ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Зародження та розвиток механотерапії

1.1 Лікувальна фізкультура та її роль у розвитку механотерапії

1.2 Механізми дії фізичних вправ (за Добровольським)

1.3 Розвиток механотерапії

1.3.1 Цандер та його послідовники

1.3.2 Розвиток механотерапії в Росії

1.3.3 Етапність застосування механотерапії

1.3.4 Особливості розвитку механотерапії в 70-х роках 20 ст

Висновок

Розділ 2. Методи дослідження

2.1 Опрацювання літературних джерел

2.2 Тестування

Висновок

Розділ 3 Аналіз результатів дослідження

Висновок

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Лікувальна фізична культура - один з необхідних методів комплексного лікування хворих з різними травмами і захворюваннями опорно-рухового апарата. Тільки при систематичному, раціональному застосуванні фізичних вправ у хворих вдається усунути несприятливі наслідки травм і захворювань і поліпшити різноманітні функції опорно-рухового апарата. На багатому клінічному матеріалі В. В. Гориневська (1938), В. Н. Мошков (1945-1968), А. Ф. Каптелін (1954- 1969) і ін. показали, що регулярне дозоване тренування дозволяє виробити в хворих із травмами і захворюваннями опорно-рухового апарата певний руховий стереотип, "моторну домінанту", що у ході подальших занять фізичними вправами переростає в домінанту "видужання".

Лікувальна фізична культура сприяє не тільки більш швидкому і повному клінічному видужанню, але і функціональному відновленню хворих із травмами, підготовляючи них до поновлення професійної діяльності (реабілітація).

Актуальність. Досягнення сучасної фізіології (загально-біологічна концепція кінезофілії, загально-фізіологічне навчання про моторно-вісцеральні рефлекси, медичний принцип охоронного порушення) дозволяють розглядати механотерапію як ефективний засіб лікувально-профілактичного впливу на організм здорової і хворої людини. У той же час сучасна література по лікувальній фізичній культурі не має у своєму розпорядженні раціональну методику застосування процедур механотерапії при різних ушкодженнях і деформаціях опорно-рухового апарата, а фізіологічні механізми впливу процедур механотерапії дотепер в основному базуються на емпіричних представленнях.

Проблема. Дотепер залишається недостатньо опрацьованим питання про застосування механотерапії при захворюваннях опорно-рухового апарата в залежності від локалізації і клінічних особливостей ураження. У більшості робіт описане застосування лікувальної гімнастики, фізіотерапії Нуцубидзе Ш. В., 1966; Ландога В. Н., 1968; Селям Л. М. і ін., 1968; Єлисєєв В. Ф., 1974; Голубова Л. А., 1976; Загребина Л. В., 1977, і ін., і тільки в поодиноких роботах Каптелин А. Ф,, 1969; Біла Н. А. і ін., 1971, 1972; Родіонова Н. З, 1972 відзначена роль механотерапії при патології локомоторного апарата різної етіології.

Не достатньо освітлені в літературі і дані фізіологічних досліджень, що розкривають закономірність безпосереднього і курсового впливу процедур механотерапії або окремих її діючих факторів - маси вантажу, частоти змушених коливань, кута вантажного маятника або тривалості процедури - на організм здорових і хворих людей.

Це спонукало до досліджень, що по можливості повніше б освітили окремі аспекти досліджуваної проблеми відновного лікування хворих з різними травмами і захворюваннями опорно-рухового апарата. Найбільш важливими аспектами цієї проблеми є дослідження:

а) закономірностей фізіологічного розвитку м'язового тонусу, рухливості в суглобах, змін серцево-судинної системи і м'язової сили в осіб З різними травмами і захворюваннями опорно-рухового апарата;

б) впливу процедур лікувальної фізичної культури і, зокрема , механотерапії на м'язовий тонус, рухливість у суглобах, частоту серцевих скорочень, м'язову силу, температуру шкіри і периферичний кровообіг осіб різної статі, віку, стану здоров'я і рівня тренованості у нормі і з різними формами патології локомоторного апарата;

в) характеру і виразності відповідних реакцій основних систем організму (центральна нервова і серцево-судинна системи, локомоторний апарат) осіб з різними нозологічними формами патології опорно-рухового апарата під впливом різних по інтенсивності процедур механотерапії, а також рефлекторні взаємодії основних систем організму на різних стадіях виконання процедур і раціонального сполучення з іншими методами лікування;

г) біомеханічних властивостей нервово-м'язового апарата при систематичному застосуванні процедур механотерапії.

Одержання таких даних дозволить розробити ефективну, диференційовану методику застосування механотерапії в осіб з різними травмами і захворюваннями опорно-рухового апарата в залежності від віку, статі, стану здоров'я і рівня тренованості.

Мета дослідження полягає в тому, щоб з`ясувати історичні аспекти розвитку механотерапії.

Предмет дослідження – історичні аспекти розвитку механотерапії.

Задачі дослідження:

1. Охарактеризувати місце лікувальної фізкультури для розвитку механотеріпії.

2. Дати характеристику основних етапів розвитку мехенотерапії.

3. Проаналізувати історію лікувального застосування фізичних вправ та її роль у розвитку механотерапії.

4. Проаналізувати рівень знань студентів в області історії механотерапії.

Методи і організація дослідження:

1. Аналіз наукової літератури.

2. Аналіз і синтез.

На основі одержаних даних дослідження були проаналізовані:

• відомості наукової літератури;

• досвід провідних спеціалістів в даній області;

• проведено 2 етапи тестування серед студентів.

Наукова новизна: у дослідженнях даної області дотримуються основного принципу сучасної фізіології - функціональної єдності анімальної і вегетативної сфер організму при ведучій ролі центральної нервової системи в забезпеченні цієї єдності.

Практична значимість: досліджувана проблема вийшла в план основних напрямків найважливіших наукових досліджень в області курортології, фізіотерапії і лікувальної фізичної культури. Застосування механотерапії в реабілітаційних заходах дає позитивні результати.

Розділ 1. Зародження та розвиток механотерапії

1.1. Лікувальна фізкультура та її роль у розвитку механотерапії

Інтенсивний розвиток науки і техніки в XX столітті привів до вузької спеціалізації різних дисциплін. Це відноситься до медичних наук. Наприклад, з терапії виділились у самостійні області знання кардіологія, пульмонологія, нефрологія, гастроентерологія й ін. Цей процес торкнувся і фізичної терапії. Самостійними дисциплінами стали фізіотерапія, курортологія і лікувальна фізична культура, Подібна самостійність, безсумнівно, корисна як для рішення приватних проблем, властивих кожної з тих дисциплін, так і для реалізації великого числа Практичних питань.

Лікувальна фізична культура являє собою один з найбільше біологічно обґрунтованих методів лікування, займаючи в цьому відношенні місце поруч з дієтотерапією і кліматолікуванням.

Позитивними особливостями методу лікувальної фізичної культури є: а) його глибока біологічність і адекватність; б) універсальність (тобто широкий спектр дії - немає жодного органа, що не реагував би на рух). Широкий діапазон лікувальної фізичної культури забезпечується багатогранністю її механізмів дії, що включають усі рівні центральної і вегетативної нервової системи, ендокринні і гуморальні фактори; в) відсутність негативної побічної дії (при правильному дозуванні і раціональному методичному оформленні занять фізичними вправами); г) можливість тривалого застосування, що переходить з лікувального в профілактичне і загальнооздоровче.

В даний час лікувальна фізична культура по праву займає усе більше місце не тільки при захворюваннях і травмах, зв'язаних з порушенням моторної функції, але й у терапії захворювань серцево-судинної, дихальних, нервової і багатьох інших систем організму.

Цілеспрямовані і дозовані структурно оформлені рухи є досить ефективним засобом реабілітації і реадаптації при багатьох захворюваннях.

Вплив регулярних, раціональних занять фізичними вправами на кістякову мускулатуру при різних рухових розладах виражається в зміцненні м'язів і поступовому придбанні ними тимчасово утрачених функцій. Дуже важливо при цьому, що відновлення працездатності рухового апарата тісно зв'язано зі збільшенням можливості розвитку м'язами тривалого статичного зусилля, а також напруги та розслабленням. Ці фізіологічні передумови дозволили сформулювати положення про ведуче значення силового тренування в системі лікувальної фізичної культури при захворюваннях і травмах, зв'язаних з порушенням опорно-рухової функції.

1.2 Механізми дії фізичних вправ (за Добровольським)

При оцінці впливу лікувальної фізичної культури на локомоторний апарат при різних його патологічних станах варто враховувати основні механізми дії фізичних вправ, сформульовані В. К. Добровольским (1970 - 1974):

1. Механізми тонізуючої дії. Зниження загального тонусу організму хворого супроводжує велику частину проявів хірургічної патології, що особливо яскраво виражається в післяопераційному періоді. Факторами, що знижують загальний тонус, є гіпокінезія, іммобілізація, хірургічні втручання, а також локальні прояви патологічного процесу. Тонізуюча дія фізичних вправ у будь-якій їхній формі полягає насамперед в активізації моторно-вісцеральних рефлексів; істотними є механізми впливу на процеси, що протікають за участю надсегментарних утворень центральної нервової системи. Важливо, що тонізуючий вплив фізичних вправ зростає при їхній поєднаній дії через першу і другу сигнальні системи. У лікувальній фізичній культурі це положення реалізується за допомогою сполучення словесного пояснення виконуваної вправи з його демонстрацією (показ).

2. Механізми трофічної дії. Порушення різних анатомічних структур в організмі людини є наслідком запальних, деструктивних і дегенеративних процесів, порушень обміну речовин. Раціонально застосовані фізичні вправи обумовлюють заміщення або компенсацію дефекту, що утворився, шляхом щирої (замісної) регенерації, регенераційної і компенсаторної гіпертрофії, метаплазії, зворотного сприятливого розвитку атрофічних і дегенеративно-дистрофічних процесів. Підкреслюється, що фізичні вправи не тільки стимулюють трофічні процеси в організмі, але і, направляючи їхній хід по функціональному руслу, обумовлюють формування найбільш повноцінної морфофункціональної структури.

3. Механізми формування функціональних компенсацій. Під впливом фізичних вправ компенсації здійснюються насамперед за рахунок перебудови функцій ушкодженої системи (гомосистемна компенсація). Найбільш складні компенсації, забезпечувані за рахунок одночасної мобілізації декількох систем (гетеросистемна компенсація).

Для розуміння природи компенсацій велике значення має принцип «функціональної системи» по П. К. Анохіну, під якою розуміють коло визначених фізіологічних проявів, зв'язаних з виконанням якоїсь визначеної функції (акти подиху, ковтання, локомоторний і т.п. ). Кожна така функціональна, до деякої міри замкнута, система знаходиться в постійному зв'язку з периферичними органами. Така система має визначений комплекс аферентних сигналізацій, що спрямовано коригує виконання функції.

Варто думати, що кожна функціональна система, крім звичайних механізмів, має ще ряд сенсорних і рухових можливостей, що широко використовувалися на ранніх етапах формування цієї системи, а потім значною мірою утратили своє значення. Ці резервні можливості функціональної системи включаються й у нормі при значних фізичних навантаженнях або при стомленні, але особливе значення вони здобувають у випадку хвороби або травми, створюючи специфічний тип гомосистемних динамічних компенсацій Леонтьев А. Н., Запорожець А. В., 1964. У міру того як працюючі м'язи стомлюються, починає позначатися іррадіація порушення на сусідні, що не беруть участь у роботі м'яза, а рух фактично стає усе менш ощадливим Ухтомський А. А., 1927. Але далі, за словами А. А. Ухтомського, перехід у процесі роботи з одного синергіста на іншій може мати корисне значення; професійні працівники і роблять його інстинктивно, роблячи цими переходами з одних м'язів на інші свою роботу більш тривалої; немає сумніву, що нервова система здатна враховувати настання стомлення в організмі і бороти з ним у порядку інстинкту набагато раніше, ніж наукова думка виробить для цього свідомі й обґрунтовані методи.

4. Механізми нормалізації функцій і цілісної діяльності організму. Фізичні вправи є засобом свідомого і діючого втручання людини в процес відновлення порушених функцій локомоторного апарата. Це підтверджується великим числом досліджень, присвячених застосуванню засобів лікувальної фізичної культури в травматології й ортопедії. На підставі цих даних базуються принципи комплексного відбудовного лікування, що включає лікувальну гімнастику, трудо- і механотерапію, масаж, що забезпечують хворій людині можливість повноцінно жити і трудитися.

Серед різних засобів лікувальної фізичної культури, застосовуваних при комплексному лікуванні травм і захворювань опорно-рухового апарата і периферичної нервової системи, немаловажна роль належить механотерапії.

Травми і захворювання опорно-рухового апарата і периферичної нервової системи нерідко супроводжуються функціональними розладами, що приводять до інвалідності. За даними Центрального інституту травматології й ортопедії, Центрального інституту експертизи праці інвалідів, інвалідність 19,1% хворих і важка (І-ІІ група) інвалідність 50% хворих спостерігається при травмах опорно-рухового апарата Дворкін А. М. і ін., 1966; Каптелін А. Ф., 1968, і ін. При ушкодженні кисті і пальців цілком утрачають працездатність від 2,5 до 5,1% хворих, а при переломах стегнової кісти одержують інвалідність 19,5%. Обстеження Н. К. Кочуровой (1966) 7000 хворих з наслідками різних захворювань опорно-рухового апарата показали, що особливо важка інвалідність спостерігається в хворих з руховими порушеннями і деформаціями паралітичного походження.

Основними задачами комплексного лікування таких хворих є відновлення функціональної здатності рухового апарата і працездатності хворих, вироблення рухових навичок, необхідних у побуті і на виробництві. Відновлення нормального м'язового тонусу, амплітуди рухів у суглобах, сили м'язів і опорно-локомоторних функцій у хворих після різних травм і захворювань опорно-рухового апарата може бути отримане при широкому застосуванні різних засобів лікувальної фізичної культури і, зокрема, механотерапії. Слід зазначити, що ряд авторів Мошков В. Н., 1968; Селям Л. М. і ін., 1974; Голубо-ва Л. А., 1976; Загребіна Л. В., 1977, і ін. не вважають механотерапію основною формою лікувальної фізичної культури. Однак це положення не підтверджується практикою.

Вивчення динаміки функцій різних систем організму в нормі і при патології під впливом механотерапії в осіб різного віку, статі, стану здоров'я і рівня тренованості має велике значення для визнання механотерапії, відмовлення від застарілих рекомендацій.

В даний час у різних наукових колективах накопичені дані по фізіології м'язової діяльності (лабораторії, керовані Аршавским И. А., Губманом Л. Б., Зимкиным Н. В., Могендовичем М. Р., Сермеевим Б. В., Темкіним И. Б., Фарфелем В. З, Муравовим И. В. і ін.). Це створило передумови для рішення питань фізіологічної і морфологічної характеристики локальної, дозованої м'язової діяльності людини, що залишаються ще недостатньо вивченими при комплексному лікуванні і, зокрема , під впливом процедур механотерапії різної інтенсивності різних форм патології опорно-рухового апарата.