисертації будуть писатися в такі часи (це ж у мене вже четверта!), але, не оброблені, будуть складатися на окремі полиці разом з множеством інших моїх рукописів, чекаючи кінцевої обробітки, які відкладаються до більш спокійного часу. Я розказав Вам чистосердечно закулісну сторону, або підкладку, моїх зайнять. До ерудиції (я тут не стану притворно бути скромним: навіть до порядної ерудиції) вони ведуть (у мене ж мале коло знайомств, а день довгий, і тому, при всіх моїх скоках з однієї наукової ділянки в другу, на долю кожної області остається досить праці), і для своєї посади, це говорю твердо, я вповні надаюся, тому що мої зайняття не шарлатанські. А тої кар'єри, що прямо веде в Академію, тої кар'єри, яку Ви для мене, як мій вчитель і як начальник інституту, уважали б найбільше пожаданою, треба думати, я не зроблю.

З огляду на те, що моє здоровля сильно підточене і ледве дасть мені прожити дуже довго, я думаю, що корисніше є видавати, поки я живий, всякі підсумовуючі загальні огляди ("Історія арабської літератури", "Історія перської літератури" і др., що я їх постійно переробляю), ніж викінчувати дисертацію...

Мимо того, відносно дисертації - будьте спокійні; Ви бажаєте, щоб я поспішився, і я це зроблю (теперішня задержка не з моєї вини), але я зроблю тільки тому, що це Вам буде приємно і що Вам тоді не буде стидно із-за мене. А відносно дальшої кар'єри, у передбачуванні якої Ви робите мені компліменти, то я примушений Вас розчарувати: відмовитися від незаслужених компліментів. Якщо Ваш учень і доставить Вам коли-небудь приємність, то це не буде скорим осягненням всяких можливих офіційних наукових дипломів і почестей, до яких в нього немає найменшого потягу, а при очікуванні короткочасного його життя навіть не може бути такого потягу. Досвід показує, що барон Розен, що так спішить мене з дисертацією (впрочім, він сам писав, або відтягав, свою дисертацію 18 років. Таке ж число років писав свою магістерську дисертацію Медников. Коковцев - 13 років відтягав свою дисертацію і, як я це знаю з його листа, ще навіть не приступив до її писання), вміє цінити і такі "не академічні" мої видання, як "Історія мусульманства", та рекомендує вивчати її своїм слухачам; до речі, та ж сама Академія Наук, коли треба, згадує мене і вже два рази накладала на мене відповідальні доручення, виповнення яких, здавалося би, треба воложити на людей, що офіціально займають кафедру слов'янських мов; безсумнівно, що вона ще і не раз мене згадає (ось і тепер на мені лежить, разом з Житецьким, нове доручення Академії, для якого треба було мати, крім моїх славістичних знань, ще і знання з семітології). А серед широкої публіки, що цікавиться наукою, я можу своїми (Працями не тільки піддержати славу інституту, а не зменшити, і тому з того боку Вам не потрібно стидатися із-за мене" [Кримський 1972 - 1974, 5/1, 379].

V