Уроки Берестецької битви

План

Вступ

1. Підготовка до бою

1.1 Військо Богдана Хмельницького

1.2 Військо Яна Казимира

1. Розгортання бойових дій

2. Бойові дії без гетьмана

3. Наслідки битви

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Близько 340 років тому відгриміли гарматні постріли під Берестечком. На полях, колись густо политих людською кров'ю, давно вже визрівають мирні врожаї. Затерлись сліди битви, військових таборів, переправ... Та народ свято береже пам'ять про героїзм своїх синів. Щороку тисячі людей відвідують ці місця, вшановують пам'ять полеглих, виявляють бажання знати правду про все, що відбулося тут 1651 р.

Битва на полях сіл Пляшева і Острів теперішнього Радивилівського району Рівненської області, що тривала з 28 червня по 10 липня 1651 р., була однією з найбільших подій другого періоду Визвольної війни 1648—1654 pp. Перший період війни розпочався в 1648 p., коли український народ, доведений до відчаю нестерпним потрійним (соціально-економічним, національним і релігійним) гнітом, піднявся проти своїх гнобителів — шляхтичів і католицького духовенства. На чолі цього найбільшого з усіх народних повстань кінця XVI — першої половини XVII ст. став Богдан Хмельницький. На початку 1648 р. він вигнав із Запорізької Січі шляхетський урядовий гарнізон, заручився підтримкою кримського хана Іслам-Гірея III і розпочав підготовку до рішучої збройної боротьби з польське-щляхетськими військами. 16 травня 1648 р. військо Богдана Хмельницького, підсилене реєстровими козаками, які перейшли на бік повстанців, розбило під Жовтими Водами частину королівської армії, очолювану сином Великого коронного гетьмана Стефаном Потоцьким, який там же загинув, а 26 травня під Корсунем розгромило головні шляхетські сили під проводом самого Великого гетьмана Миколая Потоцького та гетьмана польного Мартина Калиновського, причому обидва вони потрапили в козацький, а відтак у татарський полон. На початку вересня 1648 р. нова шляхетська армія в кількості понад 40 тис. чол. під командуванням трьох польських магнатів — Домініка Заславського-Острозького, Миколая Остророга та Олександра Конєцпольського — з'єдналась з військом князя Яреми Вишневецького і прибула під Пилявці теперішньої Хмельницької області. Бої закінчилися 24 вересня блискучою перемогою повстанців, яка розчистила їм дорогу на Львів і далі у корінну Польщу. Козаки обложили міста Львів і Замостя. Та задовольнившись викупом, Богдан Хмельницький з ряду тактичних міркувань у листопаді 1648 р. зняв облогу, тимчасово припинив воєнні дії і повернувся на Україну.

Такі дії гетьмана викликали неоднозначну реакцію. Український народ прагнув скинути шляхетське ярмо, вбачаючи свій порятунок у продовженні збройної боротьби. Шляхта ж не хотіла відмовитись від своїх привілеїв і намагалась відновити своє панівне становище. Отже, у 1649 р. війна вибухнула з новою силою. На початку липня війська Б. Хмельницького і кримського хана Іслам-Гірея III оточили фортецю у Збаражі на Тернопільщині, де замкнувся десятитисячний відділ шляхетського війська на чолі з Яремою Вишневецьким. У запеклих боях тут загинули видатні козацькі полковники, такі як Бурлай, який раніше прославився здобуттям Синопа, та Станіслав Мрозовицький, відомий у козацькому війську під іменем Морозенка. Король Ян Казимир, який ішов назустріч козацькій армії, затримався у таборі поблизу с. Топорів теперішнього Буського району Львівської області. Одержавши зі Збаража повідомлення про важке становище обложеного там польсько-шляхетського гарнізону, король рушив йому на допомогу, але 15—16 серпня 1649 р. під Зборовом на Тернопільщині потрапив в оточення козацького і кримського війська. Тільки зрада підкупленого королем хана врятувала шляхту від повного розгрому. Б. Хмельницький змушений був задовольнитися підписанням з королем договору, званого Зборівським, яким і закінчився перший період Визвольної війни. Згідно з цим договором кількість реєстрових козаків збільшувалася до 40 тис. чол., королівським військам заборонялось перебування у східній частині України, що переходила під контроль козацьких полків, оголошувалася амністія всім учасникам повстання. Король також обіцяв розглянути на найближчому сеймі питання про ліквідацію церковної унії. Та незважаючи на ці полегшення, Зборівський договір не приніс українському народові звільнення від гніту. Шляхтичам — власникам маєтків на Україні — було дозволено повертатися у свої села і вимагати від селян виконання панщизняних повинностей Внаслідок цього у багатьох селах вибухали повстання проти гнобителів. Український народ хотів волі, шляхтичі, фактично втративши свої маєтки й прибутки, вимагали від короля нової війни для утвердження свого панування й відновлення старих порядків.

У грудні 1650 — січні 1651 р. королівський сейм вирішив розпочати війну, уповноважив короля збільшити кількість війська до 51 тис. чол. і скликати у відповідний час посполите рушення (загальне ополчення шляхти). У лютому 1651 р. на Поділля рушила дванадцяти-тисячна армія під командуванням польного гетьмана Мартина Калиновського. Так розпочався другий період Визвольної війни, кульмінаційною подієї якої стала Берестецька битва.

1. Підготовка до бою

1.1 Військо Богдана Хмельницького

Які ж си ли були в цей час у розпорядженні гетьмана? Джерела засвідчують, що йому вдалося на кінець травня зосередити майже таке ж багаточисельне військо, як і під Збаражем, очевидно, 100-110 тис. чоловік. Ф.Шевченко схиляється до думки, що українська армія налічувала близько 100 тис. чоловік. Згідно з інформацією, що надходила тоді до Кракова, при Хмельницькому перебувало 80 тис. «доброго війська». Проте, за свідченням самих козаків, «досить доброго, спорядженого і навченого до бою війська було трохи більше 40 тис, чоловік. Захоплені в полон татари дають приблизно таку ж цифру—40-50 тис. У принципі можна цілком погодитися з міркуванням В.І.Сергійчука, що боєздатне козацьке військо слід обчислювати в 60 тис., а решту становили значно гірше озброєні селяни та міщани, яких, за даними канівського сотника Тимоша, не можна було використати у відкритому бою («на полі»). Вони були придатні лише для оборонних боїв під захистом валів та окопів.

Як уже зазначалося, тепер українська армія була озброєна краще, ніж у попередні кампанії, в чому, безумовно, полягала величезна заслуга Хмельницького. Звертає на себе увагу висока питома вага кінноти. Маємо свідчення козаків, що піших було всього кілька тисяч, в основному для обслуговування потреб артилерії, а інших «повернули додому». Однак погодитися з цим важко. Вірогіднішим виглядає твердження ногайця Касі-мурзи, що «козаки на конях, а чернь чи селяни — піші». Відомо, що основну ударну силу української армії становила піхота, й це, на перший погляд, можна розцінювати як ослаблення боєздатності війська, адже польська кіннота істотно переважала козацьку. Однак ми оцінюємо це співвідношення сил у дещо іншому аспекті. Справедливо приділяючи велику увагу формуванню української кінноти, Богдан не переоцінював її потенційних можливостей, і більшість козаків посадив на коней не для того, щоб вони билися з ворогом у кінному строю, а щоб досягти максимальної швидкості пересування армії, надання їй високої маневреності.

Чимало клопоту завдавала гетьману проблема забезпечення 100-тисячного війська продовольством і фуражем. За його розпорядженням із Києва та Переяслава постійно прибували обози з продовольством і військовими припасами. Водночас козацькі загони поповнювали свої запаси в околицях Острога, Дубна та інших волинських міст. Та, незважаючи на ці заходи, в другій половині травня почала відчуватися нестача продовольства, головним чином солі. Значна його частина йшла на утримання татарських загонів, нерідко навіть за, рахунок низів українського війська. Є дані, що мурзи домагалися від гетьмана високої платні, погрожуючи інакше повернутися назад і пограбувати «всю Україну». Власне, вже й до того вони забрали в селян і міщан чимало коней.

Треба особливо підкреслити високу військову дисципліну, якої домігся гетьман, аби не дати можливості противникові захоплювати «язиків». Джерела зафіксували неодноразове бідкання представників польського командування на те, що нічого не можуть довідатися про задуми Хмельницького, бо (хоч у це важко повірити) послані в першій половині травня під український табір аж дев'ять під'їздів не спромоглися

полонити хоча 6 одного козака. Зі свого боку, гетьман теж виряджав сильні під'їзди під ворожий табір, та один із них у 20-х числах травня був розгромлений польськими корогвами під Підгірцями.

1.2 Військо Яна Казимира

Коротко зупинимося на характеристиці становища та намірів командування польської армії, основні сили якої зосереджувалися під Сокалем. 6 травня сюди з 6 тис. жовнірів прибув сам король. Тут же зупинився з 7 тис. жовнірів і М.Потоцький. Велику питому вагу в армії становили німецькі найманці. За даними венеціанського офіцера (від 10 травня), в таборі перебувало 10 тис. німецьких піхотинців, по З тис. драгунів і вершників. Як уже зазначалося, сюди ж з'явився з 55 тис. жовнірів М.Калиновський. Підходили зі своїми загонами жовнірів інші магнати, а також підрозділи посполитого рушення. Загальна кількість лише досвідчених у військовій справі шляхтичів і жовнірів досягала 30 тис(«без почтів»), а при них ще було щонайменше 120 тис. готових до бою слуг, окрім візників та кухарів. 18 травня Король поділив їх на 10 полків. Під його безпосереднім керівництвом було 8 тис. іноземців, 400 гусарів, кілька корогов і 3 тис. озброєних слуг. 24 травня було зроблено огляд піхоті (крім угорців, 14 тис. чоловік). Маємо дані, що магнати привели з собою 10 тис. добірних жовнірів, що разом із шляхтичами становило майже 40 тис. Та ще очікувався підхід основних сил посполитого рушення. Бойовий дух жовнірів підносили 400 ксьондзів. Прибули сюди також уніатські священики, яких очолював ігумен Хелмського базиліанського монастиря Суша. Чимало клопоту королю та гетьманам завдавала проблема забезпечення війська продовольством і фуражем. Піхотинцям доводилося голодувати.

2.Розгортання бойових дій

О восьмій годині ранку 18 вересня королю стало відомо, що українські полки переправилися й просуваються до його табору. Тому разом із М.Потоцьким він почав готувати військо до бою. Воно зайняло «польським шиком» позиції уздовж р.Стир — від лісу до діброви — довжиною близько 4-5 км. Ліс і долина на правому фланзі були добре укріплені піхотою й драгунами. Через дві години з'явилися загони козаків і татар, яким удалося захопити частину шляхетських слуг і коней. Спалахнули перші сутички, що ознаменували початковий етап Берестецької битви. До обіду козакам і татарам удалося оволодіти значною частиною навколишньої місцевості, відрізаючи таким чином польське військо від пасовищ. Це викликало занепокоєння у його проводирів. У другій половині дня (близько 15 годин) Конєцпольський звернувся з проханням до коронного гетьмана дозволити йому відкинути ворога. Діставши схвальну відповідь, а також одержавши на підкріплення полк коронного маршалка Любомирського та корогви добровольців, коронний хорунжий удався до атаки. В одній із балок його контратакували татари й, очевидно, козаки. Розгорівся запеклий бій, у ході якого польські корогви потрапили в скрутне становище, їм на виручку кинулися з лівого флангу Вишньовецький і Лянцкоронський зі своїми полками. Татари й козаки поспішно відступили до переправи. Переслідуючи їх, Конєцпольський захопив кількох татар у полон, від яких довідався про місцеперебування хана та його стосунки з Хмельницьким. Таким чином, перший день боїв завершився перевагою, принаймні моральною, польських підрозділів, що зумовило неадекватну переоцінку керівництвом коронної армії своїх можливостей.

Перебуваючи під враженням учорашнього успіху, король і коронний гетьман відверто недооцінили можливостей українсько-татарської кінноти, тому вирішили використати день 19 червня для з'ясування шляхом дрібних сутичок сил і намірів противника. Потоцький вивів у поле лише кінноту;, без підтримки піхоти. Не встигли кавалеристи зайняти бойові позиції, як помітили в багатьох місцях дим від запалених шляхетських маєтків, це відчило про наближення основних сил орди. Невдовзі жовніри побачили колони української й татарської кінноти, що вкривали всю рівнину й пагорби. Не чекаючи наступу поляків, гетьман і хан вирішили випередити їх і першими завдатиудару. Його було спрямовано на лівий фланг ворога, де стояв полк Лянцкоронського. Брацлавський воєвода швидко опинився в критичному становищі, тричі потрапляв у повне оточення, вирватися з якого допоміг подільський воєвода — М.Потоцький, що прибув на виручку зі своїм полком. Однак ситуація на лівому фланзі залишалася вкрай складною, бо в катастрофічне становище потрапила шляхта Сандомирського воєводства. Тоді сюди були перекинуті полки М.Потоцького та Є.Любомирського, а трохи пізніше — полк підканцлера литовського Л.Сапіги. Битва спалахнула з новою силою й набрала такого затятого характеру, що, за словами її учасника, «не можна було відрізнити поляка від татарина». Вона закінчилася поразкою польських полків, котрі покинули поле бою, інакше б «їх і нога не втекла». Загинуло майже 200 тільки шляхтичів. Козаки захопили навіть корогву М.Потоцького. Розвиваючи успіх, Хмельницький та Іслам-Гїрей почали оточувати недобитків, відрізаючи їх від пасовищ. До вечора лещата навколо польського табору зімкнулися так щільно, що коней довелося годувати лозою й дубовим листям, які «здобували кров'ю». Увечері кількатисячний татарський загін переправився через Стир, вийшов у тил ворожої армії й захопив чимало шляхтичів і слуг. У цілому бої цього дня завершилися повною перемогою українсько-татарської кінноти. Гадаємо, що якби під час битви підійшла козацька піхота, то доля воєнної кампанії 1651 р. вирішилась би на користь українського гетьмана (це розуміли й окремі сучасники цієї події). Велика поразка стала холодним дощем для жовнірів і керівництва коронного війська. За словами С.Освенціма, «військо після цієї кривавої справи втратило самовпевненість, так що ввечері лише мало хто залишався біля знамен».

Зрозуміло, Хмельницькому не були відомі підозрілі стосунки Іслам-Гірея з польським урядом. Уночі підійшла українська піхота з обозом, яку гетьман до світанку встиг переправити через річку й болота. В його розпорядженні тепер було майже 60 тис. досвідчених козаків, 40-50 тис. селян, міщан та обозних слуг, тобто загалом 100-110 тис. чоловік. За даними одного з шляхтичів, у козацькому таборі налічувалося понад 100 тис. «вогнистого люду», а в татарській орді — не більше 40 тис. Отже, сили українсько-татарського війська не перевищували 150 тис. чоловік. Ранком у густому тумані Хмельницький почав лаштувати військо до битви. Бойовий стрій (разом із підрозділами орди) простягався на милю (близько 7-8 км). На лівому фланзі, що пролягав до лісу, розташувався хан із своїми силами. Ставка Іслам-Гірея розміщувалася на пагорбі, звідкіля можна було спостерігати за розвитком подій на всьому полі битви. Центральну частину та правий фланг зайняли козацькі полки з основними силами ближче до центру, де на узвишші гетьман наказав побудувати табір із з'єднаних возів (за даними С.Твардовського, потрійними ланцюгами в 10 рядів), який на випадок необхідності міг стати «за добру фортецю». Гармати розміщалися в спеціально підготовлених між возами місцях. Між возами (можливо, між рядами возів) і за ними чекала свого часу піхота, а перед табором стояла кіннота. Деякі джерела дають підстави вважати, що серед української кінноти були й окремі підрозділи татар.