72668 ("Історія русів" - яскравий твір барокової літератури), страница 4

Той історичний синтез, що справді подає з національного погляду суцільну картину української Історії, належить уже до побарокової епохи: це славнозвісна "Історія Русів", яка доводить виклад до 1769 р. Хоч передмова до "Історії" зве її "Літописом", який вівся з старих часів, але цілком ясно, що це є твір не стільки історичний, скільки національно-політичний та літературний. Автором її в старі часи вважали Г. Кониського, який нібито передав її Гр. Полетиці; пізніше - самого Полетику, але постав цей твір, треба думати, уже на початку 19 ст. з ініціативи українських патріотів, що використали барокову історичну традицію, щоб обґрунтувати політичні вимоги українців до російського уряду. Автор "Історії Русів" послідовно розвиває думку, що її намічено вже в попередній українській історичній літературі, а саме: політично-національна та культурна історія України має свою власну традицію з найстаріших часів. З цього погляду освітлено і литовський та польський періоди української історії: можна сказати, що де в чому національна інтуїція автора привела його до правильного зрозуміння історичного минулого. Центральними постатями української історії є для автора Хмельницький та Мазепа (хоча й про останнього він говорить дуже обережно). Свої політичні думки та ідеали автор укладає в промови (напр., Хмельницького та Полуботка), листи; (Наливайка чи Дорошенка), відозви (Мазепи), суди чужинців про Україну та українців (Ґустав Адольф, Карл XII). У таких місцях автор виявляє себе письменником чималої виражальної сили, а в епічних частинах подає приклади свого вміння оповідати. Головним завданням історичного оповідання є тут зобразити національний та релігійний гніт поляків, а потім - Москви. Не знати, чи недостатньою обробкою, чи бажанням автора викликати в читача враження, що твір його справжній "літопис", слід пояснити недостатню скомпонованість цілого, так що окремі, почасти неважливі епізоди, залишилися без певного зв’язку з цілим. Мова "Історії Русів" вже на роздоріжжі між російською літературною та українською: українські елементи - випадкові. Твір можна мовно прилучити до "української школи" в російській літературі, вершком розвитку якої була пізніше творчість Гоголя. Зв’язки з стилістикою барокової української історіографії тут досить сильні, але стиль загалом наближається до "класицизму".

Щодо національної вартості барокової літератури, то, розуміється, вона не прийшла до вживання народної мови; але літературна мова не мусить бути обов’язково близькою до народної, і бароко йшло певним можливим шляхом розвитку, якого непридатність виявилася лише в кінці 18 сторіччя, коли з меж народної єдності помалу почали виходити вищі верстви українського народу, а політичний гніт вимагав "радикального" критерію народної свідомості: таким радикальним критерієм і стала народна мова. Тим часом у 17 - 18 ст. такого критерію ще не було треба. Але було б треба, як у кожній мові, певної нормалізації мовностильової та орфографічної.

Найбільш промовисте свідчення того, як вживалися етноніми “Русь" та “Москва" вже в післякозацьку добу, дає нам автор “Історії Русів". Цей твір, який назвали “Поемою вільного народу", був написаний десь не раніше другої половини XVIII ст. і не пізніше першої чверті XIX ст.

“Історію Русів" було створено в 90-х роках ХVІІІ - 10-х роках ХІХ ст. у контексті поставання питання про відродження самобутності української нації та культури, тому вона виконувала функції:

а) збереження генетичної пам’яті;

б) відтворення самобутності й родоводу русів від створення світу до Київської Русі та сучасних авторові часів;

в) відродження протистояння тиранії та асиміляторській політиці держав, що поглинули Малу Русь.

У той же час розповсюдження “Історії Русів" у списках ставилося в залежність від ступеня вільнодумства, викорінювати яке повинна була цензура, тобто побутування в списках протягом довгого часу було ознакою, яка виокремлювала “Історію Русів" як текст від нетекстів.

Ми приходимо до висновку, що в ієрархії текстів культури українського народу “Історія Русів" поруч із “Повістю врем’яних літ" і “Словом о полку Ігоревім..." займає чи не найвищий щабель, тому що має надзвичайно високий показник цінності й істини, так само, як Біблія для християнської, а Коран для мусульманської культури. Тому образно можна сказати, що “Історія Русів" є духовною Біблією українського народу. “Створена на межі двох століть - XVIII cт., повного збройної й політичної боротьби за українську державність, і XIX, коли творилися нові національно-культурні підвалини майбутнього державного відродження України" (О. Оглоблин), - “Історія Русів" як метаоповідь визначає створення цих підвалин, власне, вона й була, тією основою, на якій зростав подальший національно-культурний та національно-визвольний рух України.

2.2 "Історія русів" - яскравий твір барокової літератури

Позиція автора полягає в тому, що він вважає, що руси з’явилися одночасно з іншими слов’янськими народами, зокрема, що вони є таким же давнім народом, як поляки та росіяни. Оскільки за весь час свого існування руси на своїй землі змушені були постійно виборювати свободу й незалежність, і тому майже не залишилося відомостей про їхню історію, а оточуючі їх народи або привласнили собі їхню давню історію, або спотворювали дійсність, описуючи їхні державні змагання, то виникає потреба відновити справжню історію русів та відокремити її від історій інших слов’янських народів з метою з’ясування їхнього геополітичного положення, реконструкції тяглості їхньої історії від найдавніших часів.

Крім того, автор ставить собі за мету дати гідну, без перекручень, і справедливу оцінку подвигів і героїчності русів, проявлених ними під час державних змагань. Така авторська позиція є суголосною до барокової поетики, яка є передумовою для побудови нової системи бачення та оцінки дійсності, а також є показником національного відродження русів. Ставлячи перед собою завдання гідно описати державницькі змагання русів, автор невипадково дотримується барокової поетики для оформлення змісту свого тексту. XVII-XVIII ст. - час панування Бароко в Україні. Українські митці віддали бароковій культурі стільки душі й розуму, що досягли настільки вражаючих результатів саме в бароковій філософії, поезії, архітектурі, живописі, історіографії, що з часом поняття бароковості стало ледве не синонімом “українськості” в мистецтві. Отже, патріотична позиція й завдання, які поставив перед собою автор, зумовили як патріотичний зміст, так і патріотичну форму його мистецького тексту.

Актуалізуючи той факт, що “Історія Русів" написана в традиції києво-могилянської поетико-риторичної школи, автор означував в такий спосіб координати системи бачення світу, оскільки вона зумовлюється саме цією традицією. Перш ніж сприймати власне текст “Історії Русів", реципієнт ознайомлюється з ціннісними критеріями створюваного світу:

1) в центрі уваги постає людина з її вчинками й переживаннями, яка оцінюється за її моральними якостями, духовною повноцінністю, за мірою дотримання загальнолюдських цінностей в своєму діяльному житті, за мірою добра чи зла, яке вона несе у світ;

2) оцінюванню підлягатимуть люди, які є представниками всієї нації або певної її верстви, тобто ті особи, діяльність яких оминути увагою неможливо, оскільки вони перебувають в центрі історичних подій, тому що є обранцями народу, долі чи випадку;

3) оскільки в самій назві оголошено, що має йтися про історію народу, то увага приділятиметься тим його представникам, які знаходяться при владі, чи домагаються її, тим, хто є гарантом “прав і вольностей народу", тим, під чиїм проводом народ переживає свої кращі й гірші часи, від чиїх вчинків залежить народне процвітання чи убоге животіння, рух до поступу чи до винищення нації, тому оцінюється саме їхній внесок до історичного національного розвою;

4) людина оцінюватиметься за найвищою шкалою цінностей: чи гідна вона вічної пам’яті, чи приречена на довічне прокляття;

5) світ постає у вигляді театральної сцени, людина в ньому змушена завжди обирати між Добром і Злом.

В “Історії Русів", на наш погляд, протиставляються два шари світового порядку - міфологічний та історичний. Що стосується першого, то в його межах всі явища світу поділяються на такі, які одного разу відбулися і вже не можуть зникнути, оскільки входять до конструкції світу. Кожне здійснене “перше діяння” вписується до Світової Книги. Образ Світової Книги представлений в тексті “Історії Русів" імпліцитно, хоч один раз, на самому початку, автор звертається до нього з приводу написання “Повісті врем’яних літ”, коли говорить, що ця “Повість..." взята “ізъ книгъ Священныхъ библій". Саме в цих “Священныхъ библіяхъ” було записано генеалогію “народа Слов’янського” (від легендарного Афета, Ноєвого сина, його онука, “Росса Князя", та потомка Росса - “Князя Славена”), який переселився з Азії після легендарного змішення мов і народів (“Вавілонськаго языковъ смешенія”); окреслюється географічний простір, який зайняли слов’яни “... отъ горъ поясныхъ или Рифейскихъ и от моря Каспійскаго на ВостокЂ, до рЂки Вислы и моря Варяжскаго на ЗападЂ, и Чернаго моря и рЂки Дуная отъ Полудни, до СЂвернаго океана и Балтійскаго моря на СЂверЂ".

Це діяння поновлюється й відтворюється в руській історії за часів Петра Конашевича Сагайдачного. Але, звичайно, найбільшою і найповнішою мірою поновлює Володимирову справу Богдан Хмельницький. Події визвольної війни українського народу 1648-1654 років під його проводом подані в “Історії Русів" як сюжетний епіцентр.

Антитетична побудова часопростору “Історії Русів", доводиться, що простір створеної автором світобудови щодо русів поділяється на свій і чужий. Своїм простором є земля споконвічно ними заселена, а увесь інший світ є чужим. Але в межах чужого простору теж виокремлюється чужий “свій" і чужий “чужий". Коливання між “свій”/“чужий" в означуванні чужого простору залежить від мінливості світу, від часу й обставин, які впливають на вибір тієї чи іншої ознаки, а час та обставини залежать від діяльності людей, які наділені як державною владою, так і силою, що полягає в могутності маси, в могутності народного спротиву чи підтримки.

Так само неоднорідним є простір, який визначається як свій. Обстоюючи інтереси вільної та незалежної нації і держави русів, автор також представляє розділення їхнього простору на “свій" і “чужий". До “свого” належать всі, хто сприяє відновленню створеної Володимиром єдиної християнської Русі. У своєму “чужим” є простір зрадливої шляхти й духовенства, які пристають до уніатства. Цікаво, що як перші, так і другі обирають цей шлях виключно з корисливих інтересів. Адже, приймаючи унію, єпископи й монастирі отримували села з їхніми жителями, а “Біле Священство” по п’ятнадцать домів “в послушаніе или рабство" з їхніх парафіян. Так само й “Чиновне Шляхетство Малоросійське" замість того, щоб стати на оборону своєї Вітчизни й організувати народ на праведну боротьбу, не могло знести, що поляки позбавили його маєтностей та чинів і зрадило свій народ, відступившись від нього, дбаючи тільки про повернення своїх багатств та посад шляхом навернення в унію та ополячення.

Отже, світовий порядок в “Історії Русів" поділяється на два шари - міфологічний та історичний. В межах першого всі явища світу подано як такі, що одного разу відбулися і вже не можуть зникнути, оскільки входять до конструкції світобудови. Вчинки ж нащадків відновлюють “перші діяння” міфологічного шару світобудови й у такий спосіб переключають їх до історичного часового плану. Під час сприйняття тексту міфологічний шар накладається на історичний, що призводить до породження додаткових смислів.

Визначення самобутності руського народу й місця його історії в історії світовій є складовою домінантного коду “Історії Русів", тому простір створеної автором світобудови щодо русів поділяється на свій і чужий простори, які розподібнюються за тим самим принципом, тому в межах і чужого, і свого простору існує як “свій", так і “чужий".

В авторській системі бачення світу, зумовленій києво-могилянською поетико-риторичною бароковою традицією, за принципом відображення подано ідею про Боже правосуддя, яке наглядає за справами людськими, ця ідея знаходить втілення у центральному персонажі “Історії Русів" - образі Богдана Хмельницького.

В “Історії Русів" навколишній світ театралізовано, події сприймаються як театральне дійство, видовище, часом трагічне, часом трагікомічне, переважною більшістю жахливе, жорстоке. Автор дивиться на світ як на театр, на сцені якого люди приречені обирати між Добром і Злом, між Честю та Безчестям, між Людяністю й Жорстокістю. Взаємовіддзеркалюються персонажі, події, ідеї, Добро і Зло, Боже правосуддя, певні деталі, які як зерна проростають і поєднують між собою різні частини тексту. Тобто, через енантіоморфізм співвідносяться структурні частини тексту, що призводить до породження нових смислів, певних інтонацій та тональностей, які збагачують мистецький текст додатковими значеннями.

Як театральне дійство подаються козацькі битви, розповідаючи про які автор означує “декорації”, дійових осіб, детально описує “сценічний” рух та озвучує його. Авторський текст, так само, як і сама історія русів, надзвичайно багатий на опис баталій, козацьких битв із завойовниками. Причому всі вони подаються театралізовано, звеличено-піднесено, оскільки ведуться майже завжди з однієї причини: обороняючи свою землю.

Зовсім інша тональність проймає авторську розповідь про військові дії козаків, коли вони відстоюють чужі інтереси, тобто б’ються з супротивником не задля того, щоб оборонити свою землю, а тому, що цього вимагають домовленості з союзниками про взаємодопомогу у військових справах. Можна відзначити різну тональність авторського викладу, яка зумовлюється ставленням автора до зображуваних подій.