73923 (Література Австралії), страница 4

Лоусон абсолютно непросто так вважав себе поетом народу. Син моряка, який в Австралії став золотошукачем, фермером, теслярем, сам в молоді роки тесляр і маляр, Генрі Лоусон вважав себе рядовим великої армії праці, у якої «єдина форма у всіх гарнізонах світу» («Арміє, о моя арміє»). У ранні роки співак “людей, що створили Австралію“, з радістю провидить прийдешню революцію:

Бурлит-кипит людской поток, все на пути сметая; Над головою красный флаг, в руках мечи сверкают. И грозно озаряет сталь суровость лиц людских И Революции пожар в глазах горящих их...

(«Обличчя серед міських вулиць». Переклад М. Кудінова)

Узагальнений образ — Червона Революція, традиційна фігура «королеви» в червоному ковпаку, з мечем в руці, — сходить до символіки Великої французької революції, до «Свободи, що веде народ» Делакруа. Пам'ять «великих страйків» і плам`я революційних надій незламно жили в душі Лоусона, який вніс значний внесок до світової поезії соціалістичного руху [18].

3.2 Катріна Сусанна Прічард (1884-1969)

Правдивість, ясність, лірична, публіцистична пристрасність і глибокий демократизм творів Прічард привернули увагу до її творчості читачів багатьох країн. Про своє життя письменниця розповіла в автобіографічній книзі «Дитяти урагану». Її батько, журналіст і перекладач, зазнавав великих матеріальних труднощів, та з юних років К. С. Прічард працювала — спочатку гувернанткою, а пізніше журналісткою в Англії. Вона брала участь в організації Ліги австралійських письменників, яку довгі роки очолювала, сприяючи об'єднанню літературних сил Австралії. Вже перший роман «Піонери» (1915) приніс письменниці популярність і премію на Лондонському всебританском конкурсі. Роман «Кунарду, або Колодязь в тіні» (1929) також мав великий успіх: вперше в художньому творі з'являється героїня-аборигенка, наділена добротою, гордістю та незалежністю. Герої Прічард — робочі золотих копалень, лісоруби, скотарі. Найвизначніший твір письменниці — трилогія, що включає романи «Дев'яності роки», «Золоті милі», «Крилате насіння» [4, c. 45].

Дев'яності роки (The roaring nineties. 1946)

Перша книга трилогії, присвяченої долям старателів і рудокопів Австралії, де в кінці XIX ст. було виявлено золото. Перед читачем проходить низка людей, охоплених золотою лихоманкою; дія розгортається в ті часи, коли в країні ще не було міст, залізниць, коли люди гинули в боротьбі за воду, яку «відбивали» у тубільців. Поступово руйнуються патріархальні взаємини, що панували в середовищі старателів, і наступає ера підприємництва: спекуляції, обман, експлуатація, кар'єризм, моральна деградація. Але одночасно росте політична свідомість людей, стихійний протест поступово перетворюється на усвідомлені переконання. Така еволюція Салі Гауг, сім'я якої знаходиться в центрі всієї трилогії. Міняється і її чоловік, повний забобонів, безвольний і безвідповідальний Моріс. Трагічна доля їх друга Ольфа, що відірвався від старих товаришів і збагачення, що заразилося спрагою, і кар'єризмом. Переконливо і психологічно вірно показаний шлях Фрісько, що перетворився на нечистого на руку, безпринципного ділка [11, c. 289].

Золоті милі (Golden miles. 1948)

Роман, в якому, продовжуючи історію сім'ї Гауг, письменниця звертається до періоду Першої світової війни і до післявоєнних років. Сини Салі і Моріс стали дорослими, і в особистій долі кожного з них відбито суспільне, політичне життя країни. Не дивлячись на гігантські прибутки, що отримуються гірськими компаніями, прості трудівники продовжують жити в жалюгідних будиночках, битися за шматок хліба, страждати від безробіття. Тома Гауга, з юності що працював в шахтах, держава засадили у в'язницю, звинувативши в «незаконному привласненні золота». Поступово Том, один з профспілкових лідерів, і багато його товаришів починають звільнятися від ілюзій реформістів. Перемога шахтарів в страйку 1919 р. ще більше укріплює їх солідарність [12, c. 278].

Крилате насіння (Winged seeds. 1950)

Роман, в центрі якого і досі знаходиться сім'я Гауг, що розрослася з роками. Салі, що була вже в роках, зберегла свою чарівність і життєрадісність. Твердість духу виявилася їй абсолютно необхідною в роки важких втрат: під час Другої світової війни загинув улюблений онук Салі — Біл; померли сини Ден і Том. Важко і складно складалося особисте життя інших дітей і внуків Салі. Та і сама вона на старість років залишається самотньою. Гіркі розчарування спіткали Салі, коли її онук Дік виявився бепринциповим кар'єристом. Хоча Біл до кінця залишився непохитним антифашистом. У цій книзі багато уваги приділено різним політичним настроям, що виникли в робочому середовищі під час Другої світової війни і під впливом перемоги Радянського Союзу. Салі впевнена, що «крилате насіння» майбутнього, посіяне нею самою, її друзями, дітьми і внуками, і вони «знайдуть грунт, який виростить їх» [4, c.78].

3.3 Патрік Віктор Мартіндейл Уайт (1912-1990) (див. Додаток В)

Письменник, чия творчість поклала основу міфу про провінціалізм та континентальну обмеженість австралійської літератури. Народився в забезпеченій сім'ї, здобув освіту в Англії — в привілейованій середній школі-інтернаті для хлопчиків, а згодом в Кембріджському університеті. Перші книги Уайта — збірка віршів і два романи на англійському матеріалі — побачили світло у Великобританії. В роки Другої світової війни Уайт служив в британських ВПС. У 1949 р. повернувся до Австралії, де спочатку займався фермерством, потім вів життя професійного літератора [17]. У романі «Тітчина історія» (1948) провідна тема творчості Уайта — покірність та мужність перед обличчям невідворотньої смерті, страждань людини і життя поза соціальними міфами і самовтіхами — вперше прозвучала в повну силу. Надалі місце дії творів Уайта — романів, розповідей, п'єс — Австралія; а сама дія наповнюється загальнолюдським змістом і знаходить характер притчі. Загублено в австралійській «глибинці» неіснуюче на картах селище Дьюрілгей («Древо людське», 1955). Австралійський «буш» — невинна гущавина лісу і чагарника: там проходить «виховання відчуттів» англійки XIX ст., що потрапила до аборигенів (роман «Пояс соромливості», 1976); туди йде декілька дослідників, які один одного не знають, і нещасних, кожна по-своєму, людей, яких зібрав і повів до загибелі безумець-першопроходець, одержимий ідеєю чи то довести Богові, що здатний його подолати, чи то вселити самому собі віру в те, що він і є Бог (роман «Фосс», 1957). Вигадане середньобуржуазним передмістям Сіднея Сарсапарілла та сам Сідней з романів «Їдуть в колісниці» (1961), «Амулет» (1966), «Вівісектор» (1970), «Око бурі» (1973), збірок розповідей «Обпалені» (1964) і «Какаду» (1974). Для Уайта все це — різні іпостасі того, що він назвав «Великою Австралійською Пустелею», де такі верховні, в очах письменника, форми залучення людини до абсолюту, природі і собі подібним, як любов, праця, мистецтво, віра і здатність творити добро, піддаються випробуванню і нарузі. Носії ідеалу того, що Ф.М.Достоєвський називав «позитивно прекрасною людиною», у книгах Уайта, як правило, наділені якоюсь фізичною або психічною вадою, що робить їх несумісними з каноном, обов'язковим для образу справжнього австралійця в офіційній міфології країни, здорового тілом і (не дуже розвиненим) духом, гарного фізично і що сповідає віру в матеріальне забезпечення. Художня досконалість в розкритті метафізичних проблем буття людини принесла Уайту Нобелівську премію по літературі (1973). Особливості стилю Уайта — співіснування та сплав різнорідних манер і прийомів листа — від майже біблейської патетики до тваринної бурлески, від витонченого внутрішнього монологу до вуличного різноголосся, від вишуканої метафоричної до простонародної мови, від трагічного до смішного в поєднаннях неспівсумісності — високого і низовинного, прекрасного і потворного, життя і смерті, — які створюють гротеск [10, c. 174].

Древо людське (The tree of man. 1955)

Роман про становлення і шляхи австралійського сімейного роду. «У цій книзі я прагнув виразити все різноманіття життя, узявши за основу існування двох звичайних людей», — писав автор. Хроніка праць і днів скватера Стена Паркера і його дружини Емі, їх взаємного відчуття з його приливами і відливами, смертю і відродженням; історії їх дітей — недолугого сина, що загинув в гонитві за «австралійською мрією»; що вийшла за спроможного адвоката, але приреченій на безпліддя дочці — така подієва канва сюжету, що розвивається в хронологічних рамках одній, хоча і довгому людському життю: від дитячих років Стена Паркера до його смерті. Стрижень цього життя — праця, яка для Паркера перетворюється з рутини в ритуал, служіння, в якому вони знаходять свою людську гідність. Роль праці, природних стихій і мови плоті як засобів збагачення світу головними персонажами і їх самовираження тим більше велике, що вони фактично позбавлені можливості виразити себе в мові, слові — і не тільки унаслідок неписемності. Уайт вважав, що звичайне слово не здатне виразити людський досвід у всій його безпосередності і ціліності; що є верховним таїнством буття, абсолютною гармонією, яку людині дано спіткати лише інтуїтивно, шляхом осяяння, бо слова, відчуття і навіть віра тут безсилі. Творчий акт, по Уайту, є ланцюг осяянь, в якому художникові відкривається недоступна звичайним людям істина; він передає її іншим — в цьому його призначення та його виправдання. Надію на відродження роду Паркера, що присікся в їх дітях, письменник пов'язує їх з онуком, хлопчиком, в якому прокидається талант поета [3, c. 20].

3.4 Творча спадщина інших творців австралійської літературної скарбниці

Новелістика звернулася також до історичного минулого Австралії. Декілька книг Прайса Уорунга (псевдонім Уїльяма Естлі, 1855—1911) — «Розповіді про каторгу» (1892), «Розповіді про давню пору» (1894), «Розповіді про острів смерті Норфолке» (1898) та ін. — продовжили викриття страхіття англійської каторги, зроблене в найвідомішому з романів колоніальної епохи, — «Засуджений довічно» Маркуса Кларка. У контексті руху за незалежність похмурі картини, засновані на документальних даних, сприймалися як вагомий доказ жорстокості та непорозуміння англійського правління [20].

Література того часу знаходилася ще на підході до роману, який був би не менш австралійським, ніж розповідь Лоусона. Інерція вікторіанського роману любовної інтриги та колоніальних пригод відчувалася довго, хоча і цей жанр не залишився чужим національно-патріотичним віянням.

Прообразом національного реалістичного роману стала книга Джозефа Ферфі (псевдонім — Том Коллінз, 1843—1912) «Таке життя. Декілька витягань з щоденника Тома Коллінза» (1903), що має значення естетичного маніфесту австралійського реалізму. Ставлячи перед собою завдання правдиво показати австралійське життя в її національній характерності, Ферфі розвінчує колоніальний роман з його любовно-пригодницькими кліше. Він відмовляється від сюжетної інтриги, віддаючи перевагу формі щоденника. Перед нами сім «обраних навмання» днів з життя дрібного чиновника Тома Коллінза, який роз'їжджає по сільському краю, зупиняючись біля табірних костриць і в хатинах об'їждчиків, на фермах і в скваттерских садибах. Фрагментарність імітує природний перебіг життя. Проте за зовнішньою уривчастістю таїться продуманість загальної картини, що відобразила національні та соціальні типи, заняття, вдачі, суспільні суперечності [13, c. 265].

Важлива роль відведена в оповіданні Тому Коллінзу — в його коментарях, численних ілюзіях та обширних відступах на різні теми поміщений історико-філософський сенс. Оповідач, проте, не ідентичний авторові, хоча і схожий на нього — книжник з буша, філософ-самоучка. Проникливий і разом з тим «короткозорий», Том Коллінз намальований з ізюминкою лукавства.

«Дух — демократичний, напрям — зухвало австралійський» — так сам Ферфі в авторецензії визначив суть своєї книги. У конфліктах, що переживаються бушменами і скватерами, він приймає сторону неімущих і вірить, що справедливість все ж таки візьме своє разом з соціалістичними принципами. Соціалізм для Ферфі — втілення християнського гуманізму: «Вихід з труднощів простий — підтвердити закони, дані Богом, добросовісним управлінням, яке відповідатиме їх духу. Що є єдиною метою соціалізму» [7, c. 21].

У творах Лоусона, Ферфі, О’дауда, балладистів і новелістів буша Австралія вперше побачила себе і знайшла власний голос. Вони поклали початок демократичної та реалістичної традиції, яка зробила великий вплив на розвиток літератури країни в першій половині XX ст.

Національне самоствердження, соціальний протест і соціальна утопія домінували в літературі на рубежі століть, але були в ній ще інші тенденції. Джон Шоу Нілсон (1872—1942), хоч і написав немало балад, залишився поетом ліричного складу: оповідний елемент у нього ослаблений, опис імпресіоністичний. З ранніх років Нілсон заробляв свій хліб на фермах, на будівництві, в каменоломнях. Прогресуюча сліпота привела до того, що Нілсон лише задиктовував друзям рядки своїх віршів. Його основні книги вийшли в перші десятиліття: збірка «Серце весни» (1919), «Баладні та ліричні вірші» (1923), «Нові вірші» (1927).