73923 (612294), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Їх авторами були гуртівники, стригальщики, об'їждчики коней, моряки і т. д. Професійні балади в більшості своїй напіванонімні. Їх друкарські варіанти підписані ініціалами або псевдонімами. «Балади буша» еволюціонували від фольклорного ліро-епічного твору до літературного.
На початку XIX століття на далекому австалійському континенті, що був колонією Великої Британії, з’являється література англійською мовою. Це в основному фольклор аборигенів, пов’язаний з ранньонародною суспільною організацією [18].
Початковий період австралійської літератури називається колоніальним. Перші письменники наслідували англійських літераторів XVIII-XIX століть Найрозповсюдженіші жанри – ода, пастораль, елегія, політ, сатира. Проза відображає страждання каторжників та досвід вільних поселенців. У Поезії Ч. Харпура, насиченій демократичними та свободолюбивими ідеями, з’являються національні риси. Г. Кендалл оспівував красу австралійської природи. А. Л. Гордон був засновником австралійської літературної балади.
На рубежі XIX—XX ст. закінчується колоніальний етап історії австралйської літератури. На основі національної та державної консолідації, яка призвела до об`єднання колоній у федерацію зі статусом домініона (1901), та росту національного самовизнання відбувається становлення саме австралійскої культури, що перемогла духовну та культурну залежність від метрополії. «Люди, розсіяні по обширній території, родом зі всіх куточків Британських островів і Європи, раптово побачили себе нацією, зі своїм характером і своєю історичною значимістю, — писав Венс Палмер в книзі нарисів „Легенда дев'яностих років“, — і свідомість цю збудили плідні творчі сили».
Національна література складалася в умовах соціальної активності народних мас, які вже в середині XIX ст. виступили з вимогами демократичних реформ [3, c. 8].
Був встановлений законом восьмигодинний робочий день — вперше в світі (1856 р.), введено загальне виборче право, наділені землею фермери, стала обов'язковою початкова освіта.
Рух за реформи та боротьба за національну незалежність перепліталися. Бойовий тредюніонізм 90-х років включав в свою програму позбавлення від влади англійського капіталу, а прихильників суверенної Австралії заманював образ демократії, очищеної від пороків Старого Світла.
Якщо міф про «щасливу Австралію», який вже друге століття залишається актуальним в історіографії і соціології, маскував природу суспільних відносин, то його породжували реальні переваги розвитку і завоювання молодої демократії. «Великі страйки» 90-х років в Австралії виявили, що вона страждає загальними хворобами для країн Заходу, хоча багато з радикалів і винили у всіх бідах заморських підприємців, продовжуючи вірити у винятковість австралійського шляху. Широкого поширення набули ідеї утопічного соціалізму.
Такий був соціальний грунт, який зумовив, з одного боку, переважаючий соціально-критичний і реалістичний характер нової літератури, її вірність національного життя і демократичну орієнтацію («про народ і для народу»), з іншої — її стійкі романтичні мотиви [8, c. 67].
Література, що формується, спиралася на накопичений нею в колоніальний період досвід естетичного освоєння австралійської дійсності і на художні традиції генетично споріднених культур, перш за все англійською і американською. Завдяки тісним зв'язкам з масовими народними рухами в австралійській літературі яскраво виявилися тенденції демократизації героя: головна роль відводилася рядовому трудівникові — стригалю, гуртівникові, фермерові, саме тому, хто весь час прагнув цього.
Колискою австралійської літератури став тижневик Сіднея «Буллетін», рупор національно-патріотичних, демократичних і республіканських ідей. Відкривали їй дорогу і робочі газети. У літературі, пов'язаній з цими виданнями, переважали злободенність, лаконічність, дохідливість [9, c. 24].
З англомовних літератур XIX ст. в Австралії знаходили відгук раніше всього твори, відмічені демократичним пафосом, шанобливим відношенням до трудівника-простолюдина, сатирою на елітарні домагання пануючих класів (Діккенс, Твен, Уїтмен), те, що безпосередньо перепліталося з австралійським досвідом (Брет Гарт), поетизувало прозу буднів, мужність і стійкість (Кіплінг).
Найважливіша роль тут належала і австралійському фольклору, де яскравіше, ніж в літературі колоніального періоду, проступили риси нації, що народжується.
Письменники, що групувалися навколо «Буллетіна», зверталися до жанрів, що мали фольклорні витоки, — до балади і короткої розповіді. Балада близька до пісенного фольклору сільських робочих і історій подвигів розбійників-бушрейнджеров; розповідь, подібно до американської, вбирала культуру усного оповідання, бувальщини і небилиць. І до балади, і до розповіді часто приєднується визначення «буш». Неосяжний буш, головне джерело багатств країни — шерсть, м'яса, пшениці, корисних копалини, був втіленням австралійського початку; «бушмен» являв собою справжнього австралійця [16, c. 345].
Твори власне художні, та видані в Австралії, можна перерахувати на пальцях. Переважання матеріальних інтересів над духовними, загальне прагнення багатства, перевага вузького практицизму впадали в очі.
Дослідження, зроблені в післявоєнний період австралійськими істориками та літературознавцями, а також вченими інших країн, зокрема американцем Дж. Наделем, автором книги «Колоніальна культура Австралії» (1957 р.), направлені на те, щоб визначити наше уявлення про австралійське колоніальне минуле, показати, що культурне життя колоній було все ж таки дещо багатшим, ніж вважають деякі історики, вичерпувати із забуття найдрібніші подробиці творчих праць [5, c. 7].
До 1850 р. виникли і школи, і бібліотеки, і перший университет— Сідней. Народилося на світ близько 170 газет, столичних та провінційних. Щоправда, більшість з них швидко зазнала поразки, але деякі дожили і до наших днів: «Сідней морнінг геральд», мельбурнський «Аргус», брисбенський «Кур'єр», пертська «Вест Остреліен». В кінці 40-х років випускалося близько десятка журналів різноманітного змісту, в яких друкувалися вірші та ліричні романи з продовженням, найчастіше англійські.
Рання австралійська проза була розрахована головним чином на європейського, англійського читача і покликана задовольняти його інтерес до життя на краю землі, «у антиподів». Перші романи, схожі на мемуари, та мемуари, прикрашені вигаданими епізодами, об'єднують дух «колоніального досвіду», знайомства з новою, нікому не відомою країною. Досвід цей проявлявся головним чином в двох формах: шлях каторжника, засланця, та шлях вільного поселенця [13, c. 329].
Першу половину XIX ст. Австралія, по суті, залишалася виправним будинком, обширною в'язницею.
Серед каторжників разом з професійними злодіями, грабіжниками і шахраями були тисячі людей, яких важко назвати злочинцями. Адже страта вважалася за крадіжку на суму в декілька шилінгів, і не одного бідняка – чергову жертву промислової революції та законів про бідних – суд засудив до семи, а то і до чотирнадцяти років каторги за вкрадений в хвилину відчаю коровай хліба або зайця, зацькованого в парку сквайра.
Каторга так чи інакше торкнулася майже кожного з австралійських письменників XIX ст. [2, c. 85].
І перші австралійські романи — «Квінтус Сервінтон» Генрі Сейвері і «Пригоди Ральфа Решлі» Джеймса Таккера — написані каторжниками і оповідають про їх сумну долю.
Генрі Сейвері (1791—1842), нащадок старовинного дворянського роду та журналіст, був арештований за фабрикацію фіктивних рахунків. Йому загрожувала шибениця, але смертний вирок замінили довічним посиланням. Сейвері — автор першої книги нарисів, виданої в Австралії, — «Відлюдник на Землі Ван Дімена». Нариси ці були написані під час п`ятнадцятимісячного перебування в хобартській борговій в'язниці та в 1829—1830 рр. друкувалися в хобартській газеті «Колоніел Таймі» під псевдонімом, оскільки каторжникам не дозволялося виступати у пресі [7, c. 43].
Сейвері мав на меті «повідомити данні про стан норовів та стану життя суспільства в колонії Земля Ван Дімена, виставити на заслужене осміяння деякі з пороків та чудасій, якими воно відрізняється, оглянути, як у відображенні, хороші якості». Персонажі або не мають імен, або названі вигаданими іменами. Проте жителі Хобарта впізнали себе. Проти видавця було збуджено судову справу, і йому довелося сплатити штраф. Все ж таки сатиричні домагання Сейвері серйозних підстав не мають. Він – прихильник губернатора, полковника Артура, цілком вірнопідданий, і дозволяє собі лише зачепити його супротивників – скватерів, установи Законодавчої ради, що добивалися, а також суддівських хижаків, особливо адвокатський стан, прокритикували порядок видачі ліцензій на прибуткові підприємства.
Сейвері завіряє майбутніх колоністів, що в Австралії їм не треба боятися насильства: право приватної власності охороняється належним чином, та система виправлення каторжників є досить плідною та дієвою [19].
Але виходило і безліч справжніх мемуарів каторжників – Джеймса Харі В, Ч. Козенса, Ю. Юргенсена.
«Пригоди Ральфа Решлі» - роман-життєпис. Стиль його видає турботу про книжкову гладкість і недосвідченість автора, що угрузає в подробицях і описах. Проте діалоги не позбавлені живого звучання. У тексті ми зустрінемо і латинь, і слова злодійського арго. Автор береться провести освіченого читача по сходинках, що ведуть до пекла злочинного світу [1, c. 56].
Прагнучи до цікавості, Таккер додає абсолютно вигадані епізоди до тих, що мали автобіографічну основу: Ральф тужить в полоні у бушрейнджеров; його усиновляє старійшина племені аборигенів; він рятує жінку з дитиною, залишену командою на напівзатонулому судні.
Ми переконалися, що для ранньої австралійської прози інформаційно-пізнавальна функція була найголовнішою; тому її твори понині зберігають значення історичних документів. У своєму прагненні повідомити європейського читача про те, яке життя поселенця на далекому континенті, письменники спиралися на традиції англійського просвітницького роману. Причому це стосується не тільки поведінки людини, початківця «від нуля» в оточенні невинної природи, але і зображення злочинного світу [10, c. 26].
«На честь ім'я літератури, — пише про австралійських письменників XIX ст. австралійський літературознавець Дж. Барнс, — вони запозичували відчуття і мову англійських письменників. Тому не дивно, що аж до кінця сторіччя найцікавіші та виразніші картини австралійського життя знайти можна в листах та щоденниках, де письменники мали справу з конкретною реальністю свого життя, не прагнучи створювати «літературу». Але ця конкретна реальність присутня і в ранніх романах через їх напівмемуарний, автобіографічний характер. У властивому їм автобіорафізмі закладена сила достовірності, суцільна обмеженість одиничного випадку [6, c. 43].
«Що таке Австралія? Величезна дика пустеля, де все на світі гине з голоду та спраги; є там одне чи два більш-менш путящі міста, в яких облагороджують свої справи іноземні спекулянти, та ще кілька скупчень розмаїтих халупок, що їх там містами називають, - також до послуг іноземним спекулянтам; а населяюь ту країну переважно миршаві вівці, а ще – дурні, що нидіють у містах, батракуючи та поневірячись по європейцях, а в буші животіють, як дикі собаки динго, та ще й ляпають язиком про «демократію», а самі здатні хіба що тільки на те, щоб напихати кишені тим лондонським жевжикам, які здебільшого напропале гуляють у Парижі... Гай-гай! Прокляття Австралії! – вівці, а австралійський бойовий поклик – «бе-е-е!» - саме так говорив про свій рідний край один з героїв славетного австралійського письменника Генрі Лоусона, подорожуючи в диліжансі по Новій Зеландії. Здавалося б, усе ясно: цей блудний син Австралії відцурався своєї батьківщини і тому поганить її чимдуж. Та ось погляд його натрапляє на дивне для Нової Зеландії дерево – пересаджений з п`ятого континенту евкаліпт. Австралієць жадібно вдихає аромат евкаліпта і весь ніби міняється. З пахощами евкаліптового листя до нього приходять спомини про Австралію, виникає туга за цим куточком землі. І виявляється, що прикипів він до батьківщини серцем. Тому на недбалу репліку пасажира-англійця про п`ятий контингент, австралієць войовничо озивається: «О, сто чортів!.. Та що ви, британці, про Австралію знаєте? Так чи інак – вона така сама самісінька, як і Англія – не гірша!» [13, c. 390].
В цій чудовій лоунсонівській зарисовці влучно схоплені риси австралійського національного характеру. Це відсутність показного милування рідним краєм, суворий і тверезий погляд на життя в країні, нещадне засудження всього того, що заважає її розвиткові. Та водночас це і щире вболівання за долю свого народу, мовчазна, але палка любов до рідної землі, глибокий патріотизм та переконання, що Австралія нічим не гірша за метропоію, що в молодої країни свій шлях і свої плани на майбутнє.
Саме ці риси прагнули втілити в своїх творах засновники національної австралійської літератури – новеліст та поет Генрі Лоусон і романіст Джозеф Ферфі, - які творили на рубежі ХІХ-ХХ ст. Вони прокладали шлях реалістичній демократчній літературі Австралії, що звільняється від сліпого наслідування англійської літератури і приходить до національної самобутності, обираючи своїми героями не заїжджих «благородних джентельменів», а простих трударів, чиїми руками зводились і зводяться міста, хто вирощує врожаї хліба й цукрової тростини, випасає худобу, доглядає овець, видобуває корисні копалини, валить ліс, плекає сади [6, c. 176].
Розквіт оповідної прози в Австралії припадає на 1930-ті роки, коли формується австралійський реалістичний соціальний роман, позначений багатством проблематики, різноманітністю художніх форм, цікавими й плідними пошуками та знахідками. Відмінна риса прогресивної австралійської літератури з перших кроків її існування – яскраво виражений демократизм, пильна увага до життя простих трудівників.
Після другої світової війни австралійська література й далі успішно розвивається, художньо осмислюючи нові явища в соціально-політичному і духовному житті Австралії та інших країн світу. Розширюється та урізноманітнюється її жанровий діапазон. У сучасній австралійській прозі зустрічаємо і роман-епопею, і повість, і новелу, і мікророман, і цікаві різновиди романів-автобіографій, документально-художніх творів тощо [18].
Проблематика сучасної австралійської прози засвідчує, що складному процесові її розвитку притаманні мінливість, сперечності, гострі ідеологічні зіткнення. Провідним художнім методом австралійської літератури в 1950-1960-і роки залишається реалізм, представники якого продовжують кращі традиції демократичної літератури попередніх десятидіть [3, c. 9].
Розділ 3. Представники становлення австралійської літератури
Австралійська балада, романтизуючи поселенця-піонера, несе в собі заряд національного самоствердження. Цей образ відмічений типово національними рисами, які переважають над всім індивідуальним. Для балади характерна розмовна інтонація, чіткий ритм (хореїчний і ямбічний вірш з дзвінкою кінцівкою, а нерідко і внутрішньою римою). Поети «Буллетіна» малювали і картини повсякденного життя, піднімали соціальні теми, писали політичні вірші.
3.1 Генрі Лоусон (1867—1922) та зародження австралійського оповідання (див. Додаток Б) [23].
Однією із значних фігур серед них був Генрі Лоусон (1867—1922), поетична спадщина якого вельми велика. За його життя вийшли збірки «Коли світ був широкий» (1896), «Вірші, популярні і гумористичні» (1900), «Коли я був королем» (1905) та ін. У поезії Лоусона виразно простежуються суперечності, властиві „соціалістові відчуття“, але спектр її не вичерпується політичною лірикою [9, c. 64].
Син норвезького моряка Петера Ларсена, що осів в Австралії в період «золотої лихоманки» 1860-х рр. і що змінив своє прізвище на англійський лад. Ще в школі Лоусон почав писати вірші, а в 1887 р. вірш «Пісня республіки» з'явилося у пресі; незабаром побачили світло ще інші його поетичні твори, а також розповіді. Літературну діяльність письменник вимушений був поєднувати з трудовою, змінивши в різних напрямках безліч професій. Творчість Лоусона досягла розквіту в 1890-х – початку 1900-х рр. – часі гострих соціальних конфліктів, що виплеснулися назовні. За першою книгою «Розповіді в прозі та віршах» (1894), послідували поетична збірка «В дні, коли світ був широкий» (1896), книги розповідей «Поки кипить казанок» (1896), «По дорогах і за огорожами» (1900), збірка віршів і розповідей «Діти буша» (1902). У себе на батьківщині Лоусон завоював популярність перш за все як поет-демократ. У його віршах просто і виразно мовилося про те, що турбувало міських бідняків і мешканців сільської Австралії, чиє життя він знав «з перших розповідей»; багато його творів тих років пройнято революційним пафосом [10, c. 239].
Проте світову популярність принесли Лоусону саме розповіді, що склалися в свого роду сагу про Австралію і в той же час наповнені глибоким загальнолюдським змістом. Віра в духовні можливості людини, через товариську солідарність не покидала письменника, тому його розповіді, що мають нерідко трагічну кінцівку, не залишають враження безнадійності. Чуйність, великодушність, готовність допомогти в біді, глузливий гумор — ці якості лоусоновских героїв, простих австралійців, допомагають їм переносити життєві знегоди.
Разом з тим тональність творів письменника з роками мінялася, про що свідчать книги «Коли я був королем та інші вірші» (1905), «Вершники на горизонті та інші вірші» (1910), книга розповідей «Трикутники життя» (1913), нарешті останнє прижиттєве видання — «Вибрані вірші» (1918). «Бурхливі дев'яності», що живили творчість Лоусона, пішли в минуле, понісши з собою багато надій; позначилися і сімейні нелади, постійна потреба, незборима тяга до спиртного. В останніх віршах відчувається втома людини, що видихалася в безплідній боротьбі з людськими і соціальними пороками. Сентиментальність, що знімалася раніше гумором, охоче допускається їм тепер в прозу. Але писати Лоусон продовжував до кінця днів — його життя обірвалося у момент роботи над новим віршем [9, c. 45].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
