97397 (Зовнішня політика США у пост біполярний період), страница 6

Наприкінці лютого 2003 року в американських ЗМІ був опублікований

план військової операції проти режиму Саддама Хусейна, який передбачав шість основних етапів: удар з повітря, удар з моря, знищення пускових

ракетних установок, сухопутну операцію і передачу влади після військової кампанії і скинення режиму С.Хусейна тимчасовій військовій адміністрації.

Спроба американської адміністрації отримати санкцію на застосування сили не в ООН, а в НАТО викликала певні труднощі. Три країни Альянсу - Франція, Німеччина і Бельгія - під час обговорення у лютому 2003 року деталей можливої військової операції проти Іраку виступили настільки консолідовано проти американських пропозицій, що вперше за всю історію існування НАТО виникла загроза розколу серед членів з надзвичайно принципового питання. Щоб не провокувати суперечки в Альянсі, Вашингтон вирішив вдатися до формування антиіракської коаліції поза межами НАТО, основою якої мало стати американсько-британська співпраця.

США підтримали лідери 8-й країн: Великобританії, Угорщини, Данії, Італії, Іспанії, Польщі, Португалії і Чехії, які у «листі восьми» висловили повну прихильність до планів Вашингтона. Представники Іспанії, Італії і Болгарії висловили також готовність надати свої військові бази у користування американцям на час війни. Японія загалом підтримала США у боротьбі проти Іраку, але відмовилася фінансувати іракську операцію. Австралія заявила про готовність передислокувати свої сили у регіон Перської затоки. Регіональні країни, такі як Кувейт, Катар, Йорданія також опинилися на боці США. Ізраїль висловився за приєднання до антиіракської коаліції в разі атаки ЗС Іраку їхньої території.

Противниками силового сценарію врегулювання «іракської проблеми» продовжували виступати Франція та Німеччина, які до того ж критикували «лист 8-й». Росія також перманентно заявляла, що причини війни проти Іраку відсутні і під час візиту у лютому 2003 року до Франції і Німеччини російський президент В.Путін підтримав запропонований Ж.Шираком і Г. Шрьодером план врегулювання конфлікту, суть якого зводилася до: 1) збільшення кількості військових інспекторів в Іраку; 2) пролонгація терміну їхніх повноважень в цій країні.

Китай також виступив за дипломатичне врегулювання проблеми. Канада вважала, що війна проти Іраку є крайнім заходом. Саудівська Аравія і Сирія також опинилися у таборі противників війни в Іраку. Туреччина, за рішенням свого парламенту, заборонила розташування на своїй території ЗС США та їхніх союзників. Об'єднані Арабські Емірати виступили з ініціативою, щоб С.Хусейн добровільно покинув країну з гарантією його особистої безпеки.

Офіційна позиція України було оприлюднена президентом Л.Кучмою 7 лютого 2003 року у виступі перед представниками дипломатичного корпусу, суть якої полягала в урегулюванні конфлікту політико-дипломатичними засобами.

24 лютого 2003 року США. Великобританія та Іспанія запропонували проект нової резолюції щодо Іраку, в якій Багдад обвинувачувався у невиконанні резолюції РБ ООН №1441. Натомість Франція і Німеччина виробили свій проект резолюції, який передбачав подальші військові інспекції на іракській території 10 березня Франція та Німеччина оголосили про свою готовність застосувати вето проти американського проекту резолюції, яка надавала Іраку 7 днів на роззброєння.

Прагнучи уникнути обговорення своєї позиції в рамках засідання Ради Безпеки, США вирішили діяти незалежно від ООН. 16 березня Дж.Буш, Т.Блер і Хосе Марія Аснар зустрілися на Азорських островах і назвали дату 17 березня, як останній термін, до якого Рада Безпеки ООН може підтримати запропонований ними «воєнний проект резолюції». Наступного дня американський президент оголосив С.Хусейну ультиматум: або він упродовж 48 годин разом зі синами залишає країну, або США разом зі союзниками (за словами Дж.Буша, їх було 35) розпочинають військову операцію проти Іраку.

Головний пункт антиіракських союзницьких сил дислокувався у Катарі, які очолював Томмі Френкс, командувач Центральним угрупованням збройних сил США і екс-командувач американськими військами під час операції в Афганістані. Союзницькі сили також були розташовані на території Саудівської Аравії, Бахрейні, Омані, Йорданії.

20 березня 2003 року в 4.35 за київським часом, через 1,5 години як збіг термін ультиматуму, ЗС США і Великої Британії нанесли перші ракетно- бомбові удари по Іраку. Так розпочалася військова операція проти режиму Саддама Хусейна під загальною назвою «Шок і трепет». По іракській території було випущено понад 40 крилатих ракет та декілька десятків півтонних бомб. Ця перша фаза операції отримала назву «Обезголовлювання Саддама», тобто метою військових дій був насамперед сам іракський лідер і його найближче оточення.

Ірак до початку американо-британської агресії мав у складі своїх ЗС 320 тис. вояків, 2600 танків, 1800 бронетранспортерів, 4300 гармат, понад 200 бойових літаків.

Через менш ніж годину після початку операції «Шок і трепет» Дж. Буш звернувся до американської нації і запевнив, що Америці потрібна тільки перемога і що іракському мирному населенню не буде завдано шкоди.

У свою чергу, Саддам Хусейн у телезвернення до іракців закликав їх до джихаду (священної війни): «Ви повинні знати, що кожного, хто протистоїть цій операції, очікує рай. Американо-британська коаліція буде розбита».

Згодом через дві дні після ракетно-бомбових ударів розпочалася сухопутна операція, метою якої було взяття Багдада. Зав'язалися сильні бої за Басру, Ен-Насірію, Ен-Наджафу тощо. Війна припинилася несподівано. 8 квітня іракська армія перестала масово чинити опір. Склала зброю навіть віддана С.Хусейну республіканська гвардія. Він сам і його оточення втекли. Після цього американо-британські сухопутні сили майже без єдиного пострілу ввійшли до Багдада, Кербели, Морула, Кірку ку та інших міст, які до цього стійко оборонялися.

14 квітня американські війська вступили до міста Тікріт, батьківщини Саддама Хусейна. Розпочалася операція з пошуку самого С.Хусейна, згодом його було знайдено і страчено за вироком іракського суду. В Іраку була встановлена тимчасова окупаційна адміністрація на чолі з представником США, яка мала на меті підготувати цю країну до переходу до демократичного устрою. 29 травня 2003 року була прийнята резолюція РБ ООН за №1483 про післявоєнне відновлення Іраку, з допомогою якої США фактично домоглися схвалення постфактум своєї військової акції в цій країні.

Зараз в Іраку ми спостерігаємо військовий спротив окупаційним військам. США опинилися в Іраку у складній ситуації: вони не можуть залишити цю країну переможеними, але і шансів на перемогу у найближчі роки надто мало. Президент Дж.Буш неодноразово говорив по те, що демократизація Іраку - це тривалий процес, тому Сполучені Штати вимушені будуть зберігати тут свою присутність довго.

6. США та країни Латино-Карибської Америки (JIKA)

Після Другої світової війни у країнах регіону, територія якого складала 20,6 млн. кв. км, проживало 95 млн. осіб (приблизно 5% населення Землі). Це були терени 20 республік. Питома вага колоніальних володінь, які належали США, Великобританії, Франції та Нідерландам і які знаходились головно у Карибському басейні, була незначною - 2,5% території і приблизно 4,5% населення регіону.

Нині регіон Латино-Карибської Америки (ЛКА) складається з 34 суверенних держав і низки залежних територій ( острови Ангілья - 91 кв.км у Карибському морі - володіння Великобританії; острови Аруба у Центральній Америці на Малих Антильських островах володіння Нідерландів; острови Гваделупа - це заморський департамент Франції у Центральній Америці; Гвіана - заморський департамент Франції у північно-східній частині Південної Америки), які репрезентують досить неоднорідний масив. Приклад щодо населення: від 190 млн. осіб у Бразилії і декількох десятків тисяч в острівних державах Карибського моря. Або ж інший показник: дохід на душу населення: 10 тис. дол.. на Багамах; 5-8 тис. дол.. - в Аргентині, Мексиці, Бразилії, Чилі; 400 дол. - на Гаїті.

Наше ставлення до латиноамериканських держав залишається значною мірою стереотипнее, яке не виходить за межі розмов про футбол, карнавал і «мильні серіали». Але С.Хантінгтон у своєму «Зіткненні цивілізацій» виділяє латиноамериканську цивілізацію в якості самостійної поряд з сімома іншими і вперше вивів її тим самим за межі «західної цивілізації», частиною якої її вважали. Але виявилось, що 200 років для країн регіону було замало, щоб дорівнятись до економічних, соціальних та політичних показників країн Північної Америки - США та Канади.

Перша особливість латиноамериканської підсистеми міжнародних відносин полягає у тому, що стан економіки та зовнішньоекономічних зв'язків країн ЛКА віддзеркалює периферійну обумовленість їхнього розвитку, яка більш залежна від зовнішніх впливів, ніж це притаманно країнам першого ешелону, так званих центрів світової політики й економіки.

Така залежність позначається на характері зовнішньої політики держав ЛКА, на змісті їх міжнародних відносин. Це конкретно проявляється в обмеженій автономності зовнішньополітичної діяльності країн регіону, в акценті на внутрішньорегіональні або ж локальні проблеми. Звідси країни ЛКА не є членами «клубу» глобального регулювання. Разом з тим, регіон оцінюють сьогодні як свого роду резерв нарощування впливу. Особливо цей варіант можливий, якщо група країн ЛКА підтримає той чи інший центр світової політики.

Друга особливість полягає у наявності так званих «порогових країн», які через наявність вагомого потенціалу при відповідному збігові обставин можуть бути кооптовані у перспективі до «клубу» глобального регулювання. Такі шанси має передовсім Бразилія і до певної міри Мексика. Щоправда, допуск до «клубу» залежить від самих цих країн, їхньої можливості нарощувати національний економічний і науково-технічний потенціал. З іншого боку, чи захочуть члени «клубу» демократизувати міжнародні відносини і самих себе, чи захочуть вони перерозподілити відповідальність у світових справах.

Проміжне, або ж серединне, місце ЛКА у світовій ієрархії дозволяє сказати, що інтереси і підходи держав цього регіону значною мірою кореспондуються з позиціями країн Азії та Африки, які відносяться до групи країн, що розвиваються. Це стосується найменш розвинених країн світу - Болівії, Гаїті, Гондурасу. Ці країни зорієнтовані на співпрацю з колишніми метрополіями.

Останнім часом відновились широкі зв'язки Іспанії з латиноамериканськими державами. Традиційними стали саміти держав ібероамериканського світу (ЛА і країни Іберійського півострова). Так формується нова міжнародна спільноста, яка може впливати на світову політичну ситуацію. Бразилія, наприклад, входить до складу лузофонного співтовариства - об'єднання португаломовних країн Європи, Африки і Америки, де вона відіграє провідну роль.

Характер включення країн ЛКА в систему міжнародних відносин диктується цивілізаційними особливостями. Мається на увазі етнічний склад та домінуючу релігійну орієнтацію населення. Достатньо сказати, що ЛКА - один з найбільших католицьких регіонів світу. Звідси маємо схильність латиноамериканських спільност до західних християнських цінностей. Наголосимо на особливій увазі Ватікану до цього регіону. Етнокультурна і мовна близькість - основа співпраці з Іспанією, а у випадку Бразилії - з Португалією. Італія має достатньо численну діаспору в ЛКА - в Аргентині, Бразилії, Венесуелі.

Водночас, відчуваючи обмеженість «переговорного потенціалу», економічну вразливість своїх позицій на світовій арені, країни ЛКА об'єктивно зацікавлені в альтернативних варіантах міжнародного партнерства. Коли існував СРСР, то він був противагою гегемонії США в регіоні. Сучасна Російська Федерація не може скласти нині конкуренцію Штатам.

Звідси випливає один з сучасних орієнтирів зовнішньої політики країн ЛКА, а саме: а) концепція «відкритого регіоналізму»; б) колективні дії на регіональній чи субрегіональній базі; в) розвиток співпраці з партнерами поза межами Західної півкулі.

Нарешті, виділимо низку основних напрямків у міжнародних зв'язках ЛКА: північноамериканський і дотичний до нього міжамериканський; внутрірегіональний; європейський, маючи на увазі насамперед Європейський Союз; азійсько-тихоокеанський, в тому числі двосторонні відносини з ключовими державами цієї зони - Японією і КНР, стосунки з Росією та іншими країнами СНД; співпраця по лінії Південь-Південь; діяльність в ООН та в інших організаціях світового масштабу.

Зовнішньополітичні доктрини США щодо Латино-Карибської Америки визначали у кожен конкретний період цільові орієнтири та інтереси Вашингтона. Так, Ф.Д.Рузвельт проголосив доктрину «доброго сусіда» в Латинській Америці. Відлома також крилата фраза 32-го президента США, яка стосувалася диктатури Сомоси в Нікарагуа: «Сомоса - сучий син, але це наш сучий син».

Адміністрація Г.Трумена (1945-1953) посилила віймькову складову політики «доброго сусіда». Так, у 1946 рооці була запропонована ідея інтеграції армій країн регіону у військовий комплекс США у формі «стандартизації озброєнь». Ідея, щоправда, не була зреалізована. Було віддано перевагу підписанню Міжамериканського договору про взаємодопомогу (Пакт Ріо-де-Жанейро), який передбачає спільні дії у випадку «агресії», або ж у ситуації, яка «загрожуватиме миру Америки».