118851 (Засади функціонування демократичного режиму), страница 3

Ліберальний режим відстоює цінність особистості, протиставляючи його колективістським початкам в організації політичного та економічного життя, які, на думку багатьох вчених, ведуть в кінцевому результаті до тоталітарних форм правління. Ліберальний режим обумовлюється перш за все потребами товарно-грошової, ринкової організації економіки. Ринок потребує вільних, рівноправних, незалежних партнерів. Ліберальна держава і проголошує формальну рівність всіх громадян. В ліберальному суспільстві також проголошується свобода форм власності, дається простір приватній ініціативі.

Таким чином, економічну основу лібералізму складає приватна власність. Держава звільняє виробників від своєї опіки та не втручається в економічне життя людей, а тільки встановлює спільні рамки вільної конкуренції між виробниками, умови економічного життя. Вона ж виступає в якості арбітра при вирішенні між ними суперечок. На пізніх стадіях лібералізму правомірне державне втручання в економічні та соціальні процеси набуває суспільно-спрямованого характеру, що обумовлюється багатьма факторами: необхідністю раціонально розподіляти ресурси, вирішувати екологічні проблеми, приймати участь у світовому розподілі праці, попередженні міжнародних конфліктів і т. д.

У XX ст. виник неолібералізм – «статичний» різновид лібералізму, різновид ліберальної ідеології та політики, що сформувалась як відображення розвитку буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституціалізації нових форм державного втручання в суспільне життя. Практичне втілення неолібералізм дістав у політиці «нового курсу» Ф.Рузвельта, особливо під час Другої світової війни та у повоєнні роки, в результаті НТР. Сформувалися нові уявлення про роль і функції держави, що закріпилося в концепції «держава загального благоденства». Ідея «відповідальності держави» за добробут усіх громадян, яка лежить в онові цієї концепції, принципово протистоїть ідеї ринкового регулювання відносин розподілу, що передбачає віддати кожному те, «що йому належить» ²⁰.

Ми розглянули основні засади та принципи демократично-консервативного, демократично-радикального і демократично-ліберального режимів. Проте такий тип класифікації форм демократичного режиму не єдиний. Так в залежності від розуміння справедливості або як свободи, або як рівності, Сухонос В.В. виділяє тільки ліберально-демократичний та соціал-демократичний підходи.

Суть ліберально-демократичного підходу, на його думку, полягає в тому, що право є вираженням рівності людей або рівності свобод. Він заснований на таких принципах як:

1. індивідуалізм;

2. суто політичний, формальний характер демократії;

3. парламентаризм;

4. обмеження компетенції та сфери діяльності держави;

5. поділ влади, створення механізму взаємодії і противаг;

6. обмеження влади більшості над меншістю.

Соціал-демократична концепція виступає проти рівності як формальної рівності людей і прагне доповнити її рівністю економічною. Для цього режиму є характерними:

1. не тільки політична рівноправність громадян, а й рівність їх соціально-економічних прав;

2. соціальна рівність людей, що забезпечує їм приблизно однакові фактичні можливості участі в політиці, реальне використання своїх прав;

3. забезпечення кожному матеріального достатку, який є необхідним для участі в управлінні, освіті та дозвіллі, доступу до інформації, тощо²¹.

У багатьох державах можуть існувати й інші демократичні різновиди державного режиму, зокрема соціалістично-демократичний, народно-демократичний або загальнонародний, перехідний тип і види режиму – від «квазісоціалістичного», або тоталітарного, до демократичного режиму. Нині також вирізняють такий вид державного режиму, як державно-правовий або демократично-правовий, особливо в державах, які взяли курс на побудову демократичної, соціальної та правової держави. Цей режим характеризується основними принципами правової держави, серед яких домінуючими є верховенство права над законами і підзаконними нормативно-правовими актами, над фізичними і політичними методами управління державою і суспільством. Можуть також виявлятися різновиди демократичного державно-правового режиму, наприклад режим парламентської демократії, національно-демократичний тощо²².

Цікаво, що іноді класифікацію державних режимів «прив’язують» до різних типів держави і права і відповідно в кожному типі виділяються «свої» режими. Так, при рабовласницькому устрої серед видів демократичних режимів можемо зустріти аристократичний, олігархічний режими та режим рабовласницької демократії. При феодальному – феодально-демократичний (для дворянства). При капіталізмі – буржуазно-демократичний (конституційний). В умовах соціалізму апологетично виділяється тільки «послідовно-демократичний» політичний режим²³.

Історія знає ще деякі форми демократичних режимів, які різняться за ступінню участі населення в здійсненні державної влади. Антична демократія – політичний режим, побудований на наданні широких прав та свобод рабовласникам та залишенні рабів без прав, як розмовляючої зброї. Такий режим називається аристократичним (aristokratia – влада кращих в розумінні «знаті»).²⁴ Близьким за змістом до аристократичного політичним режимом є олігархічний (гр. oligarchia – влада небагатьох), також побудований на правлінні невеликої групи експлуататорів. Різновидом цього режиму є фінансова олігархія. Відмінність складається в тому, що аристократи володіли владою в спадок, в залежності від знатності роду, а фінансова олігархія була владою грошей, найбільш заможних людей. З розвитком суспільства ці політичні режими були витіснені більш демократичними. Найбільшого розповсюдження в сучасних умовах отримав режим парламентської демократії, заснований на передачі влади парламенту, який обирається всім народом на основі загального, рівного виборчого права²⁵. Різновидом парламентської демократії є ліберально-демократичний режим. Ми розглянули історичні різновиди режимів, її види еволюцію не випадково після сучасних. Тільки таким чином зможемо краще зрозуміти незворотність процесів демократизації суспільства та співставити рівня демократії минулого та сьогодення.

За зовнішнім вираженням виділяють наступні форми демократії:

1. Форма забезпечення (реалізації, охорони і захисту) прав, свобод і обов’язків людини і громадянина відповідно до міжнародних стандартів.

2. Форма реалізації демократичних принципів законності, гласності, виборності, змінюваності, децентралізації влади, поділу компетенції, що запобігають зловживанню службовим становищем і суспільним авторитетом, сприяють прогресивним перетворенням у суспільстві.

3. Форма участі народу в управлінні державними і суспільними справами (народовладдя), що має два різновиди: пряма та безпосередня демократія.

Пряма демократія дозволяє здійснювати владу самим народом без політичних посередників. Звідси і її назва – безпосередня, тобто та, котра через наступні інститути прямого народовладдя: вибори на основі загального виборчого права, референдуми, збори та сходи громадян, петиції громадян, мітинги та демонстрації, всенародне обговорення.

Одні з них – вибори, референдуми – чітко регламентовані відповідними нормативними актами (Конституцією, спеціальними законами), носять імперативний (обов’язковий) характер і не потребують санкції державних структур, інші мають консультативний характер. Проте незалежно від юридичної природи різних інститутів прямої форми демократії їх вплив на механізм прийняття політичних рішень важко переоцінити, так як в них знаходить відображення воля народу.

До позитивних моментів прямої демократії можна віднести те, що вона: дає більше можливостей (в порівнянні з інститутами представницької демократії) для вираження інтересів громадян та їх участі в політичному процесі; в більшій мірі забезпечує повну легітимізацію влади; забезпечує контроль за політичною елітою і т. п.

Недоліки прямої демократії – це відсутність стійкого бажання у більшості населення займатися даною управлінською діяльністю, складність та дорога ціна здійснюваних заходів, низька ефективність рішень, які приймаються внаслідок непрофесійності більшості правителів.

Важливою формою участі громадян у здійсненні влади є плебісцитна демократія. Різниця між нею і прямою демократією полягає в тому, що пряма демократія припускає участь громадян у всіх стадіях політичного процесу – підготовці, прийнятті політичних рішень, у контролі за їх здійсненням, а при плебісцитній демократії можливості політичного впливу громадян порівняно обмежені. Їм дається право за допомогою голосування схвалити або відкинути той чи інший проект закону або іншого рішення, що звичайно готується виконавчою, законодавчою владою, партією або ініціативною групою. Можливість участі самого населення в підготовці таких проектів дуже невелика навіть у таких випадках, коли безпосередньо самим громадянам дається право підготувати і вносити їх на розгляд законодавчих органів або на всенародне голосування.

Представницька демократія дозволяє здійснювати владу представникам народу – депутатам, іншим вибірним органам виконавчої або судової влади, котрі покликані виражати інтереси різних класів, соціальних груп, прошарків, політичних партій та громадських організацій.

Сильна сторона представницької демократії полягає в тому, що вона дає більше можливостей (в порівнянні з інститутами прямої демократії) для прийняття ефективних рішень, оскільки в цьому процесі беруть участь, як правило, професіонали, компетентні особи, які спеціально займаються даною діяльністю; більш раціонально організовує політичну систему і т. п.

До недоліків представницької демократії часто відносять наступні риси: можливий необмежений розвиток бюрократії та корупції; відрив представників від своїх виборців; прийняття рішень в інтересах небільшості громадян, а номенклатури, великого капіталу, різного роду лоббістів і т. д²⁶.

Що ж до інститутів демократії, то це легітимні і легалізовані елементи політичної системи суспільства, що безпосередньо створюють демократичний режим у державі через втілення в них принципів демократії. Легітимність інституту демократії означає його організаційне оформлення і визнання громадськістю, легалізованість – юридичне оформлення, узаконення.

Інститути представляють собою базові механізми, котрі роблять політичний устрій повноцінним та стабільним. Інститути демократії означають не просто взаємодію різних акторів та соціальних агентів, а за вираженням Г. О’Доннела, «впорядковані зразки взаємодії, котрі відомі, практикуються та визнаються (хоча і не обов’язково схвалюються) соціальними агентами, наміреними продовжувати цю взаємодію, підкорюючись при цьому визначеним нормам та правилам, закріпленим в цих зразках на формальній чи неформальній основі» ²⁷.

Призначення демократичних інститутів, на думку Циганкова А.П., базується на тому, щоб вберегти демократію від еволюції в диктатуру, гарантуючи права меншості. Виходячи з цього, поряд із загальним, рівним та таємним правом прийнято виділяти й цілий ряд інших демократичних інститутів. Серед них традиційно прийнято звертати увагу на наступні:

1. наявність конституції, закріплюючої пріоритет прав особистості над державою та забезпечуючої схвалений громадянами механізм вирішення суперечок між особистістю та державою;

2. реально існуюче та функціонально працездатний розподіл влади по вертикалі (законодавча, виконавча, судова) та по горизонталі (влада центру та регіонів);

3. свобода вираження політичних суджень та погоджена з цим наявність різноманітних джерел інформації;

4. свобода артикуляції політичних інтересів та погоджена з цим наявність багатопартійної системи.

Що ж, ми розглянули види інститутів демократії та їх завдання з погляду молодої російської демократії. Втім ми вже знаємо, вона привела Росію до авторитаризму, яку вони називають контрольованою демократією. Тепер поглянемо, які політичні інститути виділяє український науковець Скакун О.Ф.

Види інститутів демократії за вихідним призначенням у вирішенні завдань політики, влади й управління він називає такі:

1. Структурні:

2. сесії парламентів і органів місцевого самоврядування;

3. депутатські фракції;

4. депутатські комісії;

5. народні контролери та ін.

6. Функціональні:

7. депутатські запити;

8. накази виборців;

9. вибори;

10. громадська думка та ін.

11. Структурно-функціональні (змішані):

12. територіальна автономія;

13. національна територіальна автономія.

14. Процедурно-регламентаційні:

15. регламентація процедури виборів;

16. регламентація порядку прийняття законів;

17. регламентація порядку проведення референдумів та ін.

Види інститутів демократії за юридичною значущістю прийнятих рішень:

1. Імперативні – мають остаточне загально-обов’язкове значення для державних органів, посадових осіб, громадян:

2. референдум конституційний і законодавчий;

3. вибори;

4. накази виборців.

5. Консультативні – мають дорадче, консультативне значення для державних органів, посадових осіб, громадян:

6. референдум консультативний;

7. всенародне обговорення законопроектів;

8. мітинги;

9. анкетування²⁸;

Інститути є тою ланкою, через яку безпосередньо створюється демократичний режим. Принципи демократії надають основу діяльності інститутів, останні ж будучи легалізованими та легітимними, виконують свої функції відповідно до волі народу.

РОЗДІЛ 4. ФУНКЦІЇ ТА ПРИНЦИПИ ДЕМОКРАТІЇ

Функції демократії – це основні напрямки її впливу на суспільні відносини, метою яких є підвищення соціально-політичної активності громадян в управлінні суспільством і державою.

Оскільки демократія постійно розвивається, її функції в різні історичні періоди змінювалися, збагачувалися, поглиблювалися.

Функції демократії можна поділити на ті, які розкривають зв’язок із суспільними відносинами та ті, які передають внутрішні функції діяльності держави.

До числа найбільш загальних функцій демократії можна віднести наступні.

Організаційно-політична – організація політичної влади на демократичних засадах. Вона містить у собі підфункцію самоорганізації народу (самоврядування) як джерело державної влади і виражається в наявності організаційних зв’язків між суб‘єктами демократії: органами держави, державними організаціями, громадськими об’єднаннями, трудовими колективами.

Регулятивно-компромісна – забезпечення плюралізму діяльності суб’єктів демократії в цивілізованих межах співробітництва і компромісу, концентрації і консолідації різних політичних сил навколо інтересів громадянського суспільства і держави. Правовим засобом забезпечення даної функції є урегульованість правових статусів суб’єктів демократії.

Суспільно-стимулююча – забезпечення оптимального служіння держави суспільству, стимулювання, облік і використання суспільної думки й активності громадян (консультативних референдумів, наказів, листів, заяв, тощо) при розробці і прийнятті державних рішень.