96042 (Інститут розв’язання міжнародних спорів)

Міністерство освіти і науки України

Національний транспортний університет

КУРСОВА РОБОТА

з навчальної дисципліни:Міжнародне право

на тему:

Інститут розв’язання міжнародних спорів

Виконала:

студентка 3 курсу, групи ТП-3-2_з

Шпот Оксана Володимирівна

Київ 2009

Зміст

Вступ

Розділ 1. Становлення в міжнародному праві зобов’язання мирного вирішення міжнародних спорів

1.1 Генезис зобов’язання мирного вирішення міжнародних спорів

1.2 Принцип мирного вирішення міжнародних спорів

Розділ 2. Поняття про міжнародний спір та мирні засоби його розв’язання

2.1 Поняття міжнародного спору

2.2 Поняття та класифікація мирних засобів вирішення міжнародних спорів

Розділ 3. Дипломатичні засоби вирішення міжнародних спорів

3.1 Загальна характеристика дипломатичних засобів вирішення міжнародних спорів

3.2 Переговорний процес у врегулюванні Придністровського конфлікту

Розділ 4. Правові засоби вирішення міжнародних спорів

4.1 Міжнародний арбітраж та міжнародні суди

4.2 Роль ООН у вирішенні міжнародних спорів

4.2.1 Рада Безпеки та Генеральна Асамблея ООН

4.2.2 Міжнародний суд як головний судовий орган ООН

4.3 Структура та миротворча діяльність НБСЄ-ОБСЄ

4.4 Економічний суд СНД та Генеральна Рада СОТ

4.5 Вирішення міжнародних спорів між державами та юридичними і фізичними особами

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

З часів закінчення Другої світової війни мало місце близько 150 війн та локальних збройних конфліктів, в яких загинуло близько 20 млн. людей. Тільки у 80-х роках на Землі палахкотіло полум'я 22 війн, 85% їх жертв склало цивільне населення. Не дивлячись на те, що поки що вдавалося уникнути третьої світової війни, на планеті постійно відбуваються війни, міжнародні та внутрішні збройні конфлікти. Війна, як форма колективного насилля завжди мала вплив на життя народів та держав. Але в останні роки конфлікти стали більш частими та довготривалими, інколи створюючи безвихідні ситуації, завдаючи значної шкоди цивільним об'єктам та страждань цивільному населенню.

Злочини проти миру і безпеки — особлива категорія міжнародних злочинів, кримінально-караний характер яких спочатку визнається саме в нормах міжнародного права, тобто в міжнародних договорах, а вже потім у внутрішньому праві держав. Врегулювання міжнародного конфлікту – це знаходження такого стану рівноваги у відносинах між його суб'єктами, порушення якої не було б вигідним жодному з них, тобто стану оптимальності.

Основними принципами міжнародного права, що покладені в основу вирішення міжнародних конфліктів, є принципи добросусідських відносин, утримання від використання сили та погрози, недопущення ускладнення та ескалації суперечок.

Згідно з статтею 17 Конституції України «зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного товариства на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права ».

Тема курсової роботи є дуже актуальною, адже людська історія складає собою низку війн та конфліктів. З більш ніж 3400 років писаної історії людства тільки 250 років були мирними. Таким чином, війна є звичайним станом відношень між людьми. Людству знадобилося пережити дві світові війни, які мали місце в першій половині XX століття і забрали життя мільйонів людей, для того, щоб здоровий глузд вибрав шлях до миру, урочисто проголосивши це 1945 року в Статуті Організацій Об'єднаних Націй.

Мета курсової роботи – дати визначення інституту розв’язання міжнародних спорів шляхом дослідження теоретичних джерел та нормативно-правових документів міжнародного характеру.

Об’єкт курсової роботи – інститут розв’язання міжнародних спорів.

Предмет курсової роботи – правові та дипломатичні засоби вирішення міжнародних спорів.

Завдання курсової роботи:

• визначити зміст принципу мирного вирішення міжнародного спору;

• сформулювати поняття про міжнародний спір;

• дати класифікацію мирних засобів вирішення міжнародних спорів;

• дати загальну характеристику дипломатичних засобів вирішення міжнародних спорів;

• визначити суть понять «переговори», «добрі послуги», «посередництво», «консультації», «обслідування», «примирення», «превентивна дипломатія»;

• проаналізувати переговорний процес у вирішенні Придністровського конфлікту;

• дати загальну характеристику правових засобів вирішення спорів;

• здійснити аналіз структури та миротворчої діяльності ООН, ОБСЄ;

• обґрунтувати правові засоби вирішення міжнародних спорів між державами та фізичними і юридичними особами.

Розділ 1. Становлення в міжнародному праві зобов’язання мирного

вирішення міжнародних спорів

1.1 Генезис зобов’язання мирного вирішення міжнародних спорів

Тривалий час загальне міжнародне право не покладало на держав обов’язку вирішення будь-яких спорів виключно мирними засобами, який вважався державами занадто обтяжливим для свого суверенітету. Таке зобов’язання держави брали на себе лише в рамках двосторонніх договорів з окремих питань. Значно рідше укладалися угоди про вирішення конкретних суперечок або певних типів спорів. Серед них особливе значення мав Договір між США та Великобританією про дружні відносини, комерцію та навігацію, укладений 1794 р. (відомий як Договір Джея). Арбітражна процедура, передбачена цим договором, не тільки дозволила вирішити велику кількість спорів між двома державами, а й стала взірцем при створенні інших міждержавних арбітражів, яких у 1795—1914 роках було більше двохсот.

Із другої половини ХІХ ст. до початку Другої світової війни відбувається становлення норми про обмеження права держав використовувати немирні засоби для врегулювання міжнародних спорів, а згодом — і про повну заборону таких засобів. Інші напрями розвитку міжнародного права цього часу — регламентація на універсальному рівні окремих мирних засобів вирішення спорів, а також створення всесвітнього міжнародного судового органу.

На І Гаазькій мирній конференції 1899 р. було укладено Конвенцію про мирне врегулювання міжнародних спорів, яка на ІІ Гаазькій конференції 1907 р. була викладена в новій редакції. Україна є учасницею цих конвенцій з 1962 р.

За цими конвенціями держави-учасниці погодилися забезпечувати мирне залагодження своїх міжнародних суперечок та уникати, наскільки це можливо, звернення до сили у стосунках між собою. Конвенції детально регламентували деякі мирні засоби вирішення спорів (добрі послуги, посередництво, слідчі комісії) і передбачили створення Постійного третейського суду.

Статут Ліги Націй, укладений 1918 р., наклав на держав – членів цієї організації більш жорсткі зобов’язання: не розпочинати війну, допоки не мине три місяці від дня ухвалення рішення щодо певного спору міжнародним арбітражем, судом або Лігою Націй [2, ст.12]. В 1920 р. вперше був створений всесвітній судовий орган – Постійна палата міжнародного правосуддя (ППМП).

Першим багатостороннім договором, що заборонив вдаватися до війни, став Пакт про відмову від війни як знаряддя національної політики, укладений 27 серпня 1928 р. в Парижі (Пакт Бріана — Келлога). Держави – учасниці Пакту постановили, що «врегулювання або вирішення всіх спорів, що можуть виникнути між ними, якого б характеру чи якого б походження вони не були, повинні завжди здійснюватися тільки мирними засобами » [5, ст.2], а також засудили звернення до війни для врегулювання міжнародних спорів і відмовилися у своїх взаємовідносинах від війни як знаряддя національної політики. До Пакту приєдналася абсолютна більшість держав світу, тобто напередодні Другої світової війни договірне зобов’язання мирного вирішення міжнародних спорів набуло універсального характеру. Утім численні порушення Пакту звели його практичне значення нанівець.

Остаточне закріплення цього зобов’язання на всесвітньому рівні було здійснене у Статуті ООН — міжнародної організації, створеної з метою мирними засобами, відповідно до принципів справедливості та міжнародного права, вирішувати міжнародні спори чи ситуації, що можуть призвести до порушення миру [1, ст.1]. Статут закріплює принцип, згідно з яким ООН і всі її держави-члени «вирішують свої міжнародні спори мирними засобами так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку та справедливість » [1, ст.2]. Також був створений Міжнародний Суд як головний судовий орган ООН, який замінив ППМП.

У Гельсінському Заключному акті НБСЄ 1975 р. європейські держави підтвердили, що у своїх стосунках керуватимуться принципом мирного врегулювання спорів [9, п.5]. Установчі документи впливових регіональних організацій, створених після Другої світової війни (ОАД, ОАЄ, ОБСЄ, НАТО, СНД та ін.), закріпили обов’язок держав-членів вирішувати свої міжнародні спори мирними засобами.

Кожна з держав світу є учасницею численних двосторонніх і багатосторонніх договорів, що зобов’язують вирішувати міжнародні спори виключно в мирний спосіб. Міжнародний Суд 1986 р. у рішенні у справі про військову та воєнізовану діяльність в і проти Нікарагуа констатував існування обов’язку мирного вирішення міжнародних спорів як звичаєвої міжнародно-правової норми. Організація Об’єднаних Націй, інші універсальні та регіональні міжнародні організації постійно підтверджують обов’язок держав і міжнародних організацій мирно вирішувати свої спори. Усе це дає підстави вважати зобов’язання мирного вирішення міжнародних спорів нормою загального міжнародного права [27, 278].

На сьогодні немає доказів офіційного визнання зобов’язання мирного вирішення міжнародних спорів нормою, що має характер jus cogens, тобто імперативною нормою загального міжнародного права. Утім, зважаючи на всесвітнє визнання принципу в юридичній та політичній площинах, існує велика ймовірність того, що будь-який договір, який встановить право вирішувати спори в немирний спосіб, буде визнаний юридично недійсним (нікчемним). Розглянемо для прикладу Віденську конвенцію про право міжнародних договорів 1969 р.:

• Договір є неважним, якщо на момент укладення він суперечить імперативній нормі загального міжнародного права. Оскільки це стосується цієї Конвенції, імперативна норма загального міжнародного права є нормою, що приймається і визнається міжнародним співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої недопустиме і яку може бути змінено тільки наступною нормою загального міжнародного права, що носила б такий же характер [7, ст.53].

Зважаючи на важливість зобов’язання мирного вирішення спорів для сучасних міжнародного права та системи міжнародних відносин, досить поширеним є його характеристика як принципу. У вітчизняній теорії склалася традиція відносити цю норму до кола основних принципів міжнародного права, тобто загальновизнаних і загальнообов’язкових норм, що визначають фундаментальні засади сучасного міжнародного правопорядку.

.

1.2 Принцип мирного вирішення міжнародних спорів

Принцип мирного вирішення міжнародних спорів закріплений у Статуті ООН, але його юридичний зміст усе ще залишається досить невизначеним. Проблема полягає в тому, що наявність зобов’язань, які складають зміст цього принципу, доводиться на підставі переважно документів рекомендаційного характеру (міжнародного «м’якого» права): Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН (резолюція Генеральної Асамблеї ООН 2625 (XXV) від 24 жовтня 1970 р.), Манільській декларації про мирне вирішення міжнародних спорів (резолюція Генеральної Асамблеї ООН 37/10 від 15 листопада 1982 р.), Декларації про запобігання й усунення спорів, що можуть загрожувати міжнародному миру та безпеці, і про роль ООН у цій галузі (резолюція Генеральної Асамблеї ООН 43/51 від 5 грудня 1988 р.), Гельсінського Заключного акта НБСЄ 1975 р. та ін.

Типовий перелік зобов’язань за принципом мирного вирішення міжнародних спорів, що пропонується сучасною доктриною міжнародного права, має такий вигляд [27, 279]:

• вирішувати міжнародні спори виключно мирними засобами;

• вирішувати мирними засобами всі свої спори, незалежно від їх виду;

• вирішувати спори своєчасно, у найкоротші строки;

• не залишати спори невирішеними, не припиняти процес мирного врегулювання та пошуку взаємоприйнятних рішень;

• використовувати визнані в міжнародному праві мирні й інші засоби на власний вибір;

• утримуватися від дій, що можуть загострити спір або поглибити напруженість (наприклад, висування ультимативних вимог), і не наражати на небезпеку міжнародний мир та безпеку;

• вирішувати спори на основі міжнародного права та справедливості; виконувати прийняте в узгодженому порядку рішення.

На практиці виникають сумніви щодо юридичної обов’язковості майже кожного з перелічених зобов’язань, а також здатності міжнародної судової установи вирішити спір про дотримання цього принципу. Як виглядає, для вирішення такого спору на основі міжнародного права доведеться встановлювати, наскільки і в якому обсязі певне зобов’язання, що складає зміст принципу мирного вирішення спору, встановилося як звичаєва норма або закріплене в міжнародному договорі, учасниками якого є сторони спору.