МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

ТАВРІЙСЬКА ДЕРЖАВНА АГРОТЕХНІЧНА АКАДЕМІЯ

Кафедра “економіка підприємств”

Керівник: _____________________

__________________

На тему: ОСНОВОПОЛОЖНІ АСПЕКТИ ФІНАНСУВАННЯ ПРИРОДО-ОХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВИ

К У Р С О В А Р О Б О Т А

з дисципліни: економіка підприємств

Студента 413 групи 3-го курсу

Факультет облік і аудит

Пальцева С.В.

Курсова робота захищена з оцінкою____

Підписи викладачів:

__________________

__________________

__________________

Мелітополь. 2006.

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ І. Теоретичні основи державного регулювання природоохоронної діяльності.

1.1. Сутність, принципи та об’єкти охорони навколишнього середовища

1.2. Державне екологічне регулювання. Органи управління

1. Фінансовий аспект державного регулювання в галузі охорони
   природного середовища.

Розділ ІІ. Фінансові аспекти природоохоронної діяльності держави

2.1. Фінансовий механізм галузі природокористування

2.2 Основні механізми економічного регулювання природокористування

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Відомо, що завдання природоохоронної політики полягає у захисті навколишнього середовища шляхом створення більш екологічних і менш ресурсномістких технологій, реструктуризації виробництва за інноваційним екологобезпечним типом, впровадження таких методів управління, які одночасно забезпечують зростання його ефективності та зниження обсягів забруднень, а також формують екологічну орієнтацію споживачів. Прагнення товаровиробників до раціоналізації форм господарювання, які, у кінцевому підсумку, є не тільки економічно вигідними, а й екологічно доцільними, спонукає до використання комбінацій командно-контролюючих методів екологічного регулювання з власне економічними механізмами природокористування. Постановка питання про ефективність сучасної системи економічних інструментів екологічного регулювання невіддільна від пошуку шляхів поліпшення якості довкілля в Україні.

Для того, щоб підприємство почало приділяти належну увагу охороні довкілля, державі потрібно діяти в декількох напрямках: по-перше, покращити рівень екологічного виховання та освіти населення; по-друге, змусити підприємство проводити природоохоронні заходи адміністративними методами; і, по-третє, матеріально заохочувати на ці дії підприємство. Таким чином, держава використовуватиме три механізми: самоконтроль; керівництво та контроль; економічний механізм. Для отримання максимального ефекту від реалізації цих механізмів їх слід впроваджувати одночасно. Адміністративний контроль таким чином доповниться економічним стимулюванням та свідомістю, тобто самоконтролем.

Ринкові механізми екологічної політики відкривають перед виробниками і споживачами реальну картину можливих наслідків, даючи таким чином стимули для здійснення природоохоронної діяльності.

Над цими проблемами працює багато вчених. У працях В.Зуєва більше уваги приділяється правовому регулюванню екологічного управління, С.Кури- кін досліджує потенціал удосконалення державного управління охороною довкілля, вважаючи, що екологічна політика мусить бути інтегрованою; І.Жаркова, О.Ждан та В.Санжаревський висвітлили питання взаємозалежності та взаємодії факторів економічного зростання й забруднення довкілля, запропонували напрями вдосконалення управління природокористуванням.

Отже, охорона довкілля є однією з найважливіших загальнолюдських проблем, актуальність якої пов’язана з посиленням антропогенного впливу на природу. Навколишнє середовище нині вже не може забезпечити збалансованість екологічних зв’язків і відтворення природних ресурсів. Для забезпечення умов суспільного виробництва та існування людства суспільство повинно відтворювати й охороняти навколишнє природне середовище.

Робота націлена на розгляд основних теоретичних понять щодо природоохоронної діяльності держави; а також розглянуті приклади практичного застосування природоохоронних заходів на сучасному етапі розвитку нашої країни.

Розділ І. Теоретичні основи державного регулювання природоохоронної діяльності

1.1.Сутність, принципи та об’єкти охорони навколишнього середовища

Охорона навколишнього середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини – обов’язкова умова сталого економічного та соціального розвитку України.

З цією метою Україна проводить екологічну політику, спрямовану на збереження безпечного для існування живої й неживої природи навколишнього середовища, на захист життя та здоров’я населення від негативного впливу, забруднення навколишнього природного середовища на досягнення гармонічної взаємодії суспільства і природи, охорону, раціональне використання і відтворення природних ресурсів.[1]

Відносини в галузі охорони навколишнього середовища України регулюються Законом “Про охорону навколишнього середовища”, а також земельним, водним, лісовим законодавством, законодавством про надра, про охорону атмосферного повітря, про охорону й використання рослинного і тваринного світу та іншим спеціальним законодавством.

Державній охороні та регулюванню використання на території України підлягають:

• Навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів;

• Природні ресурси як залучені в господарський обіг, так і не використовувані в народному господарстві в даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліси та інша рослинність, тваринний світ);

• Ландшафти та інші природні комплекси;

• Території та об’єкти природно-заповідного фонду України;

• Здоров’я й життя людей.

До основних принципів охорони навколишнього середовища можна віднести наступні:

1. Пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов’язковість додержання екологічних стандартів, нормативів та лімітів використання природних ресурсів під час здійснення господарської, управлінської та іншої діяльності.

2. Гарантування екологічно безпечного середовища для життя та здоров’я людей.

3. Превентивний (запобіжний) характер заходів з охорони навколишнього природного середовища.

4. Екологізація матеріального виробництва на засаді комплектності рішень з питань охорони навколишнього середовища, використання та відтворення відновлюваних природних ресурсів, широкого впровадження новітніх технологій.

5. Збереження просторової та видової різноманітності й цілісності природних об’єктів і комплексів.

6. Науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства на підставі поєднання міждисциплінарних знань екологічних і технічних наук та прогнозування стану навколишнього природного середовища.

7. Обов’язковість екологічної експертизи.

8. Гласність і демократизм у прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього природного середовища, формування в населення екологічного світогляду.

9. Науково обґрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище.

10. Безплатність загального та платність спеціального використання природних ресурсів для господарської діяльності.

11. Стягнення плати за забруднення навколишнього природного середовища та псування якості природних ресурсів, компенсація шкоди, заподіяної порушенням законодавством про охорону навколишнього природного середовища.

12. вирішення питань охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів з урахуванням міри антропогенної змінності території, сукупної дії факторів, що негативно впливають на екологічну обстановку.

13. Поєднання заходів щодо стимулювання охорони й відповідальності за псування навколишнього середовища.

14. Вирішення проблем охорони навколишнього середовища на засаді широкого міжнародного співробітництва.[3]

1.2. Державне екологічне регулювання. Органи управління

Екологічне регулювання — це система активних законодавчих, адміністративних і економічних заходів і важелів впливу, які використовують державні органи різного рівня для примушування забруднювачів навколишнього середовища обмежити викиди шкідливих речовин у природні й техногенні середовища, а також для матеріального стимулювання сумлінних природокористувачів.

Важливу роль щодо цього відіграє інститут права. Основи екологічного регулювання вводяться в дію законами про охорону навколишнього природного середовища.

Для ефективного екологічного регулювання першочергове значення має вибір правильного методу та інструментарію (важелів) регулювання. На ранніх стадіях екологічного регулювання, яке виходило з ідеології стримування зростання забруднення (пасивне регулювання), застосовувались в основному адміністративно-розпорядчі (регламентаційні) інструменти, екологічні стандарти й норми, дозвільні процедури. Під час переходу до нової ідеології в політиці охорони навколишнього середовища, орієнтованої на послідовне зменшення забруднення (активне регулювання), застосовувались деякі економічні регулятори — емісійні нормативи поетапного зниження забруднення, тимчасові дозволи на викиди і т. п. У країнах з розвинутою ринковою економікою в структурі механізмів прямого регулювання (адміністративно-правового примушення) з'явились нові й перспективні як адміністративно-розпорядчі, так і економічні інструменти.

В узагальненому вигляді механізм прямого екологічного регулювання, що застосовується нині в країнах з розвинутою ринковою економікою, має такий вигляд і структуру:

1. Регуляційні інструменти

1.1. Спроби примусу:

1.1.1. Порядок обов'язкової оцінки впливу на навколишнє середовище — екологічна експертиза.

1.1.2. Прогресивні нормативи зниження рівня викидів (емісійні нормативи).

1.1.3.Економічні санкції, адміністративна, цивільно-правова та кримінальна відповідальність за невиконання вимог емісійних нормативів.

1.2. Інструменти матеріального стимулювання і підтримки:

1.2.1. Інструменти, пов'язані з природоохоронною діяльністю держави.

1.2.2. Пряме й непряме державне стимулювання підприємств.

1.2.3. Багатофункціональні системи з елементами взаємостимулювання і взаємофінансування (перерозподільні системи, порядок переуступання дозволів на забруднення).

1.3. Важелі економічного спонукання (цінове регулювання щодо товарів, виробів, продуктів):

1.3.1. Цінова диференціація.

1.3.2. Податки на вироби та продукти.

1.3.3. Заставні системи.

2. Допоміжні (нерегуляційні) засоби:

2.1. Стандарти та норми-орієнтири граничних концентрацій і викидів.

2.2. Зонування територій, плани землекористування.

2.3. Відповідальність за правопорушення екологічного характеру, порядок покриття збитків у результаті забруднення середовища. 3. Асоційовані засоби:

3.1. Адміністративні податки;

3.2. Фондостворюючі податки та платежі (на тимчасовій основі).

3.3. Порядок обов'язкового страхування екологічних ризиків (у сері управління небезпечними й токсичними речовинами.[1]

В Україні поліпшення стану природного середовища та використання природних ресурсів можливе тільки за умови державної підтримки та регулювання цих процесів, особливо в процесі формування ринкових відносин, економічної свободи й безвідповідальності господарських структур та правового нігілізму, який поки що панує у свідомості підприємців.

До важелів державного регулювання належать кадастри природних ресурсів — документи, які ухвалює законодавча влада і які призначено для забезпечення органів місцевої влади, підприємств, організацій, установ відомостями про стан природних ресурсів з метою їх раціонального використання та охорони, регулювання правових та економічних відносин, обґрунтування плати за використання.

З уже відомих і схвалених кадастрів природних ресурсів в Україні маємо Кадастр земельних ресурсів, який містить документи про правовий режим земель, їх розподіл між власниками та землекористувачами за категоріям земель, відомості про якісну характеристику й цінність земель.

Підприємства, установи та організації проводять первинний облік у галузі охорони навколишнього природного середовища і безоплатно подають відповідну інформацію органам, що ведуть Державний облік у цій галузі.

Екологічні нормативи розробляються й запроваджуються в дію Міністерством охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, Міністерством охорони здоров'я України та іншими вповноваженими на те державними органами.[5]

До основних важелів державного регулювання відносять також екологічне страхування; підвищені норми амортизації основних природоохоронних виробничих фондів; договори на комплексне природокористування; оренду, передачу в постійне користування природоохоронних об'єктів та ін.

В Україні існує система органів управління в галузі охорони навколишнього середовища — це юридичне самостійні державні, самоврядні й громадські інституції, уповноважені здійснювати організаційно-розпорядчі, координаційні, консультативні, організаційно-експертні, контрольні та інші функції в галузі забезпечення екологічної безпеки, ефективного використання природних ресурсів і охорони навколишнього природного середовища.