60039 (611175), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Своїми сильними віршами і епіграмами Вольтер створював своєрідні веселі і скептично-кмітливі зауваження до історії своєї епохи. Як лірику малих форм, йому належить одне з перших місць в літературі того часу. Показовою є думка, яку висловив Гете у розмові з Еккерманом про дрібні вірші Вольтера, спрямовані до різних осіб: «Вони без сумніву належать до найкращих його речей. В них немає жодного рядка, в якому не було б сатири». Вольтер у віршах був не лише життєрадісним; його любовні вірші продиктовані не лише серцем, а й в більшій мірі розумом. Це був його коментар до питань, що його турбували на філософські, наукові, політичні теми. Звичні форми галантної лірики рококо він сповнював просвітницьким змістом. Показово, що звернення Вольтера до жанрів класичної літератури виявляють значні зміни, які ці жанри зазнали під пером письменника. Слід відмітити їх яскраве громадянство і демократизм. Одні з них перетворюються в маленькі філософські поеми. Філософські погляди письменника, відмічені раціональними і сенсуалістичними тенденціями, проявилось в таких його невеликих поемах як «Роздуми у віршах про людину» 1734р., «Поема про природний закон» 1752р.[23, 189 C.]
В ці роки основні положення в вольтерівського погляду на світ були проголошені в його функціональних філософських і науково-публіцистичних віршах, серед яких слід відмітити дві книги, що відразу звернули на Вольтера увагу громадськості, створили йому непримиренних ворогів і щирих друзів. Це «Філософські листи» 1734р. і «Основи філософії Ньютона» 1731 року. Обидві були результатом довготривалої подорожі в Англію (1726-1728рр.), знайомства з англійським суспільним ладом, наукою і літературою. Написані легкою і живою прозою, ці книги пропагували передову для того часу соціальну систему і передову філософію. Вольтер підводить читача до зіставлення англійських порядків з французькими і тим самим виносить останнім вирок у формі звинувачення.
Найбільший суспільний резонанс мали «Філософські листи», які давали повну характеристику політичного ладу Англії на початку XVIII ст. В перших семи листах Вольтер описує секти і релігії Англії, висловлює своє ставлення до них, але наголошує на англійській віротерпимості. Потім він аналізує державний устрій Англії. В кінці «листів» Вольтер подає основи філософії Бекона, Локка, Ньютона, оголошуючи себе прихильником їх матеріалізму і детермінізму.
Література епохи класицизму була знайомою з веселим еротичним і лукавим сміхом. Вольтер зробив у цьому жанрі якісний крок вперед; у нього іронія і пародія, життєрадісна проповідь чутливих насолод служить важливим ідейним і художнім завданням. Залишаючись «катахізисом сарказму», вольтерівська поема в легкій, не завжди пристойній балаканині, відкидає сам дух католицизму, проводить свідому критику біблійних текстів, викриває протиріччя церковного вчення.
Серйозну трансформацію класицизму спостерігаємо ми і в драматургії Вольтера, усвідомлюючи і розвиваючи традиції своїх попередників – Корнеля і Расіна. Театр був найбільш стійкою і найсильнішою пристрастю Вольтера. З театром зв'язані і перші його успіхи. Він був визнаний на початку як драматург. Вольтер став творцем просвітницького класицизму у французькій драматургії, яка відрізнялась від класицизму XVII ст.[9, 110 C.]
Важливим феноменом в ідейному розвиту Франції в ці десятиріччя є утвердження матеріалізму. Особливо доцільним в цей період є вчення про природу, про реальну, природну людину. Крім поняття природи в науковому розумінні, розглядають це поняття з точки зору матеріалізму, як природні, справедливі норми людської поведінки.
Друга половина 40-х рр. виявилась в житті і творчості Вольтера переломним. Спочатку наступає не довгий період його примирення з владою. Людовік XIV призначив письменника своїм придворним історіографом, в 1746р. його обирають у Французьку академію Пруський король Фрідріх II зробив його своїм особистим секретарем. Але це тривало не довго. Вольтер не залишив своєї гострої критики феодально-церковних догм. Більше того в його творчості починається більш зрілий етап, пов'язаний зі створенням цілої серії літературних шедеврів. Цей етап співпав з новим періодом в діяльності просвітителів, коли лідерство перейшло до представників демократично-плебейського крила, до Дідро і Руссо. Хоча Вольтер і не розділяв деяких позицій Дідро, хоча він і дискутував з позиціями Руссо, він взяв участь в основних починаннях філософів, написав деякі статті для «Енциклопедії». Глибоке вивчення історії, роздуми над подіями свого часу, а також ряд особистих трагедій зробили погляди Вольтера більш тверезими, хоча і скептичними. Вольтер приходить не лише до визнання зла як факту, який відвернути неможливо, що відображає переборні і далеко ще не пізнані закони природи, але і до активної боротьби із злом, якщо мова іде про людське суспільство. Боротьбу з деспотизмом і релігійним фанатизмом Вольтер вів не лише в своїх памфлетах, але і в своїх історичних творах, в яких намітився перехід від старої класичної до нової історіографії. Якщо такі історичні праці Вольтера, як «Історія Карла XII» (1731) і «Доба Людовіка XIV» (1739-1751 рр.) все ще повністю не розірвали зв’язок з біографічним методом, то в «Дослідженні про характер і дух народів» (1756-1769) письменник дає широку панораму історичного розвитку всіх народів, приділяючи багато уваги Сходу, особливо Індії і Китаю. В цій праці Вольтер виступає проти історичних концепцій минулого, що базувались на домінуванні християнства.[16, 148 C.]
Характеризуючи минулі епохи, Вольтер займає песимістичну позицію, скрізь находячи прояви жорстокого релігійного фанатизму і деспотизму правителів, зло і ненависть. Але не можна дивитися на його діяльність з одної сторони. Вольтер завжди хотів і знаходив в історії щасливі моменти. Ці моменти письменник знаходив там, де над фанатизмом і деспотизмом гору брав розум. Тому для Вольтера і інших діячів класичної течії просвітництва є характерним ідея історичного процесу, який він пов’язує з досягненням людської думки, з просвітництвом.
В останній період своєї творчості Вольтер створив велику кількість творів різних жанрів. Поряд з великими книгами він пише короткі історії, політики, філософії. Продовжує цікавитись і театром. Як його теоретик, пише «Роздуми про давню і нову трагедії» (1748р.) і «Звернення до всіх націй Європи» (1781р.). Вольтер відстоює національну «драматичну систему», створену Корнелем і Расіном, він прагнув розвинути принципи класицизму, не проводячи ломки цього художнього методу. Але естетика класицизму отримала в його пізньому етапі творчості своєрідний перелом. Вольтер шукав нові шляхи і виразні засоби, продовжуючи розробляти звичну для класицизму оптичну тематику, звертається до легендарних тем середньовіччя, візантійської і східної тематики. Головне в чому Вольтер робить крок вперед, це нове розуміння трагедії. Трагедія, писав він, - це мистецтво, що рухається, це картина з душею, а люди, які там зображені – повинні діяти.[17, 158 C.]
Трагедії Вольтера цих десятиріч носять політичний характер. Письменник-просвітитель веде війну в них зі своїми давніми ворогами – церковниками, тиранами, представниками феодального ладу. Найбільш значним явищем в останні тридцять років свого життя Вольтер працював в області Французької прози, відміченої прикладами просвітницького класицизму. Це – повісті, розповіді, казки-притчі. Художня проза Вольтера виникає ніби на полях його найгостріших робіт, таких як «Філософський словник», «Опыт о правах».
Отже, щоб підсумувати все вище сказане, слід відзначити, що просвітницький класицизм дав початок всьому французькому просвітництву, став представником класицизму і втіленням епохи. Він більш руйнував ніж створював як мислитель, як художник він завершив етап розвитку літератури і відкрив перед нею нові шляхи.
2.2 Енциклопедисти
В середині XVIII століття намітився перелом – починається більш радикальний етап в усіх сферах культури. У філософії – перехід до матеріалізму після поміркованого сполучення емпіризму з раціоналізмом Вольтера і Монтеск’є. Починає виступати Дідро з атеїстично-матеріалістичним «Листом про сліпих у настанову зрячим». В сфері релігії проявляється перехід від деїзму з його визнанням божества як своєрідного теїзму, до послідовного атеїзму енциклопедистів. В сфері художньої теорії і практики відбувається перехід від реформи придворного класицизму, до рішучої боротьби з придворним мистецтвом, з самими принципами класицизму, які ставляться під сумнів. Хоча справжнього, остаточного розриву з класицизмом не відбулось, але основне його положення – розуміння прекрасного тільки як яскравого, піддається критиці. Цей факт знаменний для просвітителів другого етапу. Представники цього періоду об’єднують під назвою енциклопедистів, але це не зовсім точно, тому що деякі з них не брали участі у створенні «Енциклопедії». «Енциклопедія» завдячує своєму виникненні випадку – появі англійської енциклопедії Чемберса в 1728 році. Французькі видавці, які слідкували за англійськими новинками, хотіли перекласти її на французьку мову, але її стислість, недостатність змісту викликали в них ідею створення своєї власної енциклопедії. Це було доручено Дідро і д’Аламберу.[ 31, 315 C. ]
В 1751 році появився перший том, потім вийшли ще шість томів. Всього вийшло 35 томів за тридцять років (до 1780 року). Після першого тома «Енциклопедія» була заборонена , проти неї проголошувались проповіді, які тільки додавали їй популярності. Вороги їй шкодили, заважали видавництву, підсилали своїх агентів в топографію. Але енциклопедисти не були самотні – ним симпатизували знатні люди. Тираж «Енциклопедії» був величезний для того часу – 30 000 примірників. Автори викладали у своїх статтях сміливість ідей, вони оголошували свої думки вільно, але також старались кмітливим розподіленням статей уникнути надто швидкого викриття.
«Енциклопедія» виховала ціле покоління , яке розвивало її ідеї. Душею її був Дідро. Він виступав там, де не вистачало статей з будь-якого питання, особливо по природознавству.[ 2, 240 C. ]
Діяльність Дені Дідро (1713- 1784 рр.) являє собою одну з вершин французького Просвітництва. Вихід «Енциклопедії», задум і керівництво якою здійснював сам Дідро, означало об’єднання розріднених в минулому сил прогресу, створення свого роду партії «енциклопедистів». Ідеологічний наступ проти старого режиму набув в ці роки не лише більш широкого масштабу, але і більш ідейну гостроту. Помірковані, компромісні концепції першої половини XVIII століття рішуче долалися і у філософії , і у соціології, і в естетиці. Вклад в цей процес самого Дідро особливо значущий.[9, 119 C.]
Літературний талант Дідро багатогранний. Драматург, який відкрив нові шляхи для театру, Дідро в той же час один з найвідоміших майстрів французької прози. В його працях з філософії, естетики, з проблем драматургії і акторського мистецтва, в його нарисах – звітах про художні виставки, де проявилось особливе мистецтво літераторів – просвітителів , яке було пронизане філософією, а теоретичні ідеї викладались з поетичним блиском в живій і образній формі, що відповідало пропагандистським завданням «століття розуму».
Син шкіряних справ майстра з міста Лангр, Дідро спочатку навчався в місцевій єзуїтській школі, а потім вивчав юриспруденцію, медицину, математику, англійську філософію в Парижі, а в 1732 році отримав у Сорбоні звання магістра мистецтв.
Йому було 33 роки, коли він в своїх працях філософського характеру, поділяючи поки що позиції деїзму, виступив з критикою церковних авторитетів. Дідро продовжував антиклерикальні атаки Вольтера, знаходячи нові аргументи в боротьбі проти головного ворога прогресу. Але Дені Дідро не залишався на компромісних позиціях деїстів. Він стверджував, що субстанційність матерії її незалежність від духу вступали в суперечку з суб’єктивно-психологічними тлумаченнями сенсуалізму і агносцилізму, приймає них матеріалістичну інтерпретацію. Він розвиває думку про еволюцію природи і її форми, висуває думки про мінливість біологічних видів. Його філософська і суспільна думка, концентруючи найвищі досягнення епохи Просвітництва, разом з тим не зупинялась на досягнутому, випереджала свій час. Прозріння діалектики найбільш яскраво було виражене в «Племіннику Рамо».
Направленою в майбутнє була соціальна думка Дідро. Він не задовольнявся простою для просвітителів ідеєю рівності у юридичному відношенні. Він говорив про суспільства такого типу, які не основані на приватній власності. Тому не випадково проект комуністичного суспільства довгий час приписували Дені Дідро.[16, 164 C.]
Значне місце в науковій спадщині Дідро займають статті, які він писав для «Енциклопедії». Він зібрав навколо «Енциклопедії» кращих спеціалістів з усіх галузей знань. Особливою заслугою Дідро було створення в цій праці відділу технічних наук і ремесел, в якому було зосереджено велику кількість робіт, які детально аналізували виробництво і технологію промисловості. В них містилися описи гірських промислів, роботи ткацьких верстатів, процес виробництва скла, тканин, зброї засобів пересування. Дідро створив гімн ремеслам в енциклопедичній формі, зробив героями свого видавництва людей багатьох професій. Він приклав величезні зусилля, щоб охопити всі форми трудової діяльності, нерідко сам ставав за верстат, щоб осягнути його таємниці, змалював різні знаряддя праці, складав креслення. Людська праця і її результати ніби протиставлялися в Дідро Богу і феодальним порядкам. Вперше зачіпається тут питання про робітничий прошарок суспільства, про його тяжке матеріальне становище.[24, 247 C.]
Як важливий етап у біографії Дідро слід відмітити його зв’язки з Росією. Він вів переписку з Катериною ІІ, здійснив у 1773 році подорож в Російську імперію, виконав ряд доручень імператриці, в тому числі склав проект реформи освіти. Дідро в своїх контактах з імператрицею бачив одну з можливостей боротьби проти феодалізму і його пережитків.
Унікальну роль у розвитку європейської літератури відіграли погляди Дідро на мистецтво. В естетичній системі, викладеній в статтях «Прекрасное» і «Опыт о живописи» з «Енциклопедії» Дідро говорив, що в якості основного принципу мистецтва слід розглядати наслідування природи, думки про об’єктивність краси і прекрасного, вимоги правдивості. При цьому він допускає, щоб правдиве розкривалось через можливі, але рідкісні і чудові обставини. Допускає введення в сферу зображення виключного, фантастичного, надаючи перевагу їх єдності, але заявив, що вони можуть існувати в складі мистецтва лише тоді, коли підкоряться правді життя. Виступаючи проти зображення щоденного і побутового, Дідро вимагає щоб, мистецтво прославляло великі справи, і сколихувало тиранів, щоб воно було спрямоване проти релігії. В «Салонах» він виступав як мудрий знавець мистецтва, положив початок новому літературному жанру – художній критиці. [16, 169 C.]
Серія спеціальних робіт Дідро була присвячена питанням драматургії і театру. Дідро відкидає нормативну естетику Буало і пропонує свою систему драматичних жанрів, зокрема «середній» жанр – драму, яка зображує конфлікти, які відбуваються в рамках сім’ї, у відносинах між людьми третього прошарку. Ці принципи створили справжню революцію в театрі. Суть революції в тому, що класичному характеру, позбавленому історичної конкретності, був протиставлений реальний характер людини, яка займає зовсім нижче місце в суспільстві. Зберігають цінність і гостроту розділи Дідро про мистецтво актора. Дідро виступав за актора, який роздумує, керує своїми емоціями, спирається на великий життєвий досвід, має гарну освіту і добре розуміється в драматичному тексті.
Отже, як мислитель і громадський діяч, як теоретик мистецтва і майстер художньої прози, Дідро неповторно представляє епоху розквіту французько Просвітництва. Найбільш глибоко і повнокровно він розкриває ідею розуму і разом з тим долає раціоналістичну односторонність раннього етапу Просвітництва. Наносячи найбільш відчутний удар по естетичній системі класицизму, Дідро енергійно допомагав формуватися просвітницькому реалізму в західноєвропейській літературі XVIII століття.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
