177642 (Основні риси перехідної економіки України), страница 2

Тупиковість вектора ринкової трансформації суспільства в методологічному, теоретичному та практичному аспектах чітко окреслив І. Лукінов: «Поняття “ринкова економіка взагалі” також втрачає реальний зміст, бо протягом багатовікової історії людства ринкові структури трансформувалися так, що від колишніх їх форм і методів регулювання майже нічого не залишилося» [5;236].

У теоретико-методологічному аспекті некоректними виглядають твердження про перехід до ринкової економіки передусім тих авторів, які, характеризуючи соціально-економічний зміст трансформаційних процесів в Україні, обґрунтовано доводять існування процесу первісного нагромадження капіталу. Якщо бути послідовним, то результатом такого нагромадження капіталу є подальший розвиток капіталістичного способу виробництва.

У доповіді Президента України Л. Кучми у жовтні 1997 р. двома моделями векторних перетворень в Україні були названі моделі соціально орієнтованої та змішаної економіки. З методологічної точки зору це означало відсутність концептуальної єдності таких перетворень, образно кажучи, сидіння на двох стільцях. На Всеукраїнській нараді економістів у вересні 1998 р. йшлося про державно регульовану, соціально спрямовану ринкову економіку [6]. Якщо врахувати, що Л. Кучма неодноразово висловлювався про необхідність побудови «ринкової економіки», «цивілізованого ринку», то концептуальна розбіжність його програм ще більше поглиблювалась. На практиці це дозволяло всіляко експериментувати над економікою і народом (розвалювати державне управління, збагачувати жменьку «нових українців» шляхом розкрадання державної власності тощо), що впродовж 90х років XX ст. – на початку XXI ст. і відбувалось в Україні.

Ґрунтовно критикувалися ці засади багатьма провідними економістами України, проте не всі побачили їхню методологічну хибність, що випливала з принципів ринкової економіки, а деякі дотепер вважають ринкову модель вектором трансформаційних перетворень.

Модель змішаної економіки не повинна стати вектором стратегічних перетворень. По-перше, вона допускає значне розтрачання ресурсів (людських, фінансових, матеріальних); по-друге, розвинені країни світу для досягнення сучасного рівня розвитку витратили понад п’ять десятиліть, а Україна, відкинута реформою 90х років на декілька десятиліть, не може собі дозволити витратити стільки часу. Більше того, у випадку реалізації моделі змішаної економіки цей шлях буде ще тривалішим, оскільки тут відсутній цілий комплекс передумов, які існували у різних країнах Заходу (рівень техніко-технологічної культури, дисциплінованості й організованості працівників, національної самосвідомості, підприємницької етики та культури тощо). По-третє, це чужа, запозичена модель, що є своєрідною інтелектуальною власністю західної економічної науки. По-четверте, сам термін «змішана економіка» не є взірцем вербальної досконалості. Крім того, світова економічна наука намагається сформувати принципово нові соціально-економічні моделі посткапіталістичного суспільства (суспільство, яке прийде на зміну капіталістичному способу виробництва). Оскільки вітчизняні та російські економісти теж проголошують цю модель як адекватну для України, необхідно коротко проаналізувати її.

Двома попередніми стадіями постіндустріального суспільства, згідно з цивілізаційним підходом, як зазначалося, є аграрна та індустріальна. В основу такої класифікації покладено насамперед розвиток техніки і суспільний поділ праці.

Найважливішими структурними елементами постіндустріального суспільства стають університети, наукові інститути та дослідницькі організації, а матеріальні продуктивні сили перестають відігравати вирішальну роль.

Методологічними вадами цієї теорії є, по-перше, характеристика суспільства лише з боку одного з елементів продуктивних сил, тобто науки, до того ж передусім теоретичної; по-друге, ігнорування власності як визначального критерію класифікації суспільства і зведення її до юридичної фікції, до майнових прав.

Певного поширення серед моделей векторного спрямування трансформаційних перетворень в Україні набула концепція розбудови національної економіки. У наведеному визначенні національна економіка, по-перше, розглядається як сукупність індивідуальних господарств. По-друге, це суто формальне визначення, яке можна застосувати до інших економічних явищ і процесів.

Виходячи з викладеного, а також із висновків міжнародної конференції ООН з питань навколишнього середовища щодо тупиковості ринкової економіки та приватної власності, аналогічних висновків провідних учених та політиків світу про тенденцію руху до нового тоталітаризму, найдосконалішою моделлю векторних перетворень в Україні слід вважати перебудову народної економіки [7;145].

Народна економіка – це економічна система, яка розвивається в інтересах народу, передбачає використання усіх типів та форм власності (при домінуванні трудової колективної власності), всебічний соціальний захист населення і національне демократичне економічне планування. В центрі такої економіки знаходиться людина.

Основою народної економіки є передусім народні підприємства. Народна економіка відкриває широкий простір для розвитку малого та середнього підприємництва, на основі якого формуватиметься середній клас.

Управління народною економікою здійснюватиметься на основі планів, обов’язкових для державного сектору (його частка має становити 30-35 %) та рекомендаційних для недержавного сектору (на трудову колективну власність має припадати близько 45-50 % сукупної власності, на приватну – 15-20 %), наукових прогнозів, передусім за допомогою економічних важелів. Засобами побудови такої економіки є народні (а не кланово-номенклатурні) роздержавлення і приватизація.

Національне економічне планування супроводжується складанням цільових комплексних програм розвитку народного господарства з переважанням економічних методів регулювання і територіального комплексного управління замість галузевого.

Основними засобами реалізації національного демократичного економічного планування є науково обґрунтовані промислова, структурна, інноваційна, податкова, фінансово-кредитна, регіональна, амортизаційна та інші форми політики. Загалом таке планування передбачає раціональне поєднання державного регулювання з ринковими важелями саморегулювання за домінування першого.

Перевага народних підприємств над іншими типами підприємств полягає насамперед у тому, що їх активною рушійною силою стають інтереси всіх працівників, внаслідок чого виникає наймогутніший синергічний ефект. На відміну від цього на приватних підприємствах такою силою є інтерес тільки приватного власника.

Як свідчить досвід, трудова колективна власність – найефективніша форма власності на сучасному етапі. Суб’єктом трудової колективної власності є трудовий колектив, члени якого – залежно від трудового стажу, кваліфікації тощо – володіють неоднаковою кількістю акцій і привласнюють неоднакові суми дивідендів.

Для трансформаційних процесів в Україні у сфері малого підприємництва характерна вища продуктивність дрібних колективів, а не приватних підприємств. Приватна власність за сучасних умов не спроможна забезпечити розвиток науки.

Народна економіка передбачає створення стабільної та високоефективної системи стимулів до праці на рівні окремого працівника, підприємства та організації, раціонально поєднуючи індивідуальні, колективні та суспільні інтереси.

1.3 Специфіка дій об’єктивних економічних законів в

перехідний період

З кожним роком у світі посилюється розуміння того, що намагання досягти економічного росту без приділення достатньої уваги соціальним проблемам не може служити основою для подальшого розвитку суспільства. Виконання урядом важливих функцій регулювання ринкової економіки повинно поєднуватися з вкладанням коштів у розвиток людського капіталу. Така роль не перешкоджає економічному зростанню, а навпаки, придає йому прискорення та забезпечує його сталість.

Досвід багатьох країн з перехідною економікою свідчить, що Уряд дійсно виконує важливі обов’язки в управлінні економікою таким чином, щоб забезпечити стабільність та згуртованість суспільства. Ці життєво необхідні цілі являються важливими не просто самі по собі, а у випадку їх досягнення, можуть сприяти зменшенню соціальних конфліктів, а також прискоренню економічного зростання.

Ринкова економіка потребує наявності розвинутих демократичних інструментів та інституцій. Головне завдання Уряду у довготерміновій перспективі полягає у тому, щоб перетворитися в ефективну установу, спроможну простежувати дотримання демократичних принципів і практики на усіх рівнях і в усіх сферах життя суспільства з метою сприяння створенню умов для загального процвітання, шляхом забезпечення справедливого доступу до можливостей суспільства, а також для ефективного розподілу суспільних благ в умовах розвинутого ринку [12;256].

Одним із напрямків забезпечення економічної трансформації України є проведення реформи системи державного управління, актуальність якої зумовлюється наступними обставинами:

Нинішня ситуація у системі державного управління характеризується відсутністю прозорості в процесах прийняття та виконання урядових рішень.

Уряд не зовсім відійшов від ролі, яка була притаманною державним органам адміністративно-командної системи, а саме – від керівництва економікою та управлінням господарською діяльністю, хоча в ринковій економіці головною функцією уряду має бути встановлення інституційних та правових рамок, в межах яких економічні агенти одержали б можливості для діяльності за принципами ринку.

Структура апарату центрального уряду побудована відповідно до галузевої структури національної економіки; діє велика кількість виконавчих органів, функції яких не сумісні з моделлю ринкової економіки і які дублюють один одного.

Створення ефективної та прийнятної для суспільства системи державного управління, яка спроможна оперативно діяти в умовах ринкової економіки, забезпечувати сталий баланс економічних інтересів у державі – є однією з ключових умов забезпечення економічної безпеки.

Стан економічної безпеки має стати головним критерієм оцінки ефективності державної економічної політики і діяльності владних структур у ході реформування економіки.

Трансформація методів державного управління покликана змінити і принципи роботи центральних органів виконавчої влади [11;401].

Верховна Рада України прийняла проект Закону “Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України”, який дозволить створити цілісну систему прогнозів економічного і соціального розвитку на різні періоди та систему програмних документів економічного і соціального розвитку.

Прогноз економічного і соціального розвитку є засобом обґрунтування вибору тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень органами законодавчої та виконавчої влади та органами місцевого самоврядування щодо регулювання соціально-економічних процесів.

Програма економічного і соціального розвитку - це документ, у якому визначаються цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку, засоби та шляхи їх досягнення; формується взаємоузгоджена і комплексна система заходів органів законодавчої і виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, спрямованих на ефективне вирішення проблем економічного і соціального розвитку та досягнення стабільного економічного зростання, а також характеризуються очікувані зміни у стані економіки та соціальної сфери.

Розбудова соціально-орієнтованої ринкової економіки потребує удосконалення методів державного регулювання соціально-економічними процесами [13;16].

Перш за все, на мою думку, необхідними умовами удосконалення державного регулювання соціально-економічними процесами мають бути:

• впровадження відкритості і прозорості бюджетного процесу, створення механізму ефективного контролю за виконанням бюджету, використанням бюджетних коштів;

• недопущення погіршення показників у життєво важливих секторах економіки і особливо в тих, стан яких наближається до критичних значень;

• недопущення переважання групових або регіональних інтересів над загальнонаціональними в процесі формування державних цільових програм та Державного бюджету.

Важливим інструментом реалізації державної соціально-економічної політики в Україні є впровадження адекватного економічній ситуації програмно-цільового управління. Шляхом концентрації обмежених бюджетних ресурсів на реалізації державних цільових програм, спрямованих на вирішення пріоритетних проблем і завдань, можливо у стислі терміни забезпечити подолання кризових явищ в економіці і суспільстві.

На сьогодні ці важелі використовуються недостатньо ефективно. Ситуація з розробки і затвердження державних програм в країні набула складного і до певної міри неконтрольованого характеру, що в значній мірі є наслідком відсутності або недосконалості існуючої законодавчої, нормативної та методичної бази.

Відсутність механізму контролю за розробкою, прийняттям та реалізацією програм спричинила затвердження великої кількості програм, значна частина яких не фінансується. Тому важливим питанням є впорядкування механізму формування, прийняття та контролю за реалізацією програм, що фінансуються з державного бюджету, ефективного використання та повернення бюджетних коштів шляхом прискореного впровадження результатів реалізації програмних заходів.