Тема: Промислова політика держави

Зміст

Вступ

1. Стратегія і головна мета промислової політики держави

2. Державне регулювання і проблеми розвитку промислової політики

2.1. Промисловий потенціал України

2.2. Деформація структури промислового виробництва в

(1992-2005 роки)

3. Стратегічні орієнтири якісних структурних змін в промисловості України

3.1. Напрями та інструменти промислової політики в Україні

3.2. Етапи реалізації стратегічних пріоритетів

Висновки

Список літератури

Вступ

Орієнтація України на побудову ринкової економіки, її подальшу інтеграцію з державами СНД та високорозвинутими країнами обумовлює об'єктивну необхідність кардинальних структурних змін промислового виробництва.

В економіці України провідну роль відіграє промисловий комплекс, який впливає на стабілізацію фінансової та бюджетної політики, успішне продовження та поглиблення економічних реформ, структурні перетворення в економіці України.

Навіть сьогодні в умовах жорсткої економічної кризи, яка особливо позначилася саме на промисловому виробництві, в цьому секторі економіки створюється майже 1/3 валового внутрішнього продукту (ВВП) країни та приблизно 3/4 матеріальних благ, що споживаються населенням. Але значення промисловості не обмежується лише виробництвом продукції. Промисловий сектор економіки несе важливе соціальне навантаження - забезпечує робочі місця, надаючи таким чином можливість отримувати засоби існування більш як половині населення країни.

Промисловість виступає суттєвим фактором інтеграції України у світову економіку. Її експортно-імпортний оборот дорівнює майже 80% валового випуску промислової продукції. В умовах економічної незалежності це вагомий аргумент на користь промислового потенціалу і перспектив його розвитку. Завдяки промисловості держава отримує 2/3 валютних надходжень від загального експорту товарів та послуг.

Україна має великий інтелектуальний і технічний потенціал майже в усіх провідних галузях промисловості. Однак соціально-економічна ситуація в державі залишається складною. Складність зумовлена незавершеністю реформ структурної перебудови, негативним впливом деформації у відтворювальних процесах, які нагромаджувались протягом багатьох років, фізичним та моральним старінням виробничого потенціалу, що знижує конкурентну спроможність вітчизняної продукції, звужує ринки збуту та зменшує дохідність виробництва.

1. Стратегія і головна мета промислової політики держави

Стратегія промислової політики полягає у забезпеченні випереджаючих темпів зростання наукоємної продукції, в тому числі машинобудування, для якого є характерним високий рівень технологій. В той же час існує необхідність зберегти темпи зростання в металургійній та хімічній як експортне орієнтованих галузей.

Ця стратегія спрямована на усунення недосконалої структури матеріального виробництва, де значну питому вагу займають важкі, сировинні, енергоємні галузі (металургія, хімія).

З цією метою Міністерство промислової політики послідовно проводить структурну перебудову промисловості шляхом нарощування обсягів виробництва у пріоритетних напрямах:

• літакобудуванні,

• суднобудуванні,

• ракетно-космічній галузі,

• інформаційних та телекомунікаційних системах,

• сільськогосподарському машинобудуванні,

• легкій та деревообробній промисловості.

Здійснюючи структурну перебудову, впроваджується ряд заходів, спрямованих на створення самостійного високо-розвиненого, конкурентоздатного промислового комплексу з соціально-ринковою орієнтацією, спроможного динамічно розвиватись та інтегруватись у світову систему взаємовигідних та рівноправних зв'язків.

Результатами такої політики є те, що вперше за останні роки намітилась позитивна тенденція зростання обсягів виробництва в окремих галузях.

Ключову роль в реалізації стратегії промислової політики України відіграє машинобудування. В умовах структурної перебудови машинобудівної галузі і переходу до ринкових умов господарювання близько половини підприємств нарощують обсяги виробництва за рахунок освоєння нових зразків промислової продукції і товарів народного споживання.

Головна мета промислової політики на сучасному етапі – забезпечення сталого зростання внутрішнього валового продукту.

Передусім це стосується галузей, які мають значний потенціал для вагомого нарощування конкурентоспроможної продукції.

Аналізуючи становище в окремих галузях, треба визначити загальні чинники, які негативно впливають на фінансово-економічну діяльність підприємств:

— існування диспропорції між впровадженням монетарної і промислової політики;

— некерованість ринковими процесами рівноваги між попитом та пропозицією;

— повільне інтегрування до стабільних ринків.

Зазначені фактори відносяться до макрорівня функціонування економіки.

Визначальним завданням є невідкладне розв'язання найгостріших проблем в сфері виробництва. Це - припинення спаду і створення реальних передумов виходу вже найближчим часом на траєкторію стійкого зростання.

Для цього необхідно подолати перекоси в структурі грошової маси, безпрецедентних масштабів набула натуралізація реальної економіки, що особливо небезпечно. Гроші дедалі більше перестають виконувати свою основну функцію - бути посередником при обміні товарів. Вони «вимиваються» з обігових коштів підприємств та організацій.

Підвищення ролі держави у проведенні активної структурної політики повинно здійснюватися переважно шляхом використання економічних методів регулювання, притаманних ринковій економіці, вдосконалення нормативно-правового забезпечення структурної перебудови і реформування економіки в цілому, посилення гарантій прав власності та відповідальності за її ефективне використання.

Економічні важелі повинні доповнюватися активізацією заходів жорсткого адміністративного впливу. Головні з них:

— суттєве посилення державного контролю за здійсненням валютних розрахунків, запобігання незаконному відтоку валютних цінностей за кордон;

— регулювання цін на продукцію природних монополій;

— вдосконалення організаційної структури і структур управління в промисловості;

— реструктуризація промислових підприємств.

Важливу роль в формуванні та регулюванні промислової політики відіграють органи державного управління, які з цією метою використовують наступні заходи:

• узгодження цінової політики з прийнятою державною структурною політикою, що передбачає використання можливостей регулювання цін, витрат і заробітної плати шляхом переговорів між виробниками і споживачами при посередництві уряду в рамках як міжгалузевих колективних угод, так і трьохсторонніх угод між роботодавцями, урядом і профспілками;

• формування ФПГ, великих корпорацій, холдингових компаній, підприємств, що охоплюють технологічно пов'язані виробництва та здатні забезпечити повний цикл виготовлення конкурентноздатної продукції;

• забезпечення ефективного управління державною часткою власності підприємств промислового комплексу регіону;

• розподіл прав і повноважень з управління підприємствами різних рівнів значимості - загальнодержавного, регіонального і місцевого - між різними рівнями управління,

• регулювання міри відкритості внутрішнього ринку шляхом використання всього спектру інструментів управління зовнішньоекономічною діяльністю, у тому числі і таких, як митні тарифи, кількісне обмеження експорту й імпорту, застосування жорстких норм якості при сертифікації продукції, що ввозиться.

• Основними цілями державної промислової політики на перспективу є:

• постійне розширення номенклатури виготовлення конкурентоспроможної продукції та задоволення платоспроможного попиту на товари та послуги, що виробляються вітчизняним промисловим комплексом;

• розвиток науково-технічного та інноваційного потенціалів підприємств промислового комплексу регіону;

• реструктуризація, перепрофілювання або виведення з господарчої діяльності неефективних виробництв;

• розвиток конкурентного середовища на ринку промислової продукції.

2. Державне регулювання і проблеми розвитку промислової політики

2.1 Промисловий потенціал України

Промисловий потенціал України є одним з фундаментальних системоутворюючих елементів національної економічної системи та суспільства загалом. Вітчизняна промисловість безпосередньо забезпечує в українській економіці 45 % валового випуску та 25 % робочих місць. Та не менш важливо, що вона лежить в основі відтворювального циклу національної економіки, є базисом, на який спирається діяльність решти секторів економіки: сільське господарство, енергетика, будівництво, торгівля, фінансова діяльність, сфера послуг тощо, є рушієм соціально-економічного розвитку країни.

Промислові підприємства забезпечують значну частку доходів державного бюджету та соціальних фондів, заробітної плати працюючої частини населення, формують інвестиційний потенціал країни, визначають спрямованість її науково-технологічного розвитку.

На жаль, в період економічних перетворень 1991-2005 рр. відбувається фактичне марнування промислового потенціалу України, якому не завадив навіть період економічного зростання, що розпочався з 1999 р. Ознаками цього є погіршення структури промисловості, сповільнення темпів її зростання у 2005 р. та різке падіння приросту інвестицій, втрата українськими підприємствами внутрішніх ринків. Так, за результатами 10 місяців 2005 року, темпи зростання обсягів промислового виробництва України сповільнилися до 3,1 % (у 2004 р. – 12,0 %), виробництва продукції машинобудування – до 5,2 % (у 2004 р. – 28,0 %), інвестицій в основний капітал за 9 місяців 2005 року – до 3,4 % (у 2004 р. – 34,5 %).

У світовому поділі праці Україна закріплюється як сировинний та ресурсний придаток, зростаючий ринок збуту продукції іноземного походження. При цьому вітчизняна економіка втрачає продуктивні робочі місця, новостворену додану вартість, на території України розміщуються ресурсо-, енерго- та екологоємні виробництва. Згідно рейтингу конкурентоспроможності, опублікованого наприкінці вересня 2005 року Всесвітнім економічним форумом, Україна посіла 84 місце серед 117 країн світу. При цьому колишні партнери України по соцтабору мають значно кращі показники: Естонія – 20 місце, Польща – 51, Казахстан – 61, Румунія – 67, Росія – 75, Молдова – 82.

Обов’язковою умовою всебічного розвитку українського суспільства, економічного й соціального добробуту нації є відродження вітчизняного промислового потенціалу через здійснення цілеспрямованої державної промислової політики, яка має реалізувати нагромаджений потенціал інституційних змін, спрямувати технічні, фінансові, людські, організаційні ресурси, набуті протягом періоду економічного зростання, на завдання якісної структурної перебудови.

Стратегічним завданням такої перебудови є забезпечення системної модернізації промислового виробництва, його відповідності сучасним вимогам науково-технологічного прогресу та постіндустріального розвитку. Галузева структура промисловості має наблизитися до пропорцій, які притаманні економічно розвиненим країнам світу.

Стратегічною метою відродження промислового потенціалу є побудова високоефективної конкурентоспроможної економіки, яка здатна забезпечити громадянам України фундаментальні права і свободи людини, першість загальнолюдських цінностей, торжество національних інтересів суспільного розвитку.

Запропонована Концепція відродження промислового потенціалу є базисним документом, виявом політичної волі до якісних позитивних зрушень. Концепція має лягти в основу відповідної державної Програми відродження промислового потенціалу, а також низки цільових міжвідомчих та міжгалузевих програм.

Відродження промислового потенціалу України – це не лише розвиток вітчизняної промисловості, це передумова конкурентоспроможності економіки України. І в цьому контексті відродження промислового потенціалу України – це справа державна.

2.2 Деформація структури промислового виробництва в Україні

(1992-2005 роки)

Занепад вітчизняної промисловості в 1990-х роках.

До рубежу 80-90-х років ХХ ст. Україна підійшла із сформованим потужним багатогалузевим промисловим сектором, який був частиною єдиного господарського комплексу СРСР. В структурі промисловості республіки домінували галузі з високим ступенем переробки. Зокрема, вага галузей машинобудування та металообробки сягала понад 30 % загального обсягу промислового виробництва (табл.1.).

Таблиця 1

Галузева структура промислового виробництва України, %

В той же час, перед промисловим сектором України, як і Радянського Союзу в цілому, стояла низка системних проблем: