64306 (Етноботанічні характеристики рідкісних видів рослин флори Чернігівщини), страница 3

У Шварцвальді (Німеччина) є велике красиве озеро — Муммельзеє — від стародавнього німецького слова «diе Mummel»— німфа, якими воно нібито заселене.

Народне повір'я стверджує, що ті німфи ховаються тут у квітах і на лататті разом із крихітними ельфами, для яких ці квіти — човники або ж кораблики. Опівночі німфи починають водити хороводи і знаджують за собою людей, котрі проходять у цей час мимо озера. Особливо пожвавленими й веселими бувають ці хороводи місячної ночі. І горе тому сміливцю, котрий надумав би зірвати на озері лілею о цій порі. Німфи, що охороняють квіти, хапають його й тягнуть на глибину, і якщо навіть йому вдається вирватися з їхніх рук, все одно горе його висушить.

Це повір'я дуже образно передано німецьким поетом Шрейбером у вірші «Dіе Мummelsee» («Русалчине озеро»):

(Високо на горі, порослій ялинами, лежить гарне озеро, й на озері тому плаває біла, мов сніг, лілея. Одного разу приходить до цього озера пастушок із горіховою палицею в руках і каже: «Хоч би там що, а я хочу цю чудесну лілею собі добути». Він уже благополучно притягнув її до берега, порослого осокою, як раптом з води з'являється біла рука. Вона занурює лілею углибину, в підводне царство, й кличе: «Підем зі мною, милий, я відкрию тобі багато великих таємниць. На дні глибоко у землю вросла корінням лілея, котра тобі так подобається. Я зірву її й віддам, якщо ти послухаєш мене». Тоді юнака охоплює жах. Він тікає від озера, але ніяк не може забути білої, мов сніг, лілеї. І блукає з того часу серед гір з невимовним горем в душі, й ніхто не може сказати, куди він дівся).

У слов'янській міфології всі оці муммель, німфи та нікси замінені русалками, котрі, з'являючись іноді і в німецьких легендах, виступають, одначе, у другорядних ролях — підлеглими нікс, їхніми рабинями.

Про наших русалок відомий збирач українських переказів Маркевич розповідає так: «Русалки — це водяні красуні; вони бліді, але риси їхні виразні, стан чарівний, коса — нижче колін. Вночі при місяці вони виходять на береги озер, річок і струмків, оголені, у вінках з осоки й гілок.

Чорні коси, розплітаючись,

З голих пліч стікають пріч

І щезають, вигинаючись,

Вслід за хвилями у ніч.

Груди діви пристрасть гріє,—

Перед ними ніч зітхне,

Хвиля раптом сторопіє

Й тихо-тихо омине...

Ось русалки вийшли на берег, сіли на траву, розчісують коси. Ось уже водять хоровод. Іноді вони щезають серед кущів, у траві. Найчастіше їх викликає з води вечірня зоря. Коли сільські дівчата йдуть на річку по воду, русалки, затаївшись, чигають на них. Біда необережній, котра забула прихопити з собою полину, це зілля — оберіг у таких випадках. Русалки кидаються на дівчину, лоскочуть її до смерті й тягнуть за собою в річку. Те саме чекає й хлопця, котрий не запасся полином або захопився красою русалки».

Русалки живуть у підводних кришталевих хоромах, викладених із мушлі, дрібних черепашок, де сяють перли, яхонти, срібло й корали. Поряд, на устеленому різнокольоровими камінчиками дні, жебонять смарагдові джерела. Сонце просвічує крізь воду у ці оселі, а місяць та зорі викликають русалок на берег.

Ці русалки іноді перетворюються також на наші водяні лілеї. Послухаємо давньонімецьку легенду, що наводить Балабанова у статі «Тюрінгія в картинах».

«Одним із найпрекрасніших ландшафтів Тюрінгського лісу в Німеччині,— розповідає вона,— як відомо, вважається Шварцталь, де на величезній скелі височить замок Шварцбург. Цей замок реставровано у XVIII столітті, оскільки старий згорів дотла. Легенда розповідає, що у старому ставу побіля замку жила-була кількасот літ тому одна презлюща німфа-нікса, якій служили дві чарівні молоді русалки.

Частенько русалки виходили з води подивитися на різні святкування в замку. І ось одного разу на них звернули увагу два лицарі. Незабаром русалки покохали тих лицарів й готові були полишити води й іти за ними будь-куди. Але стара нікса запідозрила русалок у стосунках із мешканцями замку й вирішила підстерегти їх. За допомогою чарів вона перевела стрілки на усіх годинниках замку, а русалки могли перебувати на березі лише від заходу сонця до півночі. Опівночі завжди мали повертатися в воду.

Весело гомоніли наші молоді русалки в лицарській залі, не передчуваючи біди. На великому годинникові замку пробило одинадцяту, до півночі залишалась ціла година, а між іншим, церковний годинник Шварцбурга пробив північ — те ж саме сповістив і сторож.

Бідолашні русалки кинулись до ставу. Побігли за ними й лицарі, та не встигли врятувати їх. Коли юнаки добігли до ставу, то на тому місці, де хвилину тому миготіли білі сукні русалок,— піднімались із води дві білі лілеї: зла нікса перетворила русалок на квіти.

Довго квітли ті лілеї, довго оплакували лицарі своїх коханих, але до осені зав'яли квіти, а лицарі вирушили до Святої Землі й не повернулись.

Ставок після того почав висихати й незабаром не вистачило води в ньому навіть для злої нікси — задихнулась вона в тому болоті. Тепер той ставок зовсім висох, він не наповнюється водою ні восени, ні весною...»

Згідно з іншою гарною італійською легендою, котру розповів Амфітеатров, лілеї — то діти італійської красуні графині Мелінди, затягнуті у баговиння болотним царем.

За цією легендою, болотний цар, котрий жив у болотах Мареми, був такий бридкий, що ніхто ні з земних дівчат, ані з чарівних фей не хотів вийти за нього заміж.

Чорний, брудний, зліплений із болота, увесь обплутаний водоростями, він був бридким чудовиськом.

Очі його ледь-ледь блимали, немов гнилі світляки. Замість вух — дві порожні мушлі слимаків, а замість ніг у нього — жаб'ячі лапи.

І ось це чудовисько надумало здобути собі дружину. Але як це зробити? Де знайти таку дівчину, до того ж, красиву, як йому хотілося, котра погодилася б на це?

Думав, думав і вирішив здобути її хитрощами.

Якось він дізнався, що край його болотяних володінь мешкає красуня, золотокоса Мелінда, дочка однієї старої графині. Він вирішив затягнути її до себе й підкорити силою.

Потрібен був лиш випадок, і цей випадок не забарився.

Одна із служниць молодої графині, йдучи повз болото, побачила раптом дивні жовті квіти-глечики й побігла сповістити про це своїй господині.

Мелінда, яка дуже любила квіти, вирішила глянути на них, спустилася з гори, де стояв їхній замок, до самої трясовини і, справді, була так вражена жовтими глечиками, що їй захотілося їх дістати.

Але квіти росли далеченько від твердого берега, й Мелінда ніяк не могла дотягнутися до них рукою,

У відчаї вона ходила берегом і все міркувала, як до них дістатися.

І тут побачила край берега підгнилий, зчорнілий пень й вирішила на нього перебратись.

Стрибнувши, мов коза, вона ступила на нього ногою і вже потягнулась до квітки, щоб зірвати її, але раптом пень ожив, схопив її у свої обійми й потягнув на дно.

Виявилось, що то був сам болотний цар, котрий незрушно лежав на поверхні, очікуючи.

Служниця, побачивши загибель своєї пані, розгубилась, кинулася до замку й сповістила стару графиню про нещастя. Але та вже нічим не могла допомогти своїй дочці.

Приголомшена горем, мати щодня ходила на берег цього проклятого болота й лила гіркі сльози, очікуючи, може, станеться якесь диво.

І раптом, якось восени, перед відльотом птахів на південь, до неї підійшов лелека й, на превеликий подив, промовив людським голосом:

— Не побивайся так, графине. Дочка твоя жива. Її викрав болотний цар — володар цієї мареми. Якщо хочеш одержати про неї вісточку, піди до ворожбита, котрий мешкає на цьому ж болоті. Він знає все й розповість тобі.

Графиня послухала, розпитала гарненько, де той ворожбит живе, і, прихопивши із собою чимало золота, прийшла до нього й попросила допомогти.

Чарівник, узявши золото, подумав і сказав: гаразд, викликай свою дочку дев'ять зір ранкових і дев'ять зір вечірніх — по дев'ять разів на тому місці, де вона втопилась. Якщо дівчина іще не стала дружиною болотного царя, він мусить її відпустити.

І ось графиня кличе дочку дев'ять ранкових і дев'ять вечірніх зір, а коли завершила, почула раптом голос із болота:

«Пізно кличеш мене, мамо. Я вже дружина царя болотного й приречена бути його рабинею. Розмовляю з тобою востаннє. Незабаром зима, і ми з чоловіком задрімаємо на багнистому ложі до наступної весни. Улітку ж я дам про себе знати, що я жива і пам'ятаю про тебе».

Минула зима, весна, настало літо.

З болем у серці вирушила графиня на прокляте болото: чи не побачить, чи не почує обіцяну дочкою звістку.

Стояла-стояла, дивилась-дивилась і раптом помітила на поверхні води, серед чистого болотця, чудесну білу лілею, що піднялась на довгому стеблі. Розглядаючи її блискучі, мов атлас, чисті пелюстки, ледь підрум'янені, немов проміння ранкової зорі, нещасна графиня впізнала колір обличчя своєї дочки, а численні золотисті тичинки, що заповнили серединку квітки, нагадували волосся Мелінди.

І зрозуміла графиня: перед нею її внучка — дитя союзу Мелінди з болотним царем.

З того часу, протягом багатьох років, устеляла Мелінда трясовину цілим килимом білих лілей, сповіщаючи усім: вона жива і, вічно юна й прекрасна, царює над болотом.

І щороку, щодня, як тільки могла, стара графиня до самої смерті ходила на болото, милувалась квітами — своїми внучками, втішала себе думкою: якщо й немає більше її коханої дочки на білому світі, то у глибині вод свого болотного царства вона, усе ж таки, жива й здорова...

Чарівність лілеї визнають не лише європейці, про неї виникло чимало легенд і в інших народів.

Серед них — особливо поетична легенда північноамериканських індіанців, котрі стверджують, що водяна лілея утворилася з іскор, що впали з Полярної й вечірньої зір у той час, коли вони зіштовхнулись у суперечці за право володіння стрілою, котру в хвилину смерті пустив у небо великий індіанський вождь.

Лілея, або квітка русалки, як її часто раніше називали, з давніх-давен була предметом схиляння та обожнювання серед північно-західних німців, а особливо — фризів та зеландців. Вони називали лілею лебединою квіткою й так високо шанували, що, помістивши сім квіток у своєму гербі, вважали себе під таким символом непереможними. У пісні гудрунів згадується, що на синьому прапорі короля Гервіга фон-Зеєвена майорять лебедині квіти. Ці квіти збереглися й досі на фризькому прапорі і в гербі провінції Гронінген. Усю рослину фризи ще називають «Ротре», а її листя з квіткою — морським листям.

За середньовіччя білу квітку лілеї вважали символом чистоти й цнотливості, і тому насіння квітки застосовувалось як засіб, що стримує плотську жагу. Саме для цього його тримали майже у всіх монастирях для молодих монахинь та монахів. Особливо ж не обходились без нього відлюдники-анахорети, які хотіли умертвити свою плоть. Одначе, за найновішими дослідженнями, приписувані цьому насінню властивості не підтвердились.

Насінням лілеї користувались співаки для зміцнення голосу. Його вважали засобом від корчів та запамдрочення, а кореневище — для збудження апетиту. Причому лікувалися не стільки вживаючи всередину, як підвішуючи над ліжком хворого. Виготовляли ліки дуже обережно: зривали рослину пізнього вечора, сушили в тіні з північного боку приміщення й неодмінно підвішували, але не розкладали, інакше ліки не сприймуться страждальником і не виженуть з нього хвороби.

І взагалі, збирати квіти лілеї для лікування потрібно було зовсім інакше, аніж будь-які інші: зривати лише у певний час, затулити вуха й попередньо звернутися до них з привітними словами. Вчинивши так, слід було зненацька простягнути руку й зірвати квітку. Відрізати заборонялося, оскільки стебло почне стікати кров'ю, а того, хто відрізав, переслідуватимуть важкі сновидіння або ж, обурені його вчинком, водяні духи втягнуть порушника у свої володіння.

Квіти білих лілей не можна було приносити додому — це загрожувало загибеллю всієї домашньої худоби.

Містичну й лікувальну славу мала лілея й серед слов'ян, а в закаспійських краях їй і досі приписують такі властивості.

Таємниче значення квітки вміщено в її російській назві — «одо-лень». За твердженням Афанасьева («Погляди слов'ян на природу»), вона походить від слова «одолевать»— а саме: перемагати нечисту силу й недугу. «Кто найдет одолень-траву,— зазначається в одному народному травникові,— тот вельми талант себе обрящет».

Відваром такої здолай-трави лікували зубний біль й отруєння, крім того, він вважався любовним напоєм, здатним пробуджувати ніжні почуття в серцях жорстоких красунь. Із кореневищем квітки пастухи обходили поле, щоб худоба не пропала.

Давні слов'яни вважали її важливим оберегом під час подорожей. Кожен, хто вирушав на чужину (особливо торгова людина), повинен був, за твердженням того ж таки Афанасьева, запастися цією травою, оскільки з нею — «хоч куди піде — багато добра надбає». І ось, вирушаючи в далеку дорогу, обережні люди убезпечували себе закляттям: «їду я у чистому полі, а в чистому полі росте здолай-трава. Здо-лай-траво! Не я тебе поливав, не я тебе породив; породила тебе мати — сира земля, поливали тебе діви простоволосі, баби закушкані. Здолай-траво! Переможи ти злих людей: лихого б на нас не думали, поганого не замишляли, віджени чародія і ябеду. Здолай-траво! Подолай мені гори високі, доли низькі, озера сині, береги круті, ліси темні, пні та колоди!.. Збережу тебе я, здолай-траво, біля серця палкого на усьому шляху і по всій доріженьці».

Таку ж пошану мали до цієї рослини і давні серби. Про що свідчить їхня пісня:

«Якби знала баба,