158474 (Культура і релігія), страница 3

У якості плідно "працюючого" у релігієзнавстві приймемо наступне визначення культури: це сукупність прийомів здійснення різнопланового буття людини, що реалізуються в ході матеріальної і духовної діяльності і представлені в її продуктах, переданих і освоюваних новими поколіннями. Культура характеризує як процес діяльності людей (під кутом зору володіння відповідними способами, прийомами і постійним їхнім утіленням), так у її результати. Вона має на увазі відповідні властивості свідомості і поводження в різних областях життя - в економіці, політику, моралі і т.д., має на увазі визначені сторони життєдіяльності й індивіда, і групи, і суспільства.

Культуротворення відбувається в області як матеріального, так і духовного виробництва. І в тієї й в іншій є свої предметні носії. Предметами-носіями культури в сфері матеріальної діяльності є знаряддя і засоби праці, штучно створені продукти харчування, одяг, житла, приналежності побуту, засобу зв'язку і транспорту, а втіленнями духовного виробництва виступають мова в звуковій і письмовій формах, різні штучні знакові системи (наприклад, схеми, карти, "мова" математики), книги, газети, твору мистецтва.

У культурі, у якій би області вона ні створювалася, матеріальне й ідеальне проникають друг у друга: у матеріальній діяльності реалізуються знання, мети, ідеї, плани людей, а ідеальні продукти запам'ятовують властивості відносини матеріальних об'єктів.

Важливий аспект культури складають механізми регулювання людської активності, що включають норми, правила, вимоги, еталони, зразки, інваріанти дії і спілкування. Якістю культури наділені установи й інститути - утворення, виховання, керування, влади.

Розвиток і функціонування культури можливо лише в контексті об'єкт-суб'єктних відносин. Самі по собі матеріальні предмети поза знаковими відносинами із суспільною й індивідуальною свідомістю мертві. Завдяки діяльності суб'єкта-індивіда і групи забезпечуються "світіння" і рух культури. Щоб діяти в створеному попередніми поколіннями світі культури, представники нових поколінь повинні опанувати уміннями, навичками, що відбиті в матеріальних предметах-носіях. У праці поколінь що переміняють друг друга здійснюється взаємодія процесів опредмечення і разпредмечення. Опредмечення являє собою втілення в об'єктивних предметах людських здібностей, знань, навичок, а распредмечення - це освоєння людьми способів і прийомів діяльності, за допомогою яких зроблені ті чи інші предмети - носії культури. Ці предмети здобувають подвійне буття: з одного боку, вони залишаються незалежної від людини реальністю, безпосередньо-почуттєвою річчю, з іншого боку - заміщають, виражають якусь іншу реальність, мають значення, стають чуттєво-надчуттєвими. Значення являє собою ідеальне утворення, у якому окристалізований досвід людства, виражаються об'єктивні зв'язки, відносини, взаємодії. Будучи відбитим у матеріальних носіях, значення набуває стійкість, інваріантість і в цій своїй якості входить у зміст духовної сфери чи суспільства групи. Незважаючи на те, що значення фіксоване в конкретному предметному носії, воно являє собою узагальнення дійсності.

Значення відноситься до розряду об'єктивно-суспільних явищ, але входить у духовний світ окремої людини. Засвоюючи досвід попередніх поколінь, індивід опановує сукупністю значень. Стаючи фактом індивідуальної свідомості, значення не втрачає об'єктивного змісту, однак наділяється особистісним змістом. Зміст формується під впливом того макро- і мікросередовища, в умовах якої відбуваються формування і розвиток особистості. Дане середовище транслює індивіду суспільні значення в конкретизованому виді, через призму сформованого в ній досвіду освоєння цих значень. В міру становлення особистості в неї виробляється власна здатність індивідуації значень. У ході індивідуації відбувається "переробка" значень. Вони співвідносяться з потребами, інтересами, цілями, таємними станами і переживаннями людини. Зміст виступає як освоєне особистістю значення [4, c.76].

3.2 Співвідношення релігії і культури

Розглянемо рішення питання про співвідношення релігії і культури в християнській теології. У ній поняття "культура" не є базовим, а релігія витлумачується на основі християнської самосвідомості як зв'язок між Богом і людиною. Відповідно до католицьких поглядів, культура - філософія, мораль, мистецтво, техніка - являє собою історичний факт, продукт діяльності людини: позбавлена релігійного виміру, вона на є справжньою культурою. Християнство - це не культура, а релігія, оскільки віра в Христа не є просто цінність серед інших цінностей, що містять різні культури. Але християнство не байдужне і не чужо культурі, має потребу в тім, щоб виразити себе в ній; воно повинно обновити культуру людини, ураженого гріхом. Існує "християнська кваліфікація культури". На думку Іоанна Павла ІІ, культура являє собою "привілейований сектор свангелізації". Остання, будучи автономної від культури, повинна знаходити вираження в житті народів і нації. Утілення Євангелія в якій-небудь культурі - "інкультурація" - відбувається через відновлення внутрішнього світу людини. До вищого достоїнства - достоїнству духовності, що знаходить вираження в найбільш піднесеному дарунку - дарунку любові, людина піднімається через cultura amіnі ("культура душі"). Щоб культура склалася як личить, уся людина повинна брати участь у цьому - уся його творча сила, розум, його знання світу і людей, здатність стримувати себе, жертвувати, бути солідарним і сприяти загальному благу. Справжньою культурою є християнська (католицька) культура, що виникає як результат віри, внутрішнього щиросердечного стимулу, даного релігією.

Православні богослови базисом духовної культури теж вважають релігію. Оборотний увага на ідеї "єдиної філософії культу", розробленої П.А. Флоренским. На його думку, релігія коштує над явищами духовної культури, культура виникає на основі релігії: мистецтво народилося як культове, наука і філософія з'явилися як спроба осмислити релігійний погляд на світ, а мораль і право вічне базувалися на релігійних заповідях. Культ - "середоточне" місце культури, у вузькому змісті він - богослужіння, богослужбова дія, а в широкому – феургія (греч. theurgea - богоделание). Феургія є "материнським лоном усіх наук і мистецтв". У культі зустрічаються іманентне і трансцендентне, тимчасове і вічне, тому він утворить основу, джерело культури.

Німецько-американський протестантський теолог і філософ П. Тілліх (1886 - 1965) у своїй "теології культури" виходить з ідеї відчуження людини від Бога (Самого Буття) у результаті гріхопадіння і наступного відкривання Богом (Самим Буттям) себе людині в історичному часі. Головне для П. Тілліха - "визначити спосіб співвіднесення християнства і секулярної культури". Релігія і культура протистоять один одному й одночасно утворять єдність. "Релігія, - думає П. Тілліх, - мережа вища турбота... Релігія є субстанції, основа і глибина духовного життя людини", воно харчує культуру і додасть їй зміст. Релігія є субстанція культури, а культура - форма релігії. Субстанція і форма постійно прагнуть до синтезу і щораз руйнують досягнутий синтез. Культура укладає в собі відношення до безумовного, інакше кажучи, релігійний досвід. Входження Бога (Самого Буття) у тимчасову історичну ситуацію - Кайрос (греч. kaіros - належна міра, норма, належна пора) з'єднує її з "вічним значенням" і додає формі культурний зміст. По ступені входження Безумовного, вічного в тимчасове П. Тілліх виділяє три типи культури: теономну (греч. theos - бог, потів - звичай, порядок, закон), гетерономну (греч. heteros - іншої), автономну (греч. autos - сам). Теономна культура виражає релігію не як щось далеке, а як власну духовну основу; в історії цей тип нереалізуєм і недосяжний. В історичному відчуженому існуванні представлені гетерономний і автономний типи. Гетерономна культура - це вкрай авторитарна система, що підлегла релігії, а автономна виражає збідніння духовного життя, для неї характерні антропоцентризм, гуманізм, але й у ній мається вимір Безумовного, релігійний досвід, хоча б у негативній формі - переживання порожнечі і безглуздості.

Усвідомлення явищ культури почалося зі сфери матеріального виробництва, і насамперед обробки землі. Не випадково спочатку вживався термін "агрикультура" (лат. agrіculture - відхід за землею), а згодом уже слово "культура" стало позначати і міський уклад життя. Лише потім його почали використовувати для называния явищ духовного порядку.

Історично першою областю духовного життя була міфологія, що синкретически поєднувала різні способи освоєння світу - знання й уміння, норми і зразки, вірування і ритуали, мімєсіс, орнамент, пісню і танець і ін. У ході диференціації міфологічного комплексу поступово відділяються і відносно відокремлюються різні сфери духовної культури - мистецтво, мораль, філософія, наука, релігія та ін. Разом з іншими областями культури релігія робила і накопичувала способи і прийоми здійснення буття людини в області як матеріальної, так і духовної діяльності, реалізовувала їх у продуктах, передавала від покоління до покоління. При всій складності, неоднолінейності і неоднозначності взаємин релігії, мистецтва, моралі, філософії, науки в історії вони взаємно впливали один на одного, утворювали єдність і цілісність - універсум духовного життя. У різні епохи висувалися на перший план, одержували найбільш інтенсивне вираження і розвиток ті чи інші області культури: мистецтво і філософія в античності, релігія - у Середні століття, філософія - у XVІІІ - XІ вв., наука в XX в.

Релігія, ставши частиною культурного универсума, усередині себе, у межах власної області синтезує визначені явища мистецтва, моралі, філософії, науки і тим самим як би успадковує традиції міфології. Ці традиції чітко відтворюються в релігійному міфі. А в ті епохи, що є для релігії "зоряною годиною", вона домінує, охоплює майже всю область культури [4, c.77].

3.3 Релігійний культ і мистецтво

Релігійна культура являє собою складне, комплексне утворення, всі аспекти релігії як суспільної підсистеми знаходять вираження в соціокультурній області. Релігійна культура - це сукупність наявних у релігії способів і прийомів здійснення буття людини, що реалізуються в релігійній діяльності і представлені в її продуктах, що несуть релігійні значення і змісти, переданих і освоюваних новими поколіннями. Діяльнісним центром є культ.

Зміст культурних цінностей задасться релігійною свідомістю. Вони організуються навколо релігійного світогляду, наповнені відповідними образами, представленнями, поняттями, міфами, притчами, орієнтують свідомість і поводження людей на гіпостазовані істоти, властивості, зв'язки, перетворення, задовольняють різноманітні потреби людини. Як матеріальних носіїв вірувань виступають: усне мовлення, у якій викладається переказ, священна література, ритуальні тексти, засоби культу (ідол, ступа, ікона й ін.), твору мистецтва.

У релігійних системах йшло нагромадження досвіду розгортання відносин, налагодження організацій, структурування взаємозв'язків, керування поводженням людей. Організаційна сторона релігійної культури здійснюється в різних ланках керування культовою діяльністю, у забезпеченні теолого-теоретичних досліджень і утворення, у проведенні економічної, комерційної, благодійної діяльності.

Під впливом релігії складаються релігійні філософія, мораль, мистецтво і т.д. Релігійна філософія, виходячи з релігійних світоглядних передумов, використовує понятійний апарат і мова теології, богослов'я, вирішує онтологічні, гносеологічні, логічні, соціологічні, антропологічні й інші проблеми. Релігійна мораль - це розвиваєма і проповідуєма релігією система моральних представлень, норм, понять, почуттів, цінностей, наповнюваних конкретним (іудаїстськім, християнським, ісламським і ін.) змістом. Релігійне мистецтво являє собою область творення, сприйняття і трансляції художніх цінностей, у яких "живуть" релігійні символи.

Можна виділити двох частин релігійної культури. Одну утворять ті компоненти, у яких віровчення виражається прямо і безпосередньо - сакральні тексти, теологія, різні елементи культу й ін. Іншу залишають ті явища з області філософії, моралі, мистецтва, що історично утягують у релігійно-духовну і культову діяльність, у церковне життя.

Релігійна культура не однакова в різних релігіях і конфесіях і відповідно з'являється як культура родоплемінних релігій, як індуїстська, конфуціанська, буддистська, християнська, ісламська й інша (у їх численних конфесіональних різновидах) культура.

Релігійна культура, дивлячись по історичних обставинах, у більшій чи меншій мері впливають на світську культуру в цілому, а також на окремі її частини.

Культурна еволюція в той період, коли повністю сформувалися суспільство і людина, була представлена такими інформаційними каналами: еволюція знарядь праці, мова, моральні норми, міфологія, релігія, мистецтво, зміст яких визначала, "фіксувала" своєрідність поведінки, світовідчуття людини в епоху верхнього палеоліту.

Культурна еволюція з виникненням мистецтва – цього універсального методу збереження і передавання соціальної інформації від покоління до покоління – стала незворотною і прискореною. Мистецтво – самосвідомість культури.

Мистецтво завжди реалізується у нових формах, залишаючись невичерпним, і існує постійно, бо його постійна сутність – самодостатність, яка відтворюється нескінченно у все нових творах мистецтва. Тому мистецтво – еквівалент цілісного буття. Самодостатність – єдність усього, де "все" – єдність цінностей, а це є самоцінність, тому сутність мистецтва можна визначити як самодостатню самоцінність, модель якої творить індивідуальність художника у повноцінному мистецькому творі.