Філософія й теологія св. Августіна

Зміст

Вступ 3

1. Дослідження чистої філософії св. Августина 4

2. Аналіз твору св. Августина "Про град Божий" 7

3. Полеміка св. Августина з Пелагієм 17

Висновок 20

Список використаної літератури 21

Вступ

Аврелій Августин (лат. Aurelius Augustinus; 354—430) — єпископ Гиппонський, філософ, впливовий проповідник, християнський богослов і політик. Святий католицької і православних церков (при цьому в православ'ї зазвичай іменується з епітетом блаженний — Блаженний Августин, що, проте, є лише найменуванням конкретного святого, а не нижчим лицем, ніж святість, як розуміється цей термін в католицизмі). Один з Батьків Церкви, засновник августинизма. Зробив величезний вплив на західну філософію і католицьку теологію. Деяка частка відомостей про Августина сходить до його автобіографічної "Сповіді" ("Confessiones").

Св. Августин був досить плідним письменником, головним чином по питаннях богослов’я. Деякі з його полемічних творів були на злобу дня і вже завдяки цьому самому своєму успіху втратили інтерес на сьогодення, але деякі твори, особливо ті, що були пов'язані з полемікою проти пелагіан, зберегли вплив фактично аж до нового часу. Ми не задаємося метою дати вичерпну характеристику праці св. Августина і обмежимося розглядом лише того, що представляється нам значним - по суті або в історичному плані. Отже, в даній роботі буде проаналізовано:

• чисту філософію св. Августина, зокрема його теорію часу;

• філософію історії, розгорнену в творі "Про град Божий";

• теорію порятунку, викладену в полеміці проти пелагіан.

1. Дослідження чистої філософії св. Августина

В даному розділі проаналізуємо чисту філософію св.Августина. Так, св. Августин рідко займається чистою філософією, але в тих випадках, коли він це робить, він виявляє досить незвичайний талант. Августин відкриває собою довгий ряд мислителів, світоглядні переконання яких оформилися під впливом необхідності погоджувати їх зі Священним писанням. Цього не можна сказати про раніших християнських філософів, наприклад про Орігена; у Орігена християнство і платонізм співіснують пліч-о-пліч, не проникаючи одне в інше. Навпаки, оригінальна думка св. Августина в області чистої філософії стимулюється саме тим фактом, що платонізм в деяких стосунках не узгоджується з Книгою буття.

Кращою з чисто філософських творів св. Августина є книга одинадцята "Сповіді". Популярні видання "Сповіді" обриваються на книзі десятій на тій підставі, що решта книг не представляє інтересу. Не представляють вони інтересу тому, що є прекрасним філософським трактатом, а не біографією. Книга одинадцята присвячена наступній проблемі: якщо світ був створений дійсно так, як про це розповідається в першому розділі Книги буття (цю біблейську версію Августин відстоював проти маніхеїв), то Бог повинен був створити світ при першій же нагоді. Так аргументує уявний Августином опонент.

Для того, щоб зрозуміти його відповідь, ми перш за все повинні взяти до уваги, що ідея про створення світу ні з чого, як учить Старий завіт, була абсолютно чужа грецькій філософії. Коли Платон говорить про створення світу, то він уявляє собі первинну матерію, якій Бог надає форму; те ж саме вірно і щодо Аристотеля. Їх Бог не стільки творець, скільки, майстровий або будівельник. На їх думку, субстанція вічна і не створена і лише форма зобов'язана своїм існуванням волі Бога. Виступаючи проти цього переконання, св. Августин, як і личить всякому ортодоксальному християнинові, стверджує, що світ був створений не з якоїсь певної матерії, а ні з чого. Бог створив не лише порядок і устрій, але і саму субстанцію.

Грецьке переконання, згідно якому створення світу ні з чого неможливе, періодично відроджувалося в християнські часи, приводячи до пантеїзму. Пантеїзм стверджує, що Бог і світ неподільні і що те, що все існує в світі є частка Бога. Якнайповніше це переконання розвинене в ученні Спінози, але вплив його випробували на собі майже всі містики. Це і було причиною того, що впродовж всіх християнських століть містикам було важко залишатися ортодоксальними, бо вони насилу могли прийняти переконання, що світ існує поза Богом. Августин, проте, не бачить в цьому питанні ніякої проблеми. Книга буття абсолютно визначена, і цього для нього достатньо. Погляд його з даного питання має істотне значення для його теорії часу.

Чому світ не був створений раніше? Та тому, що ніякого "раніше" не було. Час був створений тоді, коли був створений світ. Бог вічний в тому сенсі, що він існує поза часом; у Бога немає ніякого "раніше" і "пізніше", а тільки вічне сьогодення. Вічність Бога вилучена з відношення часу. Він не передував своєму власному творінню часу, бо це передбачало б, що він існував в часі, тоді як насправді Він вічно перебуває поза потоком часу. Це приводить св. Августина до досить цікавої релятивістської теорії часу.

"Що ж таке час? - запитує він". Спантеличують його різні труднощі. Те, що минуле і майбутнє не має дійсного існування, дійсно існує тільки сьогодення; сьогодення є тільки мить. Але ж минулий і майбутній часи дійсно існують. Мабуть, ми введені в явну суперечність. Єдиний спосіб уникнути цих суперечностей, який може знайти Августин, полягає в тому, щоб заявити, що минуле і майбутнє може бути осмислене тільки як сьогодення: те, що "минуло" має бути ототожнене із спогадом, а "майбутнє" - з очікуванням, причому спогад і очікування є фактами, що відносяться до сьогодення. Існує, заявляє Августин, три часи: "сьогодення минулих предметів, сьогодення справжніх предметів і сьогодення майбутніх предметів". "Так, для сьогодення минулих предметів є у нас пам'ять, або спогад; для сьогодення справжніх предметів є у нас погляд, переконання, споглядання; а для сьогодення майбутніх предметів є у нас сподівання, покладання надії, надія". Говорити ж, що існує три часи - минулий, сьогодення і майбутнє, - означає виражатися не точно.

Августин розуміє, що своєю теорією він не зміг дійсно вирішити всі труднощі. "Душа моя горить бажанням проникнути в цю нез'ясовну для неї таємницю", - заявляє він і благає Бога прояснити її, запевняючи, що його інтерес до проблеми виникає не з дозвільної цікавості. "І ще признаюся Тобі, Господи, що я не знаю досі, що таке час". Але суть рішення, пропонованого Августином, полягає в тому, що час суб'єктивний: час існує в людській думці, яка чекає, споглядає і згадує. З цього виходить, що не може бути часу без створеної істоти і що говорити про час до створення світу - суща нісенітниця.

Ця теорія містить краще і ясніше формулювання проблеми, чим суб'єктивна теорія часу Канта - теорія, яка з часу Канта отримала широке визнання серед філософів.

Теорія, згідно якої час є тільки аспектом наших думок, є однією з самих крайніх форм суб'єктивізму, який, як ми бачили, поступово розвивався в античну епоху, починаючи з часу Протагора і Сократа. Емоційним аспектом цього суб'єктивізму є одержимість відчуттям гріха, яка виникла пізніше, ніж його інтелектуальні аспекти. У св. Августина виявляються обидва різновиди суб'єктивізму. Суб'єктивізм привів його до передбачення не лише теорії часу Канта, але cogito Декарта. У своїх "Монологах" св. Августин заявляє: "Ти, який бажаєш знати себе, чи знаєш ти, що існуєш? Знаю. Звідки ж знаєш? Не знаю. Чи простим ти себе відчуваєш або складним? Не знаю. Чи знаєш ти, що ти рухаєшся? Не знаю. Чи знаєш ти, що ти мислиш? Знаю". У цьому міститься не лише cоgito Декарта, але і відповідь Декарта на аmbulo ergo sum Гассенді. Тому як філософ Августин заслуговує на високе місце.

2. Аналіз твору св. Августина "Про град Божий"

Коли в 410 році Рим був розграбований готами, язичники, цілком природно, приписали катастрофу забуттю древніх богів. До тих пір, поки римляни почитали Юпітера, заявляли вони, Рим залишався могутнім; нині ж, коли імператори відвернулися від Юпітера, він перестав захищати своїх римлян. Цей язичеський аргумент вимагав відповіді. Праця "Про град божий", що писався поступово між 412 і 427 роками, і був відповіддю св. Августина; але у міру того як написання книги просувалося вперед, він вийшов далеко за рамки первинного задуму і розвернув цілу християнську схему історії - минулою, справжньою і прийдешньою. Книга св. Августина користувалася величезним впливом впродовж всього середньовіччя, особливо в тій боротьбі, яку церква вела проти світських государів.

Широка концепція протилежності між градом світу сього і градом божою залишилася для багатьох надихаючою ідеєю і навіть нині може бути наново викладена небогословською мовою.

Опустити деталі при характеристиці книги і зосередити свою увагу на її центральній ідеї - означало б представити працю св. Августина в невиправдано сприятливому світлі; з іншого боку, зосередити свою увагу на деталях - означало б упустити те, що є в книзі кращим і найбільш значнішим.

Книга відкривається міркуваннями, витікаючими з факту розграбування Риму і покликаними показати, що в дохристиянські часи траплялися навіть гірші речі. Багато з язичників, що приписують катастрофу християнству, заявляє святий, під час розграбування Риму самі шукали притулку в церквах, які готи, оскільки вони були християнами, щадили. Навпаки, під час розграбування Трої храм Юнони не міг надати ніякого захисту, і боги не врятували місто від руйнування. Римляни ніколи не щадили храмів в переможених містах, у даному відношенні розграбування Риму було милосердніше за більшість інших, і це виявилося результатом християнства.

Християни, які постраждали при розграбуванні, не мають ніякого права нарікати з кількох причин. Інші нечестиві готи могли досягти успіху за їх рахунок, але вони будуть покарані на прийдешньому світі; якби всякий гріх карався тут, на землі, то не потрібний був би останній суд. Те, що зазнали християни, їм компенсується, якщо вони були благочестиві, для них в добро, бо святі з втратою речей тимчасових нічого не втрачають. Неважливо, якщо тіла їх лежать непохороненими, бо звіри, що пожирають їх, не перешкодять воскресінню тіл.

Потім Августин переходить до питання про благочестивих дів, що насильницьки поганять під час розграбування. Мабуть, знаходилися люди, які вважали, що ці жінки без всякої на те своєї провини, втратили вінець невинності. Святий дуже рішуче виступає проти цього погляду. "Не поганитиме воно (чужа похітливість), якщо буде чуже". Цнотливість складає душевну чесноту і не втрачається від насильства, але втрачається від наміру зробити гріх, навіть якщо він і залишається невиконаним. Августин стверджує, що Бог попустив насилиям, бо постраждалі дуже загордилися своєю стриманістю. Гріх зробити самогубство для того, щоб уникнути насильницького осквернення. Цей вивід веде до довгого розбору випадку з Лукрецією, яка не мала права вбивати себе. Самогубство завжди гріховно.

Захищаючи добродійних жінок, що зазнали насильства, Августин робить одну обмовку: вони не повинні при цьому випробовувати похітливості. В цьому випадку вони грішниці.

Потім Августин переходить до нечестивої язичеських богів. Наприклад, "сценічні ігри, непотрібні видовища і суєтні розгули затверджені в Римі не завдяки порокам людей, а по велінню ваших богів". Краще б римляни віддавали божеські почесті якій-небудь добродійній людині, такій, як Сципіон, чим цим аморальним богам. Що ж до розграбування Риму, то воно не повинне турбувати християн, які мають в своєму розпорядженні притулок в "мандруючому граді божому".

На справжньому світі два гради - земний і небесний - взаємно перемішані, але на прийдешньому світі зумовлені і знедолені люди будуть розділені. У справжньому житті нам не дано знати, хто, навіть серед наших ворогів, врешті-решт опиниться в числі обраних.

Найважчу частку праці, по словах св. Августина, складе спростування теорій філософів, з кращими з яких християни згодні щодо багатьох питань, наприклад безсмертя і того, що світ був створений Богом.

Філософи не переставали віддавати божеські почесті язичеським богам, і, оскільки боги були злі, етичні повчання філософів не допомагали добродійному життю. Св. Августин не допускає, що ці боги - порожня байка, він вважає, що вони дійсно існують, але є демонами. Демони бажали, щоб відносно них розповідалися ганебні речі, бо вони хотіли заподіяти людям зло. Більшість римлян швидше дивляться на те, що робив Юпітер, чим на те, чому учив Платон або що думав Катон. "Порівняй же тепер людяність Платона, що виганяє поетів з держави в попередження розбещення громадян, з божественністтю богів, в честь собі вимагаючих театральних ігор".

Рим завжди, з часу викрадання сабинянок, був мерзотний і несправедливий. Багато розділів присвячено викриттю гріховності римського імперіалізму. Неправда і те, ніби Рим не терпів лих до того, як християнство стало державною релігією. Лиха, які він зазнав від галлів і громадянських воєн, були анітрохи не менші, а може і більше, ніж ті, які він зазнав від готів.

Астрологія не лише погана, але і брехлива, це може бути доведено відмінністю доль близнят, що мають один і той же гороскоп. Стоїчна концепція Долі (яка була пов'язана з астрологією) є помилкою, бо ангели і люди володіють вільною волею. Правда, Богові передвідомі наші гріхи, але грішимо ми зовсім не унаслідок його предвідіння. Помилково вважати, ніби чесноту приносить нещастя, навіть на справжньому світі: християнські імператори, коли вони трималися чесноти, були щасливі, навіть якщо і не були удачливі, а Костянтин і Феодосій були до того ж і удачливі. З іншого боку, Іудейське царство існувало до тих пір, поки євреї трималися дійсної релігії.

Св. Августин дає дуже співчутливу характеристику Платону, якого він ставить вище за всіх інших філософів. Всі інші повинні поступитися йому ["які відданим тілу розумом бачили для природи тілесні початки" ]: то у воді, як Фалес, то в повітрі, як Анаксимен, то у вогні, як стоїки, то в атомах... як Епікур. Всі вони були матеріалістами; Платон же відкидав матеріалізм. Платон розумів, що Бог безтілесний, але все, що існує в світі має своє буття від Бога і від чогось незмінного. Прав був Платон і тоді, коли стверджував, що плотське сприйняття не є джерелом істини. Послідовники Платона набагато вище за інших філософів в логіці і етиці і найбільш близькі до християнства. "Дамб користується популярністю як краще за інших, принаймні в часи, найближчі до нас, що зрозумів Платона". Що ж до Арістотеля, то він поступався Платону, але набагато перевершував всіх останніх. Проте і Платон і Арістотель стверджували, що всі боги добрі і всім їм потрібно віддавати божеські почесті.

Заперечуючи стоїкам, що засуджували всякі пристрасті, св. Августин заявляє, що пристрасті, що хвилюють душі християн, можуть спонукати їх до чесноти; гнів або співчуття per se (самі по собі - лат.) не повинні вдаватися до засудження, але раніше слід з'ясувати яка причина викликає ці пристрасті.