60039 (Французьке просвітництво XVIII століття), страница 4

2.3 Сентименталізм

Сентименталізм (фр.sentimentaliste, від setiment – почуття, чутливість) напрям у європейській літературі другої половини XVIII – поч. XIX століття, що розвивався як утвердження чуттєвої стихії в художній творчості, на противагу жорстким, раціональним нормам класицизму, властивому добі раннього Просвітництва культу абсолютного розуму.

Цей напрям здобув свою назву від твору англійського письменника Л.Стерна «Сентиментальна подорож» 1768 року і поширився в різних жанрах – у повістях, романах, мелодрамах. Сентименталізму притаманні такі риси, як увага до внутрішнього світу людини, возвеличення почуттів, підкреслене емоційне начало, апологія задушевності, простота й природність. Тогочасне письменство відкрило здатність простої людини до глибоких пристрастей і переживань. Життя людського серця становило головний об’єкт зображання сентименталістів. Мистецтво їх відзначалося глибоким демократизмом. Вони проголосили цінність людської особистості незалежно від її соціального стану, і ця цінність визначалася передусім поривами душі, природністю й щирістю почуттів. Увага до внутрішнього життя людини зумовила посилення психологічного, суб’єктивного начала в літературі.[24. 137 C.]

Філософським підґрунтям сентименталізму став руссоїзм. Ж.-Ж. Руссо відстоював право мистецтва на зображення почуттів. Він утверджував багато людської особистості, невичерпне розмаїття її пристрастей. Абсолютизації розуму в класицизмі Вольтера і Монтеск’є митець протиставив інший абсолют – серце. Саме цей абсолют, на його думку, визначає духовне і соціальне життя людини, скеровує її вчинки і відкриває шлях до пізнання істинного й прекрасного. Руссо пропонував письменникам зображувати звичайну просту людину, працьовиту, доброчесну й моральну.

Якщо у просвітницькому реалізмі переважав соціальний аналіз, то сентименталісти глибоко досліджували почуття людини. Представники даного напрямку покладали великі надії на внутрішні можливості особистості в процесі перетворення життя. А для того щоб розкрити цей духовний потенціал, потрібно «виховати серце» і збудити душу людини, сповнити її високими пориваннями шляхом повернення до природи. Виховання почуттів безпосередньо пов’язувалось з протистоянням негативному впливу середовища. У творах сентименталістів знайшла відображення висока культура почуттів, благородство людської натури, краса духовного життя особистості.[2, 252 C.]

Найвідомішим представником сентименталізму і засновником течії руссоїзму став Жан-Жак Руссо (1712 –1778рр.). Його погляди розходились з ідеями інших представників епохи і часто приймали форму відкритого конфлікту. Вольтер насміхався над демократичними ідеями Руссо. Руссо в свою чергу засуджував Вольтера за поступки аристократам. Ж.-Ж.Руссо не визнавав матеріалізму енциклопедистів, раціоналізму Вольтера і Дідро, протиставляючи ним почуття. В той час як більшість просвітителів бачило в театрі кафедру і трибуну, Руссо звинувачував театр у падінні моралі, саме через це він посварився з Д’аламбером і відмовився брати участь в «Енциклопедії». Релігійність Руссо входила у конфлікт з атеїзмом Дідро. Але в перспективі історії Руссо – соратник Вольтера і Дідро.

У своїх творах Жан-Жак Руссо виступає з позиції соціальних низів, недарма він був зв’язаний з Женевою і гордився своїм простим походженням. Він піддає критиці прогрес людської цивілізації, тому що цей прогрес не полегшив долі народу, не ліквідував його бідність. Ріст торгівлі та ремесла, розвиток науки і мистецтв не лише не укріпили позиції моралі і великодушшя, а навпаки, посилили експлуатацію простого люду, допомагали розвиватися корисливості, брехні, зіпсували мораль. Моральна деградація суспільства має своєю причиною, як стверджує Руссо, нерівність людей в суспільстві. Саме в майновій нерівності, в існуванні багатства і бідності, у встановленні приватної власності бачить він джерело розкоші, зніженості з однієї сторони, джерело потреби, безправ’я, рабства, тиранії – з іншої. Виступаючи проти соціального гноблення і рабства, Руссо висуває ідею демократичної конституції суспільства, його республіканської організації. Якщо просвітителі першого етапу, Монтеск’є і Вольтер, не були послідовними в боротьбі з феодальним ладом, обмежуючись концепцією просвітницького абсолютизму, то Руссо вірить лише в колективну мудрість народу, визнає законною боротьбу народних мас проти королів, оголошує рівність громадян перед законом, основою суспільства вважає суверенність народу, якому повинна належати і виконавча, і законодавча влади. Руссо вважає, що держава створена людьми, а не Богом, як заявляють прихильники теократичної теорії. Люди свідомо заключають між собою «суспільний договір», утверджуючи демократичну владу і повертаючи тим самим народу природну свободу і права, які були забрані в нього керуючим прошарком.

Демократизм, ненависть до знатних і багатих, до суспільної нерівності визначають естетику Руссо, направлену проти мистецтва, яку культивує лише насолоду та ігнорує моральний ідеал. Руссо не випадково в «Листі до Д'Аламбера» розглядає театр як силу, яка розбещує суспільство, тому що рахує аморальною саму ідею театру як повторення і наслідування життя і відтворення його почуттів і прорахунків. Він взагалі з підозрою ставиться до мистецтва, тому що бачить в ньому засіб зміцнення позицій феодального ладу і абсолютної монархії. Виключення він робить лише для музики, якою цікавиться в молоді роки.[16, 137 C.]

Руссо приділяє немало місця в своїй творчості питанням вихованням, присвячуючи ним цілу книгу – роман-трактат «Еміль» (1702р.). Виховання покликане допомагати людині розвинути закладені в ній основи здоров'я і моральності. Він відхиляє всяке насильство над природою і особистістю. Вихователь повинен прищеплювати дитині почуття співпереживання, м’якості, людяності, прибирати в нього риси тирана і деспота. Разом з тим, в книзі «Еміль» вміщено «Сповідь савойського Сікарія» - проповідь природної релігії, не обмеженої церковними догмами. Руссо був підданий переслідуванням з боку церкви, і одночасно викликав незадоволення Дідро і інших енциклопедистів, які твердо стояли на матеріалістичних позиціях. В цьому проявилась складність розвитку шляхів просвітницької думки у Франції. Ідеолог демократичних низів, Руссо виражав і релігійні настрої цих низів, і далеко не випадково в роки революції політичний радикалізм якобінців поєднувався з культом Верховної сутності, ідея якої належить Руссо.

Основні художні твори Ж.-Ж. Руссо – «Нова Елоїза» 1781 р., «Сповідь» 1776-1770 р. – повинні розумітись, з одної сторони, в контексті антифеодальних поглядів автора, з іншої сторони слід рахуватися з положенням Руссо серед інших просвітителів. Психологізм у цих творах несе войовниче, вороже старому режиму, антифеодальне забарвлення. В «Новій Елоїзі», незважаючи на соціальну детермінованість персонажу, для Руссо важливий психологічний тип, який він створює в творі. Письменник не визнає людину як істоту загальну. Він відстоює те, що люди різні і мають різні темпераменти, почуття, говорить про людей чуттєвих і холодних. Існує точка зору, яка стверджує, що позиція Руссо як письменника-новатора висвітлена в перших двох частинах роману, решта частин «Нової Елоїзи» являє собою, ніби відступ: Руссо який на початку надавав перевагу пристрасті розуму, ніби йде у відступ від офіційної моралі.

В своїй «Сповіді» Жан-Жак Руссо зобразив своєрідний синтез автобіографії і роману. Предметом її є життя самого Руссо, конкретної людини, особистості. Автор продумує і прояснює, осмислює і художньо зображує свій життєвий шлях, свою історію. Він відкриває в ній риси, характерні не лише для даної особи, але для людини взагалі. Так автобіографія зближується з романом.

Отже, Руссо як один з засновників просвітницького сентименталізму, є також творцем нової течії XVIII ст. – руссоїзм. Він на якісно новому рівні став в опозицію до догматів Монтеск'є, Вольтера і Дідро, що і визначило Руссо як своєрідну постать Просвітництва.

ІІІ. Історичне значення просвітницького руху

Філософи, економісти і письменники виступили проти всіх основ феодалізму й абсолютної монархії. Ідеологи буржуазії піддали нищівній критиці пережитки кріпосництва, дріб'язливу регламентацію торгівлі і промисловості. Вони вимагали свободи приватного підприємництва, зміцнення буржуазної власності, звільнення особистості від феодального гніту. Багато прогресивних ідей французького Просвітництва зародилися в Англії, де раніше відбулася буржуазна революція, але у Франції ці ідеї дістали набагато послідовніше і яскравіше вираження, тому що політика й ідеологічна боротьба буржуазії з феодалізмом у Франції розгорнулася на більш високій стадії розвитку й була гострішою ніж в Англії.

Діяльність Шарля Монтеск'є і Вольтера, зокрема «Перські листи» Монтеск'є заставили суспільство змінити свою думку щодо абсолютизму, звичаїв двору, податкову політику, несправедливі загарбницькі війни Франції. Твори Вольтера на філософську і політичну тематику змінили погляди народу на релігію. Ці два велетні просвітницького руху поклали початок прогресивній думці і змінам в суспільстві, що наближалися.

Трохи у зміненому варіанті, з деякими доповненнями розпочали свою діяльність на ниві просвітництва фізіократи, зокрема Дені Дідро. Заснована ним «Енциклопедія» зробили справжній переворот в науці, механіці, культурі Франції XVIII ст.

Зміни у свідомості дрібної буржуазії, що відбулися у другій половині XVIIIст. Були наслідком діяльності Жан-Жака Руссо і його школи сентименталістів. В даний період нижчі прошарки суспільства були неосвічені і не цікавилися суспільним і політичним життям Франції, це змінив Руссо його плідна діяльність зробила ці прошарки головною рушійною силою всіх змін, включаючи революції, на кілька століть.

Отже, значення французьких просвітителів і процесу Просвітительства просто неоціненна. Тому що, всі процеси гуманного характеру, всі прояви якими користуються люди в сучасному суспільстві були закладені принципами просвітительства XVIII ст., і зокрема французькою як найактивнішого і найпродуктивнішого гравця на світовій культурно-освітній арені.

Висновки

Отже, підсумовуючи все вище сказане слід сказати, що розвиток капіталістичних відносин і розпад феодально-абсолютиського ладу стали матеріальною основою поширення у Франції буржуазної ідеології , що вилилось у якісно новий суспільно-політичний і культурний рух – Просвітництво. Діячі даного процесу ставили вимоги надання свободи приватному підприємництву , зміцнення буржуазної власності , звільнення особистості від феодального гніту. Сліпій релігійній вірі , що освячувала підвалини феодалізму і абсолютизму , вони протиставляли процес людського розуму , науки, освіти.

На початку свого дослідження я ставив перед собою такі завдання як:

1.Визначити головні течії французького просвітництва XVIII ст.

2.На основі діяльності просвітителів руху дати характеристику Просвітництву як загальноєвропейському процесу.

3.Ознайомитись з життям головними працями просвітителів Франції XVIII ст.

4.Визначити вплив і значення французького просвітництва.

В процесі курсового дослідження я намагався дотримуватись хронологічно – тематичного принципу викладу матеріалу, тому почав з передумов зародження даного процесу, визначив економічні ,соціальні ,культурні і політичні процеси , які спричинили зародження Просвітницького руху.

Щодо поставлених питань ,то я визначив головні течії Просвітництва це: класицизм, фізіократи або енциклопедисти та сентименталізм. Визначив головних діячів цих течій це: Монтеск’є , Вольтер, Дідро, Лесаж, Руссо охарактеризував їх погляди і діяльність, а також відмінності в поглядах основні дискусійні питання, що виникали між цими діячами. На завершення свого курсового дослідження визначив значення і вплив просвітницького руху на життя , свідомість суспільства Франції XVIII ст., а також на світове співтовариство на сучасному етапі розвитку. Вказав, що даний рух має неоціненне значення для переходу від феодалізму до капіталізму, на зародження прогресивних ідей в науці, техніці, культурі і принципів суспільного розвитку.

Список використаної літератури

1. Анализ статей зарубежной художиственой и научной литературы – Л., 1985

2. Андреев Л.Г., Козлова Н.П., Косиков Г.К. История француской литературы – М., 1987

3. Артамонов С.Д., Гражданская З.Т. История зарубежной литературы ХVII – XVIIIвв.: Учеб. для студ.пед.ин-тов – М.: Просвищение , 1988

4. Артамонов С.Д. Вольтер и его век: книга для учащихся – М., 1980

5. Артамонов С.Д. История зарубежной литературы ХVII – XVIIIвв.: Хрестоматия /Сост. С.Д.Артамонов – М.: Просвищение, 1982

6. Артамонов С.Д., Самарин Р.М. История зарубежной литературы ХVII.-М., 1963

7. Балмутский В.Я., Бажар Ю.И. История зарубежной литературы XVIII вв. – М.,1983

8. Гуляев Н.А. Литературные направленыя и методы в русской и зарубежной литературе ХVII – XVIII вв. – М.,1983

9. Давиденко Г.Й. Історія зарубіжної літератури ХVII – XVIIIст.-К., 2007

10. Жанровые разновидности романа в зарубежной литературе ХVII – XVIIIвв./ М.Г. Соколенский – К ., Одесса: Высшая школа ,1985

11. Зарубежная литература ХVII – XVIIIвв.: Хрестоматия / Сост. С.Д. Артамонов – М.: Просвищение , 1982

12. Зарубежная литература. Учебник – пособие для фил. факул. Науч. ред. Б.П.Мицкевича ,- Минцк, И – во БГУ,1973

13. Зарубежная литература второго тысячилетия , 1000- 2000. - М., 2001

14. Зарубіжна література в людинотворному вимірі. Книга для вчителя - К.: Генеза, 2003

15. Зарубіжна література від античності до поч. ХІХст. історико естетичний нарис – К.,2004

16. История всемирной литературы .В 9 томах / Гл.ред. Г.П.Бердников.- М.:Наука. - Т. 5

17. История зарубежной литературы XVIII века. Учебник для студ. выш.учеб.завд. – 2-е изд.испр. и допов. –М .: Высшая школа , 1999

18. История зарубежной литературы XVIII века: Страны Европы и США / П.Неустроев – М.:Из-во МГУ, 1987

19. История зарубежной литературы XVIII в.Учебник для вузов – М., 2001

20. История зарубежной литературы ХVII – XVIIIвв. М.: Просвищение , 1967

21. Луков В.История литературы –М., 2003

22. Мацкевич Б.П. Зарубежная литература: Учебн.пособие для филос.фак. М..2001

23. Ніколенко О.М. Бароко, класицизм, просвітництво. Література ХVII – XVIIIст. – Х., 2003

24. Пинский А.Б. ренесанс. Барокко. Просвищение –М., 2002

25. Проблемы истории зарубежных литератур: Межвузовский сборник – Л: Изд- во , ЛГУ ,1983

26. Прокаєв Ф.І. Зарубіжна література / Навч.посібник для студ. філ. ф - в пед. Інститутів – К., Вища школа ,1987

27. Реизов Б.Г. Из истории европейских литератур .- Л.: Изд-во ЛГУ , 1970

28. Савченко Т.А. Хрестоматия по зар. литературе – М.,1980

29. Строев А.Ф. «Те кто прославляют фортуну». Авантюристы просвещения –М.: Новое литературное обозрение, 1999

30. Филлипов М.М. Очерки о западной литературе XVII – XIX вв. – М.: Наука, 1987

31. Шейко В.М., Гаврюшенко О.А., Кравченко О.В. Історія світової літератури – К.: Кондор, 2006