74162 (Образ Дон Хуана у творчості Рамона дель Вальє Інклана)

Маркіз де Брадомін

Перш за все варто сказати кілька слів про автора, щоб зрозуміти, як його життя вплинуло на творчість, хто з письменників мав на нього вплив і що посприяло написанню «Сонат» зокрема.

Рамон Марія дель Вальє–Інклан народився 28 жовтня 1866 року у місті Вільянуева де Ароса, що в Понтеведрі. Він вважається ключовим автором XX століття іспанської літератури.

Батько письменника ліберальний письменник Рамон дель Вальє – Бермудез і мати Долорес де ла Пенья – і – Монтенегро походили з родів ідальго, що володіли високими титулами. Письменника охрестили ім’ям Рамон Хосе Сімон Вальє і Пенья, але він взяв творчий псевдонім від предка по батьківській лінії Франсіско дель Вальє–Інклана.

З дитинства у його розпорядженні була велика батьківська бібліотека. До 1885 року навчався у Інституті Понтеведри. В цей час величезний вплив мав на нього його друг, журналіст Хесус Муруайс, будучи визначальним у формуванні Вальє–Інклана як письменника.

З вересня 1885 року за порадою батька почав вивчати право в університеті Сантьяго де Компостела з середньою успішністю, адже Рамон частіше з’являвся в кафе, ніж в аудиторіях. В ці роки розпочалася дружба письменника з тими, хто пізніше став визначними фігурами галісійської культури і політики. В цей час публікується в газетах «Café con gotas» та в барселонській «La Ilustración Ibérica». Разом з братом Карлосом беруть активну участь у журналістському житті міста.

У 1890 році зі смертю батька покидає навчання праву і повертається у Понтеведру.

Протягом 1890–1893 рр. подорожує спочатку до Мадриду, потім до Мексики і Куби і в 1893 році повертається в Іспанію і зупиняється в Понтеведрі. Протягом перебування там, що тривало до 1896 року видає свою першу книгу на любовну тему «Femeninas» (1894).

В 1896 році знову оселяється в Мадриді. Там відвідує багато вечірок, де знайомиться з великою кількістю визначних постатей епохи, такими як Рікардо Гомес, Піо і Рікардо Бароха, Асорін, Бенавенте та іншими.

У 1900 році бере участь у конкурсі оповідань, організованому газетою «El liberal». Хоча Вальє не перемагає, але його оповідання «Sátanas» помічає Хуан Валера.

Протягом Першої Світової Війни був запрошений французькою владою відвідати воєнний фронт. У Парижі зав’язав стосунки з іспанськими авторами, такими як Педро Салінас, Мануель Сігес Апарісіо і Корпус Барка.

У 1916 році отримав наукове звання на кафедрі естетики мистецтв у школі Сан Фернандо. Цього самого року публікує «Чудову лампу», медитацію про літературні факти, на яку дуже вплинув окультизм журналіста, письменника і теософа Маріо Роса де Луна і засновниці «Теософічної общини» Хелени Бравацької.

У 1921 знову подорожує до Мексики, за персональним запрошенням самого президента Республіки, Альваро Обрегона. У 1925 році осідає у Мадриді. Приймає участь у роботі експериментального театру «Чорний дрізд».

З 1924 року Вальє – Інклан демонструє свою незгоду з диктатурою Прімо де Рівери. У 1929 потрапляє до в’язниці Модело де Мадрид, через відмову заплатити податок.

В останній період життя письменник показує явну симпатію до комунізму. За його ініціативи, у 1933 році проходить зібрання Першого Конгресу Асоціації письменників і митців – революціонерів у Мадриді.

В березні 1935 року переїхав до Сантьяго де Компостели, там потрапив до лікарні, в якій помер від раку 5 січня 1936 року.

Сонати публікуються в книжках у 1902 році – «Осіння соната», 1903 – «Літня соната», 1904 – «Весняна соната» і 1905 – «Зимова соната». Ці розповіді являють собою вигадані автором спогади Маркіза де Брадоміна і становлять найвизначніший приклад модерністичної прози в іспанській літературі. В «Сонатах» автор виявляє чуттєву ностальгію, яка є типовою для учнів батька модернізму, Рубена Даріо. Модернізм – це сукупність художніх тенденцій, що затвердилися у другій половині 19 століття у вигляді нових форм творчості, де перевагу мало не так наслідування духу природи і традиції, як вільний погляд майстра, здатного змінювати світ на свій смак, за своїми враженнями.

За свого часу, «Сонати» досягли небаченого успіху і принесли їх автору неабияку славу. Поміж усіх творів Вальє–Інклана, «Сонати» найбільше перевидавалися. Критики в один голос визначили неперевершену красу прози твору. Окрім неї, автор має ще багато заслуг. Однією з них стало створення атмосфери кожної пори року. І також, безсумнівно, нею стало створення ще одного представника галереї Дон Хуанів, Маркіза де Брадоміна. Переходячи до характеристики Маркіза де Брадоміна, варто почати з опису його автором у передмові до твору: «Це був дивовижний Дон Хуан. Мабуть, найдивовижніший з усіх! Католик, огидний і сентиментальний.» Отже, вже з перших слів розуміємо, що перед нами не звичний для літератури красень – спокусник, що даний персонаж поводиться певним оригінальним чином.

Наявне дуже чітке роздвоєння між Брадоміном головним героєм, пристрасним шанувальником тілесних насолод, і Брадоміном оповідачем, який з ностальгією споглядає давно минулі події. В його словах читається туга за минулим. Автор піддається під вплив емоцій.

Проте, в інших ситуаціях маркіз поводиться більш відсторонено. Він навіть може сміятися зі своєї старості і слабкості. Критик Віланова вказує, що вибір автобіографічної форми дає хорошу можливість переглянути свої гріхи, і це може бути основною метою «Сонат». Спогади є фрагментарними і не поступовими. Багато що залишається в тіні, деякі речі легко і нізвідки виникають, так як його любов до загадкової Лілі, через яку Брадомін їде до Мексики.

Головний герой є неймовірним, у його поведінці немає логічності, що притаманна людині; він з’являється як «позолочена, гарно вдягнена лялька, добре вихований, з дотиком Відродження і музикою (часом можемо чути її в повітрі) менуету» [3:632]. Але як літературний персонаж він нас задовольняє.

Окрім постійної присутності маркіза, єдності сонатам надає і той факт, що деякі персонажі переходять з одного твору в інший, вони вже є знайомі читачу з минулого. Минуле об’єднує все у творі, теперішнє не точне і швидкоплинне, а майбутнє навіть не згадується.

Галантність і еротизм займають чільне місце у «Сонатах». Брадомін – це нове втілення міфу про Дон Хуана, адже він володіє всіма його якостями, які є такими дорогими для модерністів і декадентів. Сам себе Брадомін називає сентиментальним, проте деякі автори так не вважають. Наприклад, у «Підручнику іспанської літератури» сказано: «Ми не віримо, що він був сентиментальним, так як він сам себе характеризує. Все якраз навпаки. Нам він здається цинічним, егоїстом і неспроможним співчувати завойованим ним жінкам. Вони є лише способом ще раз підтвердити його еротизм» [3:632]. Хороший приклад цих слів ми бачимо в «Осінній сонаті». Конча не вселяє йому ніякого милосердя чи любові, а лише викликає бажання.

В жінках Брадоміна приваблює лише те, що можна відчути: «секс, риторика і забуття. Перш за все забуття. Складається таке враження, ніби він поспішає відправити жінок, яких кохає у музей своїх спогадів» [3:633]. До кохання маркіз відноситься скептично, він обожнює жінок, але не вірить їм.

Його пригоди завжди мають дотик розпусти. Його спокушає гріх. Для того, щоб переконатися у цьому варто лише глянути на список його «коханих»: незаймана дівчина, що готується стати черницею, жорстока креолка, помираюча від туберкульозу і, врешті – решт, власна донька. Маркіз вихваляється тим, що вчинив всі види гріхів, хоча скаржиться, що «тільки троянди Венери виросли в його душі». Йому б хотілося спробувати кохання з юнаками, але, на жаль, вже пізно.

Часом, наш герой задовольняється показуючи себе переможеним якимись містичними подіями. Він навіть порівнює себе з Святим Хуаном де ла Круз [3:633]. З усіх декадентських якостей, які множаться у творі, безсумнівно найбільш визначною є постійна взаємодія, що виникає з непоясненних насолод, кохання і смерті. «Для Брадоміна запах ладану чи воску у приміщенні, де знаходиться покійний, запах похоронних квітів, що починають в’янути, навіть сам звук церковних дзвонів виступають афродизіаками» [3:637].

Таким є середовище, поряд з покійним Гаетані, де народжується кохання Брадоміна до Марії Росаріо. З усіх рис Кончі безперечно найбільше його спокушає її трупна блідість, вихудале обличчя, коротше кажучи, це тінь смерті. Дівчина помирає, в той час як вони з маркізом пристрасно цілуються: «її холодні і бліді вуста викрутила жорстока гримаса». Далі слідує сцена, що абсолютно не підпорядковується здоровому глузду. Поки тіло його коханої ще не встигло охолонути, Брадомін лягає в ліжко з її племінницею Ісабель. Сам маркіз навіть відчуває великий переляк від такої своєї сміливості.

Навіть в «Літній сонаті», де все, як здавалося, служить життю і повноті людського існування, наявні випадкові натяки на смерть. Вражаючою є сцена, в якій чорний моряк гине у пащі акул перед задоволеним поглядом жорстокої креолки, яка саме в цей момент здається маркізу найбільш чуттєвою і прекрасною.

У «Зимовій сонаті» криваві події карлістської війни ставлять смерть на перший план.

Сантос Сільва спостерігає, що на протязі чотирьох новел повторюються моменти, пов’язані з темою еротизму. Брадомін заявляє, що він духовний син Казанови, чиї «Спогади» є його улюбленою книгою. Також він визнає вчення римського письменника Овідія, який в «Ars Amandi» навчив маркіза не однієї любовної стратегії. Також знаходимо багато символічних натяків на міф про Ероса.

Тема релігії також з’являється неодноразово у творі. Як вказує Лавауд, вона складає частину сімейної традиції головних героїв. Насправді, для них релігія – це лише «хороший тон». Брадомін теж бере участь у цій сфері життя. Проте для нього цікавими лише є помпезні обряди, загадковість літургії, лише естетична сторона.

Разом з тим маркіз одразу постає перед читачем, оточений ореолом диявола. Він постійно говорить про нечистого, йому подобається знаходити щось схоже, або навіть ідентифікувати себе з дияволом. Так, у «Весняній сонаті» в очах Марії Росаріо Брадомін перетворюється у самого Сатану. Конча знаходиться при смерті в той час, коли маркіз відчуває задоволення від залякування дівчини нечестивими словами. Помираюча відчуває паніку: «Ти лякаєш мене, коли говориш ці нечестиві слова… Так, лякаєш, тому що це не ти говориш… Це Сатана… Навіть твій голос здається іншим… Це Сатана!» («Осіння соната»). Лавауд зазначає, що ця тематика має тенденцію до зростання протягом усіх чотирьох «Сонат».

Увесь час у творі змішується святе із мирським, містицизм з чуттєвістю. Як зазначає Літвак, герої знаходять «інстинктивну еротичну двозначність у святих місцях». Так, для прикладу, у монастирі монахинь – августинок, у якому герої ховаються, вдаючи з себе одружених, Брадомін і Нінья Чоле проводять свою «першу шлюбну ніч».

Проте, окрім сюжету, повного неймовірних любовних пригод, «Сонати» є справжнім витвором мистецтва. Це стосується багатої мови. Вона є повною чудових описів, які вражають своєю чуттєвістю і красою. Передусім, це помітно у «Весняній сонаті», де Марія Росаріо порівнюється з твором мистецтва: «Марія Росаріо плакала в тишині, і світилася красою і чистотою, ніби Мадонна… Тоді мені згадалися старовинні картини, бачені мною велику кількість разів у давньому монастирі в Умбрії, прерафаелівські картини, які намалював у своїй усамітненій келії невідомий монах, закоханий у безхитрісні дива, з яких постає легенда про королеву Туринхії.»

Далі звернемося до характеристики Маркіза літературознавцями. Зокрема О. Пронкевичем і Х. Ортегою і Гасетом. Пронкевич називає його «фемінізованим» Дон Хуаном [1:144]. Передусім автор розглядає «Літню сонату», оскільки за його словами в ній найпослідовніше і досить проблемно представлено чоловіка – переможця, чоловіка – завойовника. Тут начебто маємо справу з Дон Хуаном, який перебуває, принаймні зовні, в найвищій фазі свого егоїзму.

«Місце подій «Літньої сонати» Мексика, колишня колонія Іспанії. Новий континент змальований майже як екзотичний локус із руїнами давніх цивілізацій і дикою природою де існують лише бандити, нерозвинені індіанці і створені для кохання жінки, яких білі авантюристи беруть у полон. Маркіз де Брадомін прибуває туди з метою забути своє нещасливе кохання і, на перший погляд, поводиться там як справжній колонізатор, якому далекий край мусить підкорятися, як слухняна жінка, на тій підставі, що він білий представник розвиненішої цивілізації. У своїй історії про стосунки з Нінья Чоле Брадомін – наратор проводить паралель між власними любовними пригодами і завоюваннями Америки. Вона – ацтекська принцеса, яку він бере силою, а маркіз де Брадомін – один із конкістадорів, які раніше на кілька століть прибули до Нового Світу, аби приєднати його до Іспанської корони. Час від часу йому подобається пригадувати свою іспанськість і називатися лицарем. Він уявляє себе шукачем пригод з Естремадури, який підпалює свої кораблі.

Проте не можна не помітити, що лицарсько–конкістадорська риторика не завжди підтверджується вчинками персонажа. Взагалі поведінку маркіза де Брадоміна з «Літньої сонати» важко назвати прикладом лицарства або героїзму, адже він не бездоганний взірець такої риси традиційного чоловічого комплексу чеснот, як хоробрість. В епізоді з індіанцем, який кидається на нього з ножем, маркіз де Брадомін відверто називає себе боягузом. Під час бійки він захищає себе якось хаотично, а потім взагалі непритомніє, що, очевидно, й рятує йому життя. У сцені з іншим персонажем Хуаном Гусманом маркіз де Брадомін справді виявляє хоробрість, але головну бійку з основним його суперником Дієго Бермудесом він просто проспав, а Нінья Чоле сама повернулася до маркіза. В одному з коментарів він зізнається ще в одній антигероїчній рисі – слабкодухості, яка більше пасує романтично налаштованій дівчині, ніж Дон Хуану. Він критикує себе за слабкодухість, на яку прирік себе своїм розніженим життям і яка протягом усього життя чинить йому прикрість. Далі він себе порівнює зі святим, який впав з алтаря й ходить по землі з розбитою головою.» [1:145]

Також О. Пронкевич вказує на занадто велику чуттєвість маркіза. Це автор пов’язує з тим, що вихований він був жінками і тому насолода стала смислом його життя. Його мета – не завоювання земель чи розбудова держави, а відкриття все нових і нових плотських радощів. Якщо маркіза де Брадоміна і можна назвати лицарем, то лише лицарем чуттєвості. Ще на початку твору фантазує, якого успіху міг би досягти, якби був жінкою.

Відомий іспанський діяч культури Хосе Ортега і Гассет пише у своїй статті «Літня соната Рамона дель Вальє–Інклана», що тілесне кохання і ненависть нерозлучно злиті у героях твору. В творі є сторінки, що напевне коштували автору тижнів праці над словом і його розташуванням, тижнів нескінченних перестановок і змін. Він, без сумніву, багато попрацював, щоб навчитися правильно розташовувати слова, щоб прикметники набрали особливої сили і пружності.