117593 (Арабо-ізраїльська війна 1973 року), страница 3

В кінці війни першочерговим завданням військ Ізраїля на західному березі Каналу було подавити єгипетські ракетні батареї, щоб ізраїльські ВПС мали змогу атакувати єгипетське укріплення на східному березі. В ніч 17-18 жовтня 162-га дивізія Адана перекинула через мости біля Деверсуара 200 танків 217-ї, 460-ї та 600-ї бронетанкових бригад. Ці сили були пізніше приєднані до 252-ї дивізії Мальмана Магена та 14-ї і 421-ї бронетанковим бригадам 143-ї дивізії Шарона. Єгиптяни відчайдушно намагалися розбити переправи біля Деверсуара, а коли це не вдалося, то вони попросили посередництва ООН для підписання перемир’я. США та СРСР були задіяні в великій політичній конфронтації, але обидві держави схвально зустріли зупинення вогню, воно було призначено в ніч з 22 на 23 жовтня. Проте воно не зазнало успіху, адже через неясність ситуації на західному березі Каналу ізраїльтяни зробили останній ривок до міста Суец, щоб повністю відрізати 3-тю Армію. Але атака безпосередньо на Суец була відбита з важкими втратами. І вже 24 жовтня увійшло в силу друге перемир’я. На сирійському фронті бойові дії закінчилися 20 жовтня. Після цього ще відбувалися окремі зіткнення аж до організації буферної зони ООН. За посередництва ООН утримувалося хитке перемир’я і в січні 1974 року ізраїльтяни під контролем ООН погодилися вивести війська із західного берега Каналу.

Розділ ІІІ. Вплив війни 1973р. на міжнародні

відносини

Арабо-ізраїльська війна 1973 року мала дуже великий вплив на міжнародні відносини того часу. Цей регіон виявився зіткненням інтересів перш за все двох наддержав СРСР та США. Голова Ради міністрів СРСР А.Н.Косигін знаходився в Єгипті з 16 жовтня, що свідчить про всю серйозність відношення Радянського Союзу до конфлікту. 20 жовтня Генрі Кіссінджер прилетів до Москви за запрошенням СРСР з метою обговорення умов припинення вогню та для вироблення “ рекомендацій “ Раді Безпеки ООН.

Що стосується Ізраїля, то стосовно американської допомоги Голда Меїр цілком довіряла Г.Кіссінджеру. В березні 1973 року Іцхак Рабін залишив посаду посла у Вашингтоні, з метою балатуватися у Кнессет. На його місце Г.Меїр призначила Симху Дініца, котрий не мав практично ніякого досвіду дипломатичної роботи. З першого дня Дініц потрапив під вплив Кіссінджера. Основною тактикою його в перші ( найважчі для Ізраїля ) дні війни було - обіцяти негайні постачання зброї та в той же час відкладати їх. При цьому він завжди звинувачував в затримці оборонне відомство. На протязі першого тижня війни Дініц не здійснив практично нічого задля активізації суспільної думки, преси та проїзраїльське лоббі в Конгресі. Кожен день Кіссінджер по 5-6 разів розмовляв з Дініцем, заспокоюючи його обіцянками почати нарешті постачання зброї[16,C.25].

Треба сказати, що після військового розгрому Сирії 10 жовтня радянський уряд почав постачання зброї повітрям в Каїр та Дамаск, а вже 11 жовтня Голда Меїр надіслала термінове особисте послання президенту Ніксону з проханням про організацію “ повітряного мосту “ до Ізраїля. Зауважимо, що вперше з 1969 року ізраїльський уряд вирішив обійти Генрі Кіссінджера. 13 жовтня Садат зробив суттєву помилку, відмовившись від негайного заключення миру. Ввечері того ж дня, враховуючи радянську загрозу, особисте прохання Г.Меїр та відмову Анвара Садата, Ніксон дав розпорядження відкрити повітряний міст до Ізраїля. Це вже не суперечило планам Кіссінджера. Зрештою це ще раз повинно було нагадати Ізраїлю про його повну залежність від Сполучених Штатів.

Після війни обидві сторони були готові прислухатись до пропозицій Держсекретаря. Проте тепер метою Кіссінджера було негайне заключення миру, особливо після того, як на своєму шляху до Москви він почув новини про арабський нафтовий бойкот. Кіссінджеру знадобилося 4 години, щоб досягти згоди з радянськими керівниками. Згодом це рішення отримало статус резолюції № 388 Ради Безпеки ООН. Ця резолюція, що була прийнята 22 жовтня 1973 року, вимагала припинення вогню протягом 12 годин та “переговорів між зацікавленими сторонами, спрямованим на встановлення справедливого та міцного миру на Близькому Сході “.

Члени ізраїльського уряду з ваганнями погодилися на припинення вогню. Проте 23 жовтня, повернувшись до Вашингтону, Кіссінджер отримав радянське послання про те, що Ізраїль порушив мир. Слід сказати, що хто б не відкрив вогонь, з військової точки зору відновлення військових дій було вигідним для Ізраїля. СРСР дав зрозуміти, що не допустить цього. Л.І.Брєжнєв в посланні до Ніксона погрожував прийняти” необхідні заходи в односторонньому порядку “. Американські війська по всьому світі були приведені в стан бойової готовності. Вперше з часів Кубінської кризи 1962 року дві наддержави опинилися на межі конфлікту[6,C.45].

Позиція американської адміністрації по відношенню до Ізраїля стала дуже жорсткою. Скоріше за все Кіссінджер натякнув, що не зможе допомогти їм у випадку їхнього зіткнення з Радянським Союзом. Кіссінджер дуже чітко дав зрозуміти, що американська підтримка не є безмежною і що Ізраїль ризикує опинитися в стані військового конфлікту з СРСР без підтримки з боку США. Ізраїльський уряд зрозумів, що якщо ЦАХАЛ ( Армія Оборони Ізраїля ) буде продовжувати військові дії, то їх країна опиниться в повній міжнародній ізоляції. Тому 25 жовтня після обіду угода про припинення вогню набула сили та почала виконуватися обома сторонами.

Ізраїльтяни виказували свою невдоволеність з приводу позицій західних країн. Слід сказати, що і в минулому Ізраїль звинувачували в підготовці та розв’язанні війн : Суецької- в 1956 р. та Шестиденної- в 1967 р.. І хоча війну 1973 року без сумнівів підготовив і розв’язав Єгипет, міжнародне співтовариство звинувачувало у війні виключно Ізраїль. І хоча Садат дійсно підготовив та почав війну, зробив це він після того, як його мирні ініціативи були відторгнуті урядом Г.Меїр.

Війна закінчилася патом та виявилася важкою для Ізраїля, якщо врахувати як військові, так і дипломатичні аспекти. Ізраїльські втрати за 18 днів рівнялися 2412 вбитими та 508 осіб, що пропали безвісті. Ізраїль зрозумів, що з одного боку арабський суперник зараз є більш міцним, ніж можна було собі уявити, а з іншої - що відносини Ізраїля зі Сполученими Штатами носять умовний та непередбачуваний характер.

Слід сказати і про ще один важливий фактор в міжнародних відносинах. В 1973 році країни-експортери нафти, в першу чергу арабські держави, такі як Саудівська Аравія, Ірак та Лівія підняли суттєво світові ціни на нафту, більш ніж на 40%. Величезні нафтові ресурси арабів забезпечували їм все більшу політичну міць. Ще за часів Війни Судного дня ефективність цієї нової арабської зброї-нафти-почала слугувати підривом відносин Ізраїля з іншими країнами. Відповідно до позицій арабських держав, частина західноєвропейських держав заборонила американським літакам зі зброєю для Ізраїля пролітати над територією своїх держав. Можна сказати, що навіть країни Чорної Африки, які традиційно знаходилися з Ізраїлем в дружніх відносинах, почали займати проарабську позицію. Після війни Ізраїль опинився в ізоляції. В 1973 році арабські країни продемонстрували світовому співтовариству, що вони становлять реальну політичну силу. На Заході була серйозна енергетична криза.

Збільшення цін на нафту відкрила шлях до модернізації багатьох арабських країн. В цьому випадку саме жовтнева війна 1973 року призвела до сучасної ситуації на Близькому Сході. Ісламська революція в Ірані, ірано-іракська війна, війна в Перській затоці, війна проти Ірака - все це стало можливим через нову роль нафти в світовій історії. А нова роль нафти почалася з жовтневої кризи 1973 року[5]. Тобто зі всього цього можна зробити висновок, що вплив цієї війни на міжнародні відносини був надзвичайно важливим. Цей вплив можна відчувати і зараз, особливо на регіональному рівні.

Розділ ІV. Наслідки та значення війни 1973 року

Війна Судного дня мала ряд важливих наслідків для Ізраїля та арабських країн та для системи міжнародних відносин. Кількість загиблих ізраїльтян була настільки велика, що в Ізраїлі був оголошений національний траур. Змінилося уявлення як про Ізраїль, так і про арабів: образ непереможного Ізраїля потьмянів, а образ невмілого арабського солдата залишився в минулому. Ізраїль був захоплений зненацька. Це могло статися лише в результаті втрати керівництвом країни відчуття реальності. Війна та необхідність оновлення господарства були важким фінансовим завданням як для ізраїльського суспільства, так і для суспільств арабських країн. Ембарго, яке було накладено арабськими країнами на продажу нафти США та Голандії за їх підтримку Ізраїля та збільшення цін на нафту в 4 рази зробили дійсною слабкість країн, що не виробляли нафту, для політичного та економічного тиску з боку арабських держав. Відмова країн-членів НАТО допомогти США в повітряних поставках Ізраїлю продемонструвала вразливість Ізраїля у військовий час. Зросла політична ізоляція Ізраїльської держави в світі. Ще одним наслідком війни для Ізраїля стало суттєве зниження імміграційних процесів до цієї країни, які до речі значно зросли за часів Шестиденної війни. Зросла залежність Ізраїля від військової та політичної підтримки Сполучених Штатів[7].

На протязі двох років після Війни Судного дня вирішальна роль в політиці на Близькому Сході належала Генрі Кіссінджеру. Ця війна надала йому величезні можливості для дипломатичних маневрів. І треба сказати, що він використав ці можливості, продемонструвавши вміння та енергію. Політика Кіссінджера була спрямована перш за все на те, щоб максимально послабити роль та вплив СРСР в близькосхідному регіоні і в той же час підтримувати ілюзію співробітництва з ним. Головною зброєю Г.Кіссінджера була Женевська мирна конференція, що відкрилася 21 грудня 1973 року, учасниками якої були США, СРСР, Єгипет, Ізраїль та Іорданія, а головою був Генеральний секретар ООН Курт Вальдхайм. Радянський Союз вважав, що ця конференція узаконила його роль у вирішенні проблем регіону, а в дійсності вона узаконила домінуючу роль Сполучених Штатів. Саме Кіссінджер першим з американських політичних діячів зрозумів, що маніпулюючи відносинами з Ізраїлем, можна тиснути на арабські країни. Одразу ж після війни єгипетськими та ізраїльськими збройними силами були налагоджені прямі контакти. Ізраїльський генерал Аарон Ярив регулярно зустрічався з єгипетським генералом Абд єль-Гані єль Гамасі на 101 кілометрі шосе Суец-Каїр для обговорення таких невідкладних питань, як підтримання миру. Кіссінджер намагався довести, що дипломатичний прогрес неможливий без американських зусиль. І, дійсно, Сполученим Штатам відводилася головна роль в переговорах .

На початку 1974 року Г.Кіссінджер почав перший раунд того, що потім отримало назву “ човникова дипломатія “ між Ізраїлем та столицями арабських країн. До 18 січня 1974 року Кіссінджер досяг угоди з Анваром Садатом та Моше Даяном по відношенню до плану з роз’єднання військ та встановленню буферної зони під контролем ООН.

Проте в самому Ізраїлі посилювалися невдоволення солдат. Основним об’єктом їхнього невдоволення був міністр оборони Моше Даян. Ці хвилювання були ще більшими, коли в квітні 1974 року спеціальна комісія виправдала Даяна та зняла з нього відповідальність стосовно неготовності Ізраїля до війни. Відчуваючи тиск на уряд, після 5 років перебування на посаді прем’єр-міністра Г.Меїр заявила 11 квітня про свою відставку. Моше Даян зробив теж саме. Звісно все це було наслідками невтішних результатів війни для ізраїльської сторони[1,C.63].

Уряд Рабіна, який було сформовано в 1974 році був ще більш слабкий ніж попередній уряд Меїр, особливо в сфері зовнішньої політики та оборони. Тим часом Генрі Кіссінджер продовжував свою дипломатію. Наступним його шагом повинно було бути роз’єднання військ Ізраїля та Сирії як це було зроблено по відношенню до військ Ізраїля та Єгипту. Зрештою, Ізраїль погодився на обмежений вивід своїх військ з передових позицій на Голанських висотах. Зона, яку залишили ізраїльські війська ставала демілітаризованою та переходила під контроль спеціальних сил ООН. 31 травня 1974 року в Женеві військові представники Ізраїля та Сирії підписали угоду про роз’єднання військ. До червня 1974 року діяльність Кіссінджера з роз’єднання військ принесла Сполученим Штатам величезні дивіденди в сфері їхнього впливу та престижу у всьому регіоні. Дипломатичні відносини США з Єгиптом та Сирією, що були розірвані в 1967 році, тепер були не просто відновлені, а й стали майже дружніми. За проханням Садата нафтовидобувні країни пообіцяли зняти ембарго проти США. А що найголовніше - вплив Радянського Союзу в цьому регіоні був значно послаблений, чого зрештою і добивався Держсекретар Сполучених Штатів.

Женевська конференція, в якій СРСР ще в грудні 1973 року виступав як рівний партнер США, перетворилася в формальність, де реєструвалися угоди, що були досягненні під егідою тих самих Штатів. Після відставки президента Ніксона 9 серпня 1974 року в результаті “ уотергейтської справи “, новий президент Джеральд Форд не лише залишив Кіссінджера на посаді Держсекретаря, але й значно розширив його повноваження. Садат, зустрівшись в травні з президентом Фордом в Австрії, заявив про відкриття Суецького каналу[13,C.96]. Це була верхівка зусиль Кіссінджера, а також-фактично-фінальний акорд Війни Судного дня.