59932 (Уроки Берестецької битви), страница 3

Джеджалія не міг не розуміти небезпеки, яку крила в собі ця тактика короля, тому вирішив у ніч на 25 червня напасти на польські позиції. Однак місячне світло допомогло жовнірам помітити приготування козаків і забити тривогу. Від задуму довелося відмовитися. Зірвалася й спроба провести наскок на ворога наступної ночі, тільки цього разу через сильний дощ. День розпочався гарматною перестрілкою. Козацька старшина вирядила до короля посольство для переговорів про укладення миру. Поїхали полковники Криса, Гладкий та писар Переяславець. Приблизно опівдні вони з'явилися до польського обозу. Спочатку їх прийняв М.Потоцький, обсипаючи козаків різними докорами та звинуваченнями. Згодом парламентарі через посередництво канцлера Лещинського передали Янові Казимиру листа й майже годину чекали на відповідь. Зрозуміло, протягом такого короткого часу польському урядові складно було прийняти якесь конкретне рішення. Тому канцлер повідомив українським послам, що умови «пробачення» будуть їм передані наступного дня, а до того часу в поляків мусить залишитися «головний посол». Палке бажання затриматися виявив Криса, який відразу ж перейшов на бік короля, передав цінну інформацію про становище в таборі й запропонував ряд заходів, спрямованих на швидкий розгром українського війська. Послів прийняв М.Потоцький. Поводився він брутально, вимагав забути про умови Зборівського договору, погрожував штурмом. Лише А.Кисіль (хоч і безуспішно) намагався схилити короля до поступливості. Від імені уряду відповідь козакам підписав підканцлер ПРадзейовський, вимагаючи скласти зброю й здатися «на ласку короля». Для надання ультиматумові більшої вагомості польська артилерія вдарила по українському табору. Після цього вже не лишалося ніяких вагань щодо прориву з табору в найближчий час. У ніч на ЗО червня старшинська рада обрала гетьманом Богуна, змістивши надміру пасивного Гладкого, й ухвалила «отойти на Украйну оборонною рукою...». І.Граб'янка зазначає, що спочатку планувалося стрімким ударом відкинути Лянцкоронського, відкривши таким чином шлях для відступу, а потім уже виводити все військо. Зрозуміло, що про цей план знала тільки старшина. Щоб приспати пильність ворога, Богун уранці вирядив до короля нових посланців із заявою: козаки готові прийняти основні його вимоги. Проте різка зміна їхніх настроїв насторожила Яна Казимира й сенаторів, які тут же скликали раду для обговорення нової ситуації.

Тим часом Богун на чолі 2-тисячного загону кінноти з кількома гарматами перебрався через Пляшівку, щоб уточнити напрям атаки на позиції брацлавського воєводи. Окремі козацькі сотні, напевно, вступали в сутички з ворожими корогвами, аби з'ясувати сили ворога. Основна ж частина старшини проявила, на нашу думку, велику необачливість, зосереджуючись у районі переправи перед виходом з оточення, — адже решта війська нічого не знала про вироблений радою план дій. Оскільки козацька маса вже й так була сповнена глибокої недовіри до старшини, поведінка військової верхівки одразу ж породила чутки, що готується її втеча з табору. Десь на 10 годину ранку страшна підозра вразила все військо, викликавши паніку. Командування виявилося неспроможним навести лад, заспокоїти розбурхані натовпи людей, котрі й собі почали стягуватися до берега. Як слушно зауважував ПГраб’янка, «смятошися вси сущіе в обозе». Почалася стихійна переправа.

Помітивши цей нелад, Богун кинувся до табору, однак було вже пізно. Затримати десятки тисяч охоплених панікою людей не вдалося. Наче ураган, вони ринули на позиції Лянцкоронського, який, вважаючи, що його атакують основні сили українського війська, поспішив звільнити їм шлях, відступивши до переправи в Козині. В такій круговерті єдине, що вдалося зробити Богуну, так це зібрати 20-тисячний корпус кінноти, який прикривав відступ. Незважаючи на панічну поспішність, козаки таки вивезли з собою майже всю артилерію та порох (залишилося тільки 18 гармат і сім бочок пороху). В ар'єргарді відступаючих йшло близько 2 тис. козаків з «наміром боронитися і дорого продати своє життя». Зрозуміло, що в умовах неорганізованого відступу через три переправи, а також наступу ворожих полків неминучими були відчутні втрати.

Відступ українських полків сплутав усі плани польського уряду. До них потрібно було внести суттєві корективи. Король схилявся до думки продовжувати похід у напрямі Києва. Та далеко не всі поділяли наміри короля. Частина шляхти розуміла, що наступ польської армії неминуче викличе опір українського населення, що призведе до нової війни. Рішуче протестувало й посполите рушення, яке відмовилося від участі в поході. На ці суперечки було згаяно час. Ян Казимир розпорядився готуватися до виступу 2 липня, але шляхта посполитого рушення відмовилася виконувати його наказ. Наступного дня тривали переговори. Тим часом шляхта масово від'їздила з обозу.

Незважаючи на вмовляння Вишньовецького, Лянцкоронського та інших сенаторів, посполите рушення навідріз відмовилося від участі в наступі на Південь України й погодилося тільки дати гроші на утримання кількох тисяч жовнірів. Імпульсивний король вирішив особисто очолити похід кварцяного війська, розраховуючи, що його порив буде підтриманий частиною шляхти. Однак цього не сталося. Посполите рушення масово поверталося до своїх домівок. Ян Казимир 4 липня залишив табір під Берестечком і на чолі кварцяного війська цього ж дня прибув до Козина. Через день відправився в напрямі Кременця й зупинився обозом під Орком . Оскільки частина сенаторів наполягала на поверненні короля до столиці, було проведено раду, що висловилася за його від'їзд. Наступного дня Ян Казимир скликав нараду офіцерів, на якій оголосив, що все кварцяне військо (понад ЗО тис. жовнірів), за винятком полку Накєльського, на чолі з М.Потоцьким відправляється «на Україну», а він повертається назад; обіцяв надіслати підкріплення й знайти кошти для платні жовнірам. Попрощавшися з військом, 8 липня він подався до Львова, а кварцяна армія вирушила в бік Ярополя.

Як же складалася в цей час доля Богдана Хмельницького, котрий фактично став бранцем хана? На жаль, джерела мовчать про ці найтяжчі дні в його житті. Можемо лише стверджувати, що до початку липня Іслам-Прей повільно просувався в район Старокостянтинова. Ймовірно, він вагався: що робити з гетьманом? Пізніше Хмельницький під час розмови з назаретським митрополитом Гавриїлом зауважував: «...знатное де дело, что у него, крымского царя, о нем, гетмане, был некакой злой умысл». Деякий час хан схилявся до думки про можливість обміну Богдана на Нітшоха та кримських «цариків», які потрапили до польського полону. За свідченням відпущеної ханом шляхтянки Піотровської, він тримав Хмельницького з метою звільнення мурз із полону. Якщо вірити цій та іншим шляхтянкам, які побували в татарському обозі, гетьман перебував під постійним наглядом, а коли сідав на коня, то ноги йому зв'язували. За свідченням анонімного автора, Іслам-Гірей дозволяв йому вдень ходити вільно, але вночі його невсипущо стерегли ханські сеймени .

Зі свого боку, польський уряд, дізнавшися про затримку ханом гетьмана, робив спроби забрати його собі. Маємо дані (від 8 липня) А.Мясковського, що за дорученням короля М.Потоцький 5 липня писав листа до Їслам-Гірея, «наполегливо вимагаючи видачі Хмельницького». Бєлгородець Ашеїнков чув, що й І.Вишньовецький також «присылал к крымскому царю, чтоб он гетмана Богдана Хмельницкого им отдал». Чому ж Іслам-Гірей утримався від цього кроку? Тут, на нашу думку, діяло кілька чинників, на які він мусив зважати. Одним із найважливіших був розгром козаками під Паволоччю, Чудновим та на Уманському шляху 10-тисячної орди ногайських татар, які рухалися попереду основних сил хана. При цьому козаки послали до нього частину захоплених у полон татар із погрозою: якщо не буде звільнено Хмельницького, вони займуть переправи через ріки й не пропустять ординців. Певна річ, мурзи не мали жодного бажання воювати з козаками й почали висловлювати невдоволення тим, що Іслам-Гірей затримує українського гетьмана, їхні представники, за даними Виговського, прибули до хана й почали з'ясовувати, «для чего он у себя гетмана держит и с Войском Запорожским нелюбовь всчинает?» На що дістали відповідь: він затримав Хмельницького й «держит при себе по любви, потому что ему топерво до войска в обоз проехать немочно, и он де велит ево, гетмана, отпустить и проводить до украинных ево городов».

Не можемо ігнорувати й того факту, що вже, ймовірно, 2 липня хан отримав вісті про відступ козаків зі свого табору, після чого значно пришвидшив просування орди на Південь України. Поразка українського війська цілком задовольняла його, однак він не хотів допустити й повного торжества Польщі, видавши гетьмана королю. Навпаки, тепер було вигідно, щоб козаки продовжували чинити опір, приковуючи таким чином сили Речі Посполитої до себе. Допускаємо також, що на цей час ханові стало відомо про посольство Порти до Хмельницького, яке везло йому корогву, кафтан і шаблю. А видання Польщі політичного діяча, до якого султанський двір виявляв прихильність, загрожувало кримському володареві великими неприємностями: Стамбул не дарував своїм васалам зневаги до себе. За таких обставин Іслам-Гірей, приховавши від гетьмана поразку козаків під Берестечком, недалеко від Любартова (очевидно, 2 липня) звільнив його. Окремі джерела стверджують, начебто Хмельницькому довелося при цьому сплатити татарам викуп. На нашу думку, в даному разі йдеться не про викуп як такий, а про платню татарам за їхню участь у поході, щоб вони не грабували міст і сіл, не брали людей у ясир. За свідченнями сучасників, ординці справді здебільшого обмежувалися отримуваною в містах стацією, нікого не забрали в полон (хоча й не виключено, що подекуди допускалися пограбування населення).

У супроводі трьох-чотирьох мурз і 100 козацьких вершників Б.Хмельницький прибув до Любартова. Тут повідомив міщанам, що поспішає «на Україну» набирати військо «для звільнення полків, які лишилися під Берестечком». Звідси подався до Наволочі, де зібрав 3 тис. злотих для платні мурзам. У відповідь на запитання міщан, чому рухається сам і чому повертається назад, заявив: «Я ж залишив проти короля 20 полків добрих-молодців, які з чверть року будуть захищатися, мають продовольство й боєприпаси; кожний знає, як ми захищаємося в таборах і як переносимо голод». Прагнув розвіяти їхні побоювання щодо можливості появи в Україні литовського війська; мовляв, цього не буде, бо є слово Радзивілла, що воно «повинне стояти лише на прикордонні». Проте сам він інтуїтивно відчував, що сталося лихо. В пригніченому стані протягом двох діб часто прикладався до келиха. Мабуть, 6 липня з'явився полковник Адам Хмелецький, який не без побоювання зустрівся з гетьманом, а коли зайшов до нього, той, за свідченням паво лоцького міського писаря, грізно запитав: «А де табір?» Полковник, знизавши плечима, кинув: «Вже в чорта табір, ми втекли з таборр. Намагаючись з'ясувати ситуацію, гетьман продовжував ставити запитання, дістаючи на них короткі, сповнені трагізму відповіді: «Чому ж?» — «Бо молодці не хотіли битися». — «А корогви як?» — «І корогви загинули, й гармати». — «А скринька з червінцями та чохлом?» — «1 вони загинули». Страшенно вражений наслідками берестецької кампанії, Богдан, не приховуючи розпачу, «схопився за голову і став вирікати прокляття».

Однак на цьому прикрощі гетьмана не припинилися, бо надійшла звістка про розгром козацьких полків Небаби під Ріпками. 26 червня Мирський раптовим ударом оволодів козацьким табором під Лоєвим і захопив переправу через Дніпро. Сюди ж прибув Радзивілл, який почав перекидати полки. З табору під Ріпками Небаба кинувся на противника з кіннотою, гадаючи, що тут перебуває лише Мирський (чи не тому Самовидець назвав його «неуважним»?). Радзивілл атакував його з флангу. Розгорілася запекла битва. Незважаючи на хоробрість козацького полковника (коли йому відрубали праву руку, продовжував відбиватися лівою) та його козаків, майже всі вони загинули,у тому числі Небаба, Півторакожух, Капуста та інші старшини. Козацька піхота з-під Ріпок відійшла до Чернігова. На місце Небаби козаки обрали полковника Пободайла. Після цього литовські війська вдерлися на українські землі одночасно на Овруччині та Чернігівщині. Наприкінці червня Я.Радзивілл зробив невдалу спробу захопити Чернігів, після чого зупинився в Любечі. ВГонсевський розпочав військові дії на Овруччині.

Отримавши повідомлення про дві великі поразки українського війська, а також про наступ польської та литовської армій, Хмельницький, як ніхто інший, зрозумів усю катастрофічність ситуації. Мало того, що політика хана остаточно перекреслила його плани добитися створення незалежної Української держави, на терези історії була поставлена сама доля козацького стану. Його ліквідація збройними силами Речі Посполитої мала б, без перебільшення, найтрагічншгі наслідки для українського народу. Здавалося, що за відсутності в розпорядженні гетьмана будь-яких військових сил (у той час, коли на Південь України просувалася щонайменше 45-тисячна польсько-литовська армія) не було анінайменшого шансу організувати їй опір. Навряд чи можна було знайти хоча б одну людину тверезого розуму, котра б вірила в можливість успішної боротьби з ворогом. Та, на щастя України, такою людиною виявився Богдан Хмельницький. Швидко подолавши розпач, він із небаченою енергією взявся за формування нової армії.

4. Наслідки битви

Поляки не зважилися продовжити війну й розпочали переговори. Внаслідок битви Хмельницький був змушений прийняти дискримінуючий мир, підписаний під Білою Церквою 28 вересня 1651р. за цим договором число реєстрового війська зменшувуалося до 20 000, козацьку територію обмежено тільки до київського воєводства, шляхті повернуто її давні володіння,а селяни мали повернутися на панщини.

Висновок

Битва під Берестечком показала всю зрадливість союзу з татарами які підводили козаків в найвідповідальніші миті. Також вона показала, що без гетьмана старшина не може добре керувати військом. Багатоденне протистояння показало справжню міць козацького війська яка проявилася 2 червня 1652 року під Батогом, коли було розгромлено польське військо.

Список використаної літератури

1. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький (Соціально-політичний портрет). –К.: Либідь,1993.-504с.

2. Свєшніков І.К.Битва під Берестечком. –Львів: Слово,1992.-304с.